Рішення № 59940962, 23.08.2016, Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/3858/16 Справа №754/6741/16-ц

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

23 серпня 2016 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді - Панченко О.М.

при секретарі - Буцко М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності правочину, -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 в травні 2016 року звернулася до суду з позовом до відповідача ТОВ «Автокредит Плюс» про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності правочину.

Вимоги свого позову мотивує тим, що 25.06.2015 року між нею та відповідачем було укладено договір фінансового лізингу №К200А!00000026. Договір був укладений шляхом подачі нею до ТОВ заяви про приєднання до публічного договору від 25.06.2015 року та складається з заяви про приєднання до публічного договору, додатку №1 до договору та додатку №2.Відповідно до умов договору вона отримала від відповідача у лізинг строком на 60 місяців до 31.08.2020 року бувший у використанні автомобіль марки «Мітсубіші Грандіс», 2004 р.в., д/н НОМЕР_1. В свою чергу вона сплатила на користь відповідача авансовий платіж у розмірі 48 700 грн., а також відповідно до графіку сплатила щомісячних платежів на загальну суму 51 330.96 грн., всього нею на користь відповідача було сплачено 100 030.96 грн. В квітні 2016 року до неї зателефонував представник відповідача та повідомив її про те, що їй необхідно доставити авто до офісу компанії для проведення діагностики системи навігації. Відповідно до акту прийому - передачі від 11.04.2016 року автомобіль було передано відповідачу для його подальшого ремонту. Після передачі автомобіля працівник товариства повідомив про те, що у неї в наявності є два прострочені платежі за лютий і березень 2016 року та про можливість їх погашення без нарахування штрафних санкцій, шляхом написання нею відповідної заяви, що нею і було зроблено. Проте, після цього їй зателефонували з офісу товариства та повідомили про те, що вона повинна достроково сплатити всі щомісячні платежі, лише після цього їй повернуть автомобіль, що вона відмовилася зробити. Вважає, що даний договір повинен бути визнаний судом недійсним (нікчемним) правочином з огляду на те, що повинен був бути укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений, у відповідача відсутня ліцензія для здійснення даного виду господарської діяльності, а тому просила визнати його недійсним, застосувати наслідки недійсності правочину та стягнути з відповідача на її користь кошти в сумі 100 030.96 грн.

В судовому засіданні представник позивача подав до суду заяву про зменшення розміру позовних вимог посилаючись на те, що позивач отримала від відповідача виписку по руху коштів, відповідно до якої сума сплачених нею на користь відповідача платежів згідно договору фінансового лізингу за період з 25.06.15 року по 29.04.16 року становить 99 152.87 грн., а тому просив стягнути з відповідача на користь позивача вказану суму а також витрати, пов»язані з правовою допомогою в розмірі 12 500 грн.

Представник відповідача в судове засідання не з»явився, належним чином повідомлений про день та час розгляду справи, про причини неявки суд не повідомив.

Вислухавши пояснення представника позивача, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Судом встановлено, що 25.06.2015 року між позивачем та відповідачем було укладено договір фінансового лізингу №К200А!00000026. Договір був укладений шляхом подачі нею до ТОВ заяви про приєднання до публічного договору від 25.06.2015 року та складається з заяви про приєднання до публічного договору, додатку №1 до договору та додатку №2.

Відповідно до умов договору позивач отримала від відповідача у лізинг строком на 60 місяців до 31.08.2020 року бувший у використанні автомобіль марки «Мітсубіші Грандіс», 2004 р.в., д/н НОМЕР_1.

В свою чергу вона сплатила на користь відповідача авансовий платіж у розмірі 48 700 грн., а також відповідно до графіку сплачувала щомісячні платежі, а всього на загальну суму 99 152.87 грн.

В квітні 2016 року до позивача зателефонував представник відповідача та повідомив її про те, що їй необхідно доставити авто до офісу компанії для проведення діагностики системи навігації.

Відповідно до акту прийому - передачі від 11.04.2016 року автомобіль було передано відповідачу для його подальшого ремонту.

Після передачі автомобіля працівник товариства повідомив про те, що у позивача в наявності є два прострочені платежі за лютий і березень 2016 року та про можливість їх погашення без нарахування штрафних санкцій, шляхом написання нею відповідної заяви, що нею і було зроблено. Проте, після цього їй зателефонували з офісу товариства та повідомили про те, що вона повинна достроково сплатити всі щомісячні платежі, лише після цього їй повернуть автомобіль, що вона відмовилася зробити, автомобіль їй повернуто не було.

Позивач в позові посилалась на нікчемність спірного договору, як в силу статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки відповідач застосував нечесну підприємницьку практику, так і в силу статті 220 ЦК України, оскільки договір не було посвідчено нотаріально. У зв'язку з наведеним просила застосувати наслідки нікчемного та недійсного правочину і стягнути з ТОВ «Автокредит Плюс» на її користь сплачені за договором лізингу платежі в розмірі 99 152.87 грн.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом частини п'ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону).

Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

Аналіз змісту спірного договору фінансового лізингу від 25 червня 2015 року, укладеного між сторонами дає підстави прийти до висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом, звужені обов'язки лізингодавця, які передбачені в Законі України «Про фінансовий лізинг», положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства.

За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Окрім того, згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Судом не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії), та що суперечить вимогам законодавства.

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Судом встановлено, що договір фінансового лізингу від 25 червня 2015 року, укладений між позиваем та відповідачем, нотаріально посвідчено не було.

Згідно із ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім ти, що пов»язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов»язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Оскільки позивачем було повернуто лізинговий автомобіль відповідачу, проте останнім не були повернуті сплачені нею кошти, тому вони підлягають стягненню в порядку реституції.

Статтею 212 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до статті 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до статті 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

На підставі вищевказаного, проаналізувавши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог та можливість їх задоволення.

Щодо вимог позову про стягнення на користь позивача з відповідача витрат на правову допомогу, то судом було встановлено наступне.

Відповідно до вимог ст.12 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу, яка надається адвокатами або іншими фахівцями у галузі права в порядку, встановленому законом.

Право на правову допомогу також закріплено і статтею 27 ЦПК України.

Згідно вимог ст. 79 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, до яких належать і витрати на правову допомогу.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Частинами 1,2 статті 84 ЦПК України передбачено, що витрати, пов»язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця у галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

В обгрунтування вимог про відшкодування витрат, пов»язаних з оплатою правової допомоги, представник позивача надав суду договір про надання правових послуг від 05.05.2016 року, акт прийому-передачі наданих послуг від 23.08.2016 року з розрахунками витрат адвоката на правову допомогу та прибутковий касовий ордер на суму 12 500 грн.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Враховуючи наведене, вимоги про відшкодування витрат, понесених позивачем по оплаті правової допомоги знайшли обгрунтування в судовому засіданні, та підлягають задоволенню судом.

Оскільки суд задовольняє вимоги позивача, яка звільнена від сплати судового збору на підставі ЗУ «Про захист прав споживачів», то стягує з відповідача на користь держави судовий збір в сумі 991 грн. 52 коп.

На підставі викладеного, керуючись ст. 10, 15, 60, 154, 212-215, 224-233 ЦПК України, ст. ст. 203, 215 ЦК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ «Про визнання правочинів недійсними", суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити.

Визнати недійсним (нікчемним) договір фінансового лізингу № К200А!00000026 укладений 25 червня 2015 року між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Автокредит плюс».

Застосувати наслідки недійсності правочину та стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит плюс» (49094 м. Дніпропетровськ вул. Набережна Перемоги, 32 ЄДРПОУ 34410930) на користь ОСОБА_1 ІПН НОМЕР_2 кошти в сумі 99 152 грн. 87 коп., 12 500 грн. в рахунок витрат на правову допомогу.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит плюс» на користь держави суму судового збору у розмірі 991 грн. 52 коп.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Суддя: