Рішення № 60011673, 29.08.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №486/1310/14-ц 29.08.2016 29.08.2016 29.08.2016

Справа № 486/1310/14-ц Головуючий у 1 інстанції Франчук О.Д.

Провадження №22-ц/784/1883/16 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П.

Категорія 5

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

29 серпня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Лисенка П.П.,

суддів - Шолох З.Л. та Коломієць В.В.,

із секретарем судового засідання - Шагаєм О.А..

за участі:

позивача - ОСОБА_2,

представників позивача - ОСОБА_3 та ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

представника відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - ОСОБА_7, переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника ОСОБА_5 - ОСОБА_7 рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 25 березня 2015 року, ухваленого у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6, ОСОБА_5 та Комунального підприємства «Житлово-експлуатаційне об'єднання» про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частку у спільного нерухомого майна, визнання договору дарування недійсним та визначення порядку користування житловим приміщенням, -

у с т а н о в и л а :

22 липня 2014 року ОСОБА_2 пред'явила до ОСОБА_6 зазначений позов, який обґрунтовувала наступним.

З 24 травня 1987 року і по 29 квітня 2014 року вона проживала з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу спочатку в його будинку, який знаходився у м. Миколаєві, а після продажу будинку у 1997 році - в належній їй на праві приватної власності квартирі АДРЕСА_1.

У 1998 році вона зареєструвала відповідача та його брата, який має інвалідність, у своїй квартирі.

Протягом усього вказаного часу вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, були пов'язані спільним побутом, піклувалися один про одного. При цьому, обсяг її вкладень у спільний бюджет був набагато більшим, оскільки вона працювала за кордоном у Туреччині та Італії і пересилала зароблені кошти відповідачу ОСОБА_6 на життєві потреби, в той час як він іншого доходу, окрім пенсії, у цей період не мав.

15 грудня 1998 року вони за спільні кошти по біржовій угоді придбали квартиру АДРЕСА_2, зазначивши в договорі покупцем ОСОБА_6

У 1999 році вона продала належну їй квартиру АДРЕСА_1, у зв'язку з чим сторони перебралися у придбану квартиру де і стали проживати.

Весь цей час вони продовжували формувати спільний бюджет, були пов'язані спільним побутом, мали спільні права та обов'язки притаманні подружжю.

В січні 2003 року ОСОБА_6 несподівано продав, набуту останньою, квартиру.

Натомість, 27 березня 2003 року вони за спільні кошти придбали двокімнатну квартиру АДРЕСА_3, зареєструвавши її за ОСОБА_6

Після повернення з Італії, де вона перебувала за трудовим контрактом, відповідач зареєстрував її постійне проживання у цій квартирі, проте зараз права на частку в ній за нею не визнає.

Посилаючись на викладені обставини та вважаючи, що квартира є об'єктом права їх спільної сумісної власності, позивач просила визнати за нею право власності на ? частку в квартирі АДРЕСА_3, та визначити порядок користування нею.

При цьому, правовою підставою своїх вимог позивач зазначила норми чинного СК України.

07 серпня 2014 року ОСОБА_2 уточнила свої вимоги, додавши на правове обґрунтування позову ще й ст. 17 Закону України «Про власність».

28 серпня 2014 року позивач пред'явила до ОСОБА_6 та ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог приватний нотаріус Миколаївського державного нотаріального округу Ягужинська К.Т., позов про визнання договору дарування спірної квартири недійсним, оскільки 04 липня 2014 року ОСОБА_6, без її згоди на відчуження, подарував квартиру своїй доньці ОСОБА_5

Ухвалою Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 21 листопада 2014 року позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання права власності на частку у спільному майні, визначення порядку користування житловим приміщенням та визнання договору дарування недійсним об'єднано в одне провадження.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 25 березня 2015 року позовні вимоги задоволено частково.

Встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_6 однією сім'єю без перебування у шлюбі між собою з травня 1987 року по квітень 2014 року.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на ? частку в квартирі АДРЕСА_3.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_3, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 та посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського державного нотаріального округу Ягужинською К.Т. від 04 липня 2014 року за реєстровим номером 1420.

В задоволені вимоги про визначення порядку користування житлом відмовлено.

Представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_7 подав на це рішення апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове рішення, про відмову в задоволені позовних вимог.

Скаргу обґрунтовував невідповідністю висновків суду дійсним обставинам справи та неправильним застосуванням районним судом норм матеріального права.

Апеляційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржене рішення суду 1 інстанції в частині вирішення вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частку спільного нерухомого майна та визнання договору дарування недійсним скасувати, оскільки міський суд постановив його без точного додержання норм матеріального й процесуального права, і в цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні названих вимог.

Рішення в частині вирішення вимоги про визначення порядку користування житловим приміщенням залишити без змін.

Так, вирішуючи спір таким чином, як викладено у оскарженому судовому рішенні, суд 1 інстанції виходив з того, що позивач надала належні та допустимі докази трьом першим своїм вимогам, а тому в нього є законні підстави для їх задоволення.

Колегія суддів судової палати не у повній мірі погоджується з установленими судом 1 інстанції фактами та правовідносинами і вважає його висновки щодо задоволеної частини вимог помилковими та такими, що не ґрунтуються на законі.

Так, з загальними правилами про дію законів у часі (ч.1 ст. 58 Конституції України) ст. 2 СК України, норми Сімейного кодексу України застосовуються до сімейних особистих немайнових та майнових відносин між подружжям, іншими членами сім'ї, визначеними у ньому, зокрема, чоловіком та жінкою, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі, що виникли після набуття ним чинності, тобто після 01 січня 2004 року.

До того часу майнові відносини осіб, які на момент придбання майна проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі - регулювалися ЦК України (в редакції 1963 року) та ст. 17 Закону України «Про власність».

Згідно ж ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Частиною другою статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

В силу ч. 2 ст. 17 Закону України «Про власність» майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

При цьому, розмір частки кожного з учасників визначається ступенем його трудової участі.

Надаючи офіційного тлумачення названим нормам, Пленум Верховного Суду України в п. 5 своєї постанови № 29 від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) зазначив, що розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті17 Закону України «Про власність»), тощо.

В інших випадках спільна власність громадян є частковою.

Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Отже, за законодавством, що діяло на час набуття спірної квартири, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, стає об'єктом їхньої спільної сумісної власності, лише за умови, що воно:

-1) придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету);

-2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 01 січня 2004 року особами, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно було встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось ними внаслідок спільної праці або за спільні кошти.

Сам по собі факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання за кожним з них права власності на частку у набутому за цей час майні.

Частка в такому майні визначається відповідно до трудової участі кожного з них в його набутті, розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із них до сумісного проживання і яке є його особистою приватною власністю. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю (висновки Верховного Суду, викладені у постановах № 6-135цс13 від 25 грудня 2013 року, № 6-211цс14 від 11 березня 2015 року).

При цьому, вирішуючи такі спори суди повинні суворо дотримуватися положень процесуального законодавства.

Так, відповідно до статей 10, 59, 60, 213 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року "Про судове рішення у цивільній справі" - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 58 - 59, ч.3 ст. 61, 212 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 60 ЦПК України, обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Оскаржене рішення не ґрунтується на доказах, які можна було б вважати належними та допустимими.

Як вбачається зі змісту п. 3 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3, купівлю-продаж квартири вчинено за 15 000 гривень, які продавці одержали від покупця, яким вказано лише ОСОБА_6, повністю до підписання названого договору.

Таким чином, претендуючи на половину набутої квартири, позивач на підтвердження своїх вимог зобов'язана була надати належні та допустимі докази внесення нею 7 500 гривень у рахунок оплати вартості набутої квартири (передачі цієї суми продавцям; перерахунок або передача їх, особі яка підписувала договір як покупець).

В силу ст.59 ЦПК України та ст. 218 ЦК України допустимими доказами на підтвердження умов письмового договору у даній справі, трудової участі позивача у створенні спільного спірного майна або участі коштами у його придбанні, оскільки саме розмір спільного внеску формує частку позивача у спірній квартирі, можуть бути письмові докази, записи аудіо, відеозапису або інші об'єктивно підтверджуванні докази, в той час як свідчення свідків такими - вважатися не можуть.

Позивач таких доказів у суді 1 інстанції не надала, у зв'язку з чим у вимозі про визнання права власності на частку у спірній квартирі слід було відмовити за її недоведеністю.

Таку ж процесуальну долю повинна була наслідувати і вимога про визнання договору дарування квартири недійсним, оскільки вона є похідною від попередньої вимоги.

Оскільки районний суд був іншої думки, і, не звертаючи своєї уваги на викладені обставини та поклавши в основу своїх висновків (на підтвердження доводів позивача щодо джерела набуття спірної квартири) свідчення свідків, які не оцінив як доказ у справі за правилами ст. 212 ЦПК України на предмет допустимості, достовірності й достатності, названі вимоги задовольнив, то в цій частині судове рішення слід скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволені зазначених вимог відмовити за їх недоведеністю.

Крім того, встановлення факту спільного проживання однією сім'єю відповідно до ст. 234 ЦПК України, ст. 74 СК України стосується правовідносин, які виникли після 01 січня 2004 року. Встановивши факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_6 однією сім'єю без шлюбу з травня 1987 року, суд першої інстанції не мотивував такий висновок посиланням на норму права, що визначає необхідність та можливість встановлення такого факту до 01 січня 2004 року.

Крім того, і після 01 січня 2004 року встановлення факту проживання чоловіка та жінки без шлюбу, в силу п.5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України, можливо лише у разі, якщо від цих фактів залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, і при цьому законом не визначено іншого порядку.

Як вбачається з матеріалів справи, спірна квартира набута 27 березня 2003 року, тобто до набрання чинності ст. 74 СК України, а тому встановлення названого факту з 01 січня 2004 року не має юридичного значення до спірних правовідносин. А оскільки позивач не назвав інші обставини, які б могли підтверджуватися названим юридичним фактом, то підстав для його встановлення і з 01 січня 2004 року - немає. У зв'язку з цим і в названій вимозі слід відмовити.

У частині вирішення позову про визначення порядку користування житловим приміщенням підстав для скасування судового рішення у апеляційній скарзі не наведено, необхідності виходу за межі апеляційної скарги не вбачається, а тому в цій частині рішення суду 1 інстанції у справі слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_7 в частині вирішення вимог ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_6 без реєстрації шлюбу; визнання права власності на ? частку в квартирі АДРЕСА_3 та визнання недійсним договору дарування ОСОБА_6 указаної квартири ОСОБА_5, посвідченого 04 липня 2014 року приватним нотаріусом Миколаївського державного нотаріального округу Ягужинською К.Т. за реєстровим номером 1420 - скасувати, і в цій частині ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні названих вимог за їх недоведеністю.

В частині вирішення вимоги ОСОБА_2 про визначення порядку користування квартирою АДРЕСА_3 залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціального суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий Лисенко П.П.

Судді: Шолох З.Л.

Коломієць В.В.