Рішення № 60006683, 18.08.2016, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/35318/15-ц

Провадження № 2/761/2558/2016

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 серпня 2016 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді Рибака М.А.,

при секретарі Сівоха І.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду міста Києва в залі судових засідань цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про захист прав споживача та визнання кредитного договору недійсним -

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулась до Шевченківського районного суду міста Києва із позовом до Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» (далі по тексту - відповідач, ПАТ «ВіЕйБі Банк») про захист прав споживача та визнання кредитного договору недійсним.

Свої позовні вимоги (з урахуванням уточнень від 01.04.2016 року) позивач обґрунтовувала тим, що 22.05.2007 року між сторонами було укладено кредитний договір № 93, за умовами якого позивач отримала в банку кошти в розмірі 70000 доларів США строком до 21.05.2032 року із сплатою відсотків в розмірі - 13 %.

Позивач вважала, що при підписанні вказаного кредитного договору відповідачем було внесено умови, які суперечать законодавству та порушують конституційні права громадян України. Так, п. 2.6.3. договору було передбачено відповідальність позичальника за несвоєчасну повну чи часткову сплату процентів, та несвоєчасну повну чи часткову сплату плати за обслуговування кредиту та комісій у вигляді штрафу в розмірі 20 відсотків від суми неповернутого кредиту та/або несплачених процентів, плати за обслуговування кредиту, але не менше еквівалента 50,0 грн. зазначала, що відповідальність, встановлена кредитним договором не відповідає умовам споживчого кредитування і є значно вищою за гарантії, встановлені Законом України «Про захист прав споживачів».

Вважала умови п. 1.4.1. та 3.4. договору несправедливими та такими, що порушують вимоги ст.ст. 11, 18, 19, 21 ЗУ «Про захист прав споживачів» щодо встановлення платежів, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк встановлює на власну користь. Дії банку по відношенню до позивача є нечесною підприємницькою практикою, а тому з врахуванням вимог ст.19 ЗУ «Про захист прав споживачів», ст.ст. 203, 215 ЦК України наявні підстави для визнання правочину, укладеного між сторонами, недійсним.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала в повному обсязі та просила суд про його задоволення з урахуванням уточнень до позовної заяви.

Представник відповідача заперечила з приводу задоволення позову та просила суд відмовити в його задоволенні. В судовому засіданні зазначила, що позов є безпідставним та необґрунтованим, оскільки при укладенні Договору позивач був ознайомлений з усіма його умовами, при підписанні оспорюваного Договору волевиявлення позивача було вільним та відповідало його внутрішній волі. Позивач у момент підписання Договору був дієздатною особою і чітко розумів свої дії, мав можливість ознайомитись з усіма умовами Договору, та реалізував своє право підписавши даний Договір. Окрім того, просила суд застосувати до вимог за даним позовом позовну давність, оскільки позивачу стало відомо про порушення його прав в момент підписання договору 22.05.2007 року, а із даним позовом він звернувся у листопаді 2015 року.

Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 213 Цивільного процесуального Кодексу України (далі по тексту - ЦПК України), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі 509 Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16 січня 2003 р. (далі по тексту - ЦК України), зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

При цьому, згідно ст. 627 ЦК України та відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зокрема, ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Останні встановлені ст.ст. 1048-1052, 1054 ЦК України. Відповідно до положень вказаних статей істотними умовами виступають: мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, порядок зміни і припинення дії договору, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору.

Судом встановлено, що 22 травня 2007 року між ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський акціонерний банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №93 (а.с.9-12). Згідно п.п.1.1-1.5 Кредитного договору позивачу відповідачем було надано кредит у вигляді грошових коштів у доларах США на умовах, передбачених Кредитним договором, а позивач зобов'язався одержувати кошти кредиту, а також повернути їх до 21.05.2032 року, сплатити проценти за користування ними та виконати інші зобов'язання, передбачені Кредитним договором. При цьому, загальна сума кредитних коштів становить - 70 000 доларів США, строк дії договору визначено з 22.05.2007 року по 21.05.2032 року, процентну ставку за користування коштами визначено у розмірі - 13 відсотків річних, цільове призначення кредиту - проведення розрахунків за договором купівлі-продажу нерухомого майна (а.с. 56-68).

В подальшому, між сторонами укладались додаткові договори до кредитного договору (а.с. 69, 70, 71).

Згідно з приписами ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. А частиною другою цієї статті передбачені загальні умови, додержання яких необхідно для чинності правочину, в тому числі: особа яка вчинила правочин, повинна мати необхідних обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У свою чергу, вчинення особами дій щодо виконання досягнутих домовленостей, тобто виконання прийнятих на себе прав і покладених обов'язків за угодою, є виконанням угоди.

Відповідно до ст. ст. 215 - 235 ЦК України, особа, яка вважає, що її права, речові права порушені, має право звернутися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним, вказавши конкретну підставу для визнання його недійсним.

Згідно з вимогами ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

Так, відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Суд критично оцінює позицію позивача щодо незаконності умов кредитного договору, з огляду на наступне.

Стаття 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» передбачає визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Відповідно до положень вказаної статті продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

У ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» визначений (невичерпний) перелік несправедливих умов договору, зокрема, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов'язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов'язань додержанням зайвих формальностей.

Частиною 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Згідно положень ч.ч. 1, 2, 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів, які дають підстави вважати, що кредитний договір, укладений між сторонами, є несправедливим до нього, оскільки при підписанні даного договору ОСОБА_1 ознайомилась та погодилась з його умовами, а відтак, проаналізувавши умови кредитного договору та встановлені обставини, суд дійшов до висновку про відсутність в останньому несправедливих умов, а всі твердження позивача з даного приводу судом розцінюються як його спосіб захисту власних інтересів від наслідків, можливість настання яких залежить лише від його добросовісної поведінки при виконанні взятих на себе за кредитним договором зобов'язань.

Окрім того, відповідно до п. 14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року N 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048- 1052, 1054- 1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Зокрема, кредитний договір обов'язково має укладатись у письмовій формі (стаття 1055 ЦК); недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його нікчемністю. При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати роз'яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Суди повинні розмежовувати кредитний договір, який є недійсним у силу закону (нікчемний), або може бути визнаний таким у судовому порядку (оспорюваний) з підстав, встановлених частиною першою статті 215 ЦК, та кредитний договір, який є неукладеним (не відбувся), що не може бути визнаний недійсним, зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства (статті 536, 638, 1056-1 ЦК).

З матеріалів справи судом встановлено, що договір укладений в письмовій формі, він підписаний повноважними особами, містить всі суттєві умови передбачені законом для договорів і які мають істотне значення, а також які були узгоджені сторонами.

Відповідно правової позиції, висловленої Верховним Судом України під час розгляду справи № 6-161цс12, відповідно до чч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми.

Згідно із п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Разом з тим, суд вважає, що під час розгляду даної справи позивачем не доведено, що вказаний спірний договір є нечесною підприємницькою практикою та був укладений під впливом введення його в оману, як і не доведено умислу відповідача щодо вчинення дій по введенню позивача в оману.

За таких обставин суд приходить до висновку про те, що у задоволенні позову в про визнання недійсним кредитного договору слід відмовити.

Щодо посилань відповідача про застосування до позовних вимог за даним позовом позовної давності, слід зазначити наступне.

Відповідно до абз. 2 та 3 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 року N 14, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, судом встановлено, що позов не доведено, що в свою чергу слугує підставою для відмови у задоволенні позову як самостійною підставою.

У відповідності до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього кодексу. Згідно ч. 4 цієї ж статті доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно вимог ст. ст. 27 - 30 ЦПК України засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За таких обставин, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України, судові витрати по справі слід покласти на позивача.

Керуючись ст. ст. 3, 57-61, 208, 209, 213, 214, 215, 218, 223 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про захист прав споживача та визнання кредитного договору недійсним - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Шевченківський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

СУДДЯ М.А. РИБАК