Ухвала суду № 59880955, 16.08.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"16" серпня 2016 р. м. Київ К/800/14384/15

Вищий адміністративний суд України у складі:

головуючого суддіРозваляєвої Т. С. (суддя-доповідач),суддівЄрьоміна А. В., Черпіцької Л. Т.,секретаря судового засідання Кальненко О. І.,

за участю: представника відповідача - Реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції - Мельник А. В.,

представника третьої особи - Фреюка Є. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_6 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 січня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_6 до Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві, Державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Поди Світлани Петрівни, третя особа: Публічне акціонерне товариство "Фінанс Банк" про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,

встановив:

ОСОБА_6 звернулася з позовом до Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві (правонаступником якого є Реєстраційна служба Головного територіального управління юстиції в м. Києві), Державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Поди С. П., в якому просив:

визнати дії і бездіяльність протиправними та зобов'язати Реєстраційну службу Головного управління юстиції у м. Києві провести державну реєстрацію припинення обтяження речових прав на нерухоме майно, а саме: виробничий корпус за адресою: АДРЕСА_1, - який зареєстровано на праві власності за позивачем;

визнати дії і бездіяльність протиправними та зобов'язати Реєстраційну службу Головного управління юстиції у м. Києві зняти заборону на відчуження нерухомого майна, а саме: виробничого корпусу за адресою: АДРЕСА_1, - який зареєстровано на праві власності за позивачем.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 січня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2015 року, в задоволені позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати та прийняти нове рішення , яким позов задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників відповідача і третьої особи, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Судами встановлено, що 13 березня 2012 року нотаріусом видано свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) на ім'я ОСОБА_8 на майно, що складається з виробничого корпусу, загальною площею 3863,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1.

08 травня 2012 року між ОСОБА_8 і ОСОБА_9 укладено договір купівлі-продажу вказаного виробничого корпусу.

У подальшому ОСОБА_9 передав це майно до статутного фонду ТОВ «РКК», у зв'язку з чим державним реєстратором Товариству видано відповідне свідоцтво про право власності.

31 травня 2013 року між ПАТ «Фінанс Банк» і ТОВ «РКК» укладено договір іпотеки, яким забезпечено виконання зобов'язань боржника ОСОБА_10 за кредитним договором від 31 травня 2013 року № 1305-Ф та передано в іпотеку виробничий корпус, загальною площею 3863,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1.

У зв'язку з цим нотаріусом накладено заборону відчуження зазначеного нерухомого майна до припинення вказаного договору іпотеки.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2013 року, визнано недійсним свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів від 30 березня 2012 року, яке посвідчує право власності ОСОБА_8 на виробничий корпус, загальною площею 3863,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 серпня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 грудня 2013 року, від ТОВ «РКК» на користь позивача витребувано майно, що складається з виробничого корпусу, загальною площею 3863,5 кв. ,. за адресою: АДРЕСА_1.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року зупинено виконання зазначеного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 серпня 2013 року.

02 грудня 2014 року позивач через свого представника звернувся до Реєстраційної служба Головного управління юстиції у м. Києві із заявою про державну реєстрацію припинення обтяжень на спірне нерухоме майно, додавши до неї відповідні документи.

За результатами розгляду вказаної заяви позивача і доданих до неї документів відповідачем прийнято рішення від 02 грудня 2014 року № 17645676 про зупинення її розгляду у зв'язку з тим, що заявником не надано документів, підтверджуючих виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.

Не погоджуючись з діями та бездіяльністю відповідачів, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, вказали на те, що знаття заборони відчуження нерухомого майна, переданого в іпотеку, не належить до компетенції відповідачів, що вказує на помилковість обрання позивачем способу захисту його права, оскільки така заборона знімається нотаріусом, який її наклав, і лише після цього компетентним органом державної реєстрації за заявою уповноваженої особи та на підставі документів, визначених у п.п. 74, 75 Порядку № 868, може бути здійснена державна реєстрація припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.

Колегія суддів касаційної інстанції вважає висновки судів передчасними.

Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" № 1952-ІV від 01 липня 2004 року (далі - Закон № 1952), постановою Кабінету Міністрів України № 868 від 17 жовтня 2013 року "Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (Далі - Постанова № 868).

Виходячи із норми ч. 1 ст. 9 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державним реєстратором може бути державний реєстратор органу державної реєстрації прав (державний службовець) або нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно.

Абзацом 3 ч. 5 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію. Окрім того, ч. 9 ст. 15 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державна реєстрація прав, їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії (надання відмови в ній) проводиться одночасно з вчиненням такої дії. У відповідності до абз. 4 ч. 1 ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва подається нотаріусу, яким вчинено таку дію.

Згідно із нормою ст. 74 Закону України "Про нотаріат", якою регламентовано дії нотаріуса по зняттю заборони щодо відчуження нерухомого майна, одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, звернення органів опіки та піклування про усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження майна дитини, нотаріус знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.

У зв'язку із внесеними змінами до даного закону, які набрали чинності 01 січня 2013 року, п. 9 ч. 1 ст. 34 змінено та виключено з переліку нотаріальних дій зняття заборони щодо відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно), залишивши серед переліку нотаріальних дій лише накладення такої заборони.

Відтак, у відповідності до приписів чинної редакції ст. 34 Закону України "Про нотаріат" зняття заборони щодо відчуження нерухомого майна не відноситься до нотаріальних дій, що вчиняють нотаріуси.

За таких обставин колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що наведені вище норми абз. 3 ч. 5 ст. 3, ч. 9 ст. 15, абз. 4 ч. 1 ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не могли бути застосовані до правовідносин, що склалися у цьому спорі, оскільки зняття заборони щодо відчуження нерухомого майна не є нотаріальною дією з нерухомим майном.

Такі висновки узгоджуються із ст. 46-1 Закону України "Про нотаріат", де нотаріус має доступ та користується Державним реєстром речових прав на нерухоме майно під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном і такі дії здійснюються безпосередньо нотаріусом, який вчиняє відповідну нотаріальну дію.

А відтак, за відсутності здійснюваної нотаріальної дії, доступ і користування нотаріусом Державним реєстром речових прав на нерухоме майно з метою зняття обтяження (заборони на майно) не відповідатиме даній нормі закону.

Окрім цього, пунктом 2 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №868 від 17 жовтня 2013 року, також визначено, що державна реєстрація прав нотаріусом проводиться виключно у результаті вчинення ним нотаріальної дії з нерухомим майном, чого, як уже було сказано, при знятті заборони не має місце.

Таким чином, виходячи з норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" і Закону України "Про нотаріат", суди дійшли помилкових висновків що нотаріус, знімаючи заборону щодо відчуження нерухомого майна, може виконувати функції спеціального суб'єкта, на якого покладено функції державного реєстратора, й провести державну реєстрацію припинення відповідного обтяження у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Пункт 1 ч. 2 ст. 9 Закону № 1952 передбачає обов'язок державного реєстратора під час розгляду заяви про реєстрацію встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.

Згідно із ч. 1 ст. 15 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.

В силу п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону № 1952-IV державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.

Відповідно до статті 2 Закону № 1952-IV у разі якщо документи для державної реєстрації прав та їх обтяжень подано не в повному обсязі, передбаченому нормативно-правовими актами, державний реєстратор у строк, встановлений частинами п'ятою, сьомою і восьмою статті 15 цього Закону для розгляду заявлених прав, приймає рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і письмово повідомляє про це заявника. Якщо заявник протягом п'яти робочих днів після отримання письмового повідомлення виконав вимоги державного реєстратора, загальний строк розгляду заявленого права продовжується на відповідний строк. У разі невиконання зазначених вимог державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень.

Пунктом 28 Постанови № 868 визначено, що державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав виключно за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, що визначені Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". У рішенні про відмову в державній реєстрації прав зазначаються всі підстави прийняття такого рішення.

Підстави для відмови в державній реєстрації перелічені в статті 24 Закону № 1952-IV, якщо: 1) заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) об'єкт нерухомого майна розміщений на території іншого органу державної реєстрації прав; 3) із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа; 4) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; 5) заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону; 5-1) заяву про державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 5-2) заяву про державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, подано за відсутності державної реєстрації права власності, крім випадків, установлених статтею 4 2 та частиною дев'ятою статті 15 цього Закону; 5-3) під час подання заяви про державну реєстрацію права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс, житловий будинок, будівлю, споруду (їх окремі частини), що виникло на підставі документа, за яким правонабувач набуває також право власності на земельну ділянку, не подано заяву про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку; 5-4) після завершення п'ятиденного строку з дня отримання заявником письмового повідомлення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав не усунено обставин, що були підставою для прийняття такого рішення; 5-5) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; 5-6) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка не є державним кадастровим реєстратором або державним виконавцем; 6) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене право та обтяження такого права вже зареєстровано у Державному реєстрі прав. За наявності підстав для відмови в державній реєстрації державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень (ч. 2 ст. 24 Закону № 1952-IV).

Системний аналіз наведених норм дає підстави вважати, що законодавець визначив перелік підстав, за яких державний реєстратор, встановивши їх наявність, може прийняти рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Між тим, вирішуючи спір, суди не з'ясували, які саме дії та бездіяльність ставить під сумнів позивач в розрізі неодноразових звернень до відповідачів, в чому полягає порушення його права, та яких норм права не дотримано відповідачами відповідно до статті 19 Конституції України. Тоді як рішення про зупинення розгляду заяви прийнято 02 грудня 2014 року, а позивач звернувся до суду за захистом порушених прав у листопаді 2014 року.

Згідно із ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Вказану норму слід розуміти так, що судове рішення є законним, якщо воно ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права, порушення яких є підставою для скасування чи зміни судового рішення судом вищої інстанції. Це випливає з конституційного принципу законності (пункт 1 частини третьої статті 129 Конституції України, стаття 9 КАС України). При цьому законність необхідно трактувати не суто формально - як дотримання вимог закону, а у ширшому значенні - у світлі верховенства права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи (у судовому засіданні, у порядку скороченого чи письмового провадження) з урахуванням вимог статті 70 КАС України щодо належності та допустимості доказів або обставин, які не підлягають доказуванню, та висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними.

Це означає, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або недоведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.

Відповідно до КАС України під час прийняття судового рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Таким чином обґрунтованим визнається судове рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи чи для вирішення певного процесуального питання, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються належними і допустимими доказами.

Дотримання судами вказаних норм процесуального права є ніщо як гарантія для сторін право на справедливий суд, принцип якого закріплений у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно із ст. 138 КАС України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Відповідно до положень КАС України ухвала/постанова складається із вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин рішення: описова частина із зазначенням: короткого змісту позовних вимог і позиції відповідача; пояснень осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом; мотивувальна частина із зазначенням: встановлених судом обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів; мотивів, з яких суд виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався.

Натомість судами не в повній мірі дотримано у застосуванні до спірних правовідносин приписи норм процесуального права.

Таким чином суд касаційної інстанції вважає, що судами розглянуто справу без з'ясування всіх обставин справи, що є порушенням ст. 11 КАС України.

Неповнота у встановленні фактичних обставин справи не дає можливості суду касаційної інстанції визначитись в правильності правової позиції оцінки позовних вимог, проведеної судами попередніх інстанцій.

Інші мотиви, що стали підставою для відмови в позові є передчасними, не стосуються предмету спору, оскільки як видно з матеріалів справи позивачем не оскаржує рішення про зупинення розгляду заяви, а рішення про відмову відповідачами не приймалося, тому не ґрунтуються на нормах закону.

Оскільки під час вирішення справи судами допущені порушення норм матеріального та процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в :

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 січня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237, 238, 239-1 КАС України.

Судді: