Рішення № 59872261, 23.08.2016, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Єдиний унікальний номер 227/839/16-ц Номер провадження 22-ц/775/1495/2016

Єдиний унікальний номер 227/839/16-ц

Номер провадження 22-ц/775/1495/2016

Головуючий у 1 інстанції Хоменко Д.Є. Доповідач Біляєва О.М.

Категорія 30

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 серпня 2016 року Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого судді Біляєвої О.М.,

суддів Гапонова А.В., Кішкіної І.В.,

за участю секретаря судового засідання Ротар Я.Б.,

прокурора Лушер Н.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бахмуті Донецької області апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 03 червня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Відділу державної виконавчої служби Добропільського міськрайонного управління юстиції Донецької області, Управління Державної казначейської служби України у м. Добропіллі Донецької області про відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2016 року позивач звернувся до суду з даним позовом, в обґрунтування якого посилався на те, що 14 квітня 2015 року державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Добропільського міськрайонного управління юстиції Донецької області ОСОБА_2 відкрито виконавче провадження про стягнення солідарно зі ОСОБА_1, ОСОБА_3 боргу в розмірі 1314 грн. 80 коп., судового збору 179 грн. 15 коп.

Ухвалою Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 19 жовтня 2015 року було визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Бестик І.С. щодо невиконання вимог статті 31 Закону України «Про виконавче провадження».

Неправомірні дії та бездіяльність державного виконавця завдають йому моральні страждання, на відшкодування чого позивач просив стягнути 10000 грн. (ас. 1-4).

З урахуванням збільшення позовних вимог та доповнень до позову ОСОБА_1 просив стягнути з державного виконавця Бестик І.С. на його користь на відшкодування матеріальної шкоди 131 грн. 48 коп. виконавчого збору, 52 грн. 30 коп. витрат на організацію виконавчих дій і на підставі ч. 4 ст. 85 ЦПК України 1378 грн. компенсації за відрив від звичайних занять; з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини справедливу компенсацію на відшкодування моральної шкоди (ас. 19, 42, 58-59, 62-63).

Рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 03 червня 2016 року позов задоволено частково.

Стягнути з відділу державної виконавчої служби Добропільського міськрайонного управління юстиції Донецької області на користь ОСОБА_1 виконавчий збір у сумі 131 грн. 48 коп. та витрати, повязані з організацією виконавчих дій, у сумі 52 грн. 30 коп.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з відділу державної виконавчої служби Добропільського міськрайонного управління юстиції Донецької області на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 2 грн. 41 коп.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове рішення про задоволення вимог про стягнення компенсації за відрив від звичайних занять та на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням цивільних прав.

В обґрунтування скарги зазначає, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні цих вимог, не застосував практику Європейського Суду з прав людини; не врахував встановлені рішенням Добропільського міськрайонного суду від 19 жовтня 2015 року обставини щодо порушення прав позивача; а також дійшов неправильного висновку, що компенсація за відрив від звичайних занять не є позовною вимогою.

У судовому засіданні прокурор Лушер Н.М. просила апеляційну скаргу відхилити, рішення залишити без змін.

Інші особи, які беруть участь у справі, не зявились; про час і місце розгляду справи повідомлені; подали клопотання про розгляд справи за їх відсутності (ас. 112, 115, 127, 137).

Апеляційний суд визнає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов частково, виходив з того, що неправомірність стягнення з позивача 10% виконавчого збору у сумі 131 грн. 48 коп. та витрат, повязаних з організацією і проведенням виконавчих дій, у сумі 52 грн. 30 коп. встановлена судовим рішенням, що набрало законної сили.

Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог про стягнення моральної шкоди. Підстави для сплати компенсації за відрив від звичайних занять, яка по суті не є позовною вимогою, відсутні. Позивач не надав належні та допустимі докази на підтвердження фактичного часу відриву від звичайних занять.

Рішення в частині задоволення позовних вимог сторонами не оскаржено.

Перевіряючи законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до вимог статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною другою статті 1167 ЦК України визначено перелік випадків відшкодування моральної шкоди органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, фізичною або юридичною особою, яка її завдала. Зазначений перелік не є вичерпним, оскільки пункт 3 статті передбачає наявність інших випадків передбачених законом.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування (стаття 1173 ЦК України).

Відповідно до положень статті 11 Закону України № 202/98-ВР від 24 березня 1998 року "Про державну виконавчу службу" шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до вимог частини другої цієї статті моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Установлено, що 14 травня 2015 року постановою відділу державної виконавчої служби Добропільського міськрайонного управління юстиції відкрито виконавче провадження за виконавчим листом 227/915/14-ц, виданим 25 березня 2015 року Добропільським міськрайонним судом Донецької області, для примусового виконання рішення Апеляційного суду Запорізької області від 10 лютого 2015 року про стягнення зі ОСОБА_1, ОСОБА_3 на користь приватного підприємства «Новодонецька ремонтно-експлуатаційна контора» заборгованості.

Постановою встановлено строк добровільного виконання 21 квітня 2015 року.

Ухвалою Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 19 жовтня 2015 року було визнано неправомірними дії державного виконавця Бестик І.С. в частині не направлення боржникові своєчасно постанови про відкриття виконавчого провадження № 47633472 від 14 квітня 2015 року та стягнення 10% виконавчого збору у сумі 131 грн. 48 коп. та витрат у сумі 52 грн. 30 коп., повязаних з організацією, проведенням виконавчих дій при виконанні рішення Апеляційного суду Запорізької області від 10 лютого 2015 року. Ухвала суду набрала законної сили (ас. 5-6, 7).

Відмовляючи позивачу у відшкодуванні моральної шкоди, суд виходив з того, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності моральних страждань, завданих внаслідок бездіяльності державного виконавця; наявності причинного звязку між шкодою і протиправними діяннями відповідача; розміру моральної шкоди.

Проте суд першої інстанції не зважив на те, що належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч.3 ст.61 ЦПК України).

Отже, наявність неправомірних дій державного виконавця під час виконання рішення суду доведена позивачем, а саме ухвалою Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 19 жовтня 2015 року, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з підстав необґрунтованості.

Крім того, суд першої інстанції не врахував практику Європейського Суду з прав людини, зокрема, висновки, зроблені 26 квітня 2005 року у справі "Сокур проти України" (заява № 29439/02), згідно з якими суд враховує той факт,

що в результаті виявлених порушень заявник зазнав моральної шкоди,

яка не може бути виправленою шляхом лише констатації Судом факту

порушення (п. 42).

Відповідно до вимог ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Отже, висновки суду першої інстанції про те, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності моральної шкоди, причинного звязку між шкодою та протиправним діянням відповідача, розміру моральної шкоди не відповідають вимогам закону.

Суд визнає, що в результаті порушення прав позивача, які встановлені в цій справі, ОСОБА_1 зазнав моральної шкоди.

Проте розмір заявленої суми (10000 грн. ас. 1-4) надмірний. Об'єктивно

оцінюючи ситуацію, керуючись принципом розумності та справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції

про захист прав людини і основоположних свобод, суд на відшкодування моральної шкоди присуджує заявнику кошти у сумі 500 грн.

Виходячи зі змісту рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" та статті 25 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік" (справа про відшкодування шкоди державою) № 1-36/2001 № 12-рп/2001 від 03 жовтня 2001 року, Україна, згідно з Конституцією України, є правовою державою (стаття 1), а людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (стаття 3). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, і саме держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3). Цей обов'язок держави конкретизується в ряді статей Конституції України. В Основному Законі держави розмежовуються такі поняття, як держава, органи державної влади, посадові і службові особи (статті 3, 5, 6, 13, 38, 55, 56, 62 та інші). Матеріальна та моральна шкода, завдана громадянам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок держави (стаття 56 Конституції України). Держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням, в разі скасування вироку суду як неправосудного (частина четверта статті 62 Конституції України). Аналогічні положення щодо відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, містяться і в частині третій статті 152 Конституції України.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 25 Бюджетного кодексу України відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.

Згідно зі ст. 2 ЦК України, держава Україна є учасником цивільних відносин, а тому має бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави. Її в таких випадках представляє орган, який здійснює функції держави у цих правовідносинах.

Відповідно до вимог ч. 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яке зокрема здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду (п. 3 ч. 4).

Згідно з розясненнями Пленуму Верховного Суду України, викладеними у п. 21 постанови від 26 грудня 2003 року № 14 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження", при розгляді позовів фізичних і юридичних осіб про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної діями (бездіяльністю) державного виконавця, суди повинні виходити з положень ст. 11 Закону України "Про державну виконавчу службу", ст. 86 Закону України "Про виконавче провадження" і враховувати, що в таких справах відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України.

Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 затверджено Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, який визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення (далі - державні органи).

Пунктом 41 Порядку передбачено, що казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування: 1) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та судів; 2) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

У разі здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 41 цього Порядку стягувачі подають документи, зазначені у пункті 7 цього Порядку, до органу Казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду (п.42).

Виходячи з викладеного, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення суду в частині відмови у задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди. Колегія суддів ухвалює нове рішення про часткове задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.

Щодо доводів скарги про неправильність висновку суду про відмову у стягненні компенсації за відрив від звичайних занять, слід зазначити таке.

Із заяви ОСОБА_1 про збільшення розміру позовних вимог (ас. 42) вбачається, що позивач звернувся до суду з позовом про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 1378 грн., яку просив стягнути на підставі ч. 4 ст. 85 ЦПК України як компенсацію за відрив від звичайних занять.

Статтею 79 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Зокрема, до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду.

На підставі ч. 2 ст. 85 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, сплачується іншою стороною компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять - пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати.

Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін, що пов'язані з явкою до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч. 3 ст. 85 ЦПК).

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 590 від 27 квітня 2006 року «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави», граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних справ, а саме: за відрив від звичайних занять - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, її представникові, а також свідкам, спеціалістам, перекладачам та експертам у зв'язку з явкою до суду - обчислюється пропорційно до розміру мінімальної заробітної плати особи і не може перевищувати її розмір, обчислений за фактичні години відриву від звичайних занять.

Обґрунтовуючи наявність підстав для компенсації за відрив від звичайних занять, ОСОБА_1 вказував лише, що їх розмір складає мінімальну заробітну плату (ас. 42зв.). При цьому він взагалі не надав розрахунок, не повідомив фактичні години відриву від звичайних занять.

Отже, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, що компенсація за відрив від звичайних занять не є позовною вимогою у розумінні закону. Підстави для присудження компенсації за відрив від звичайних занять відсутні, оскільки недоведені.

Доводи про неврахування судом першої інстанції при вирішенні питання про стягнення компенсації за відрив від звичайних занять рішення Європейського Суду з прав людини від 16 вересня 2010 року у справі «Chernichkin v. Russia» (скарга № 39874/03) не спростовують висновки суду про відсутність підстав для стягнення такої компенсації.

Помилкове посилання в рішенні суду, що однією з підстав відмови у присудженні компенсації за відрив від звичайних занять є ухвалення рішення не на користь позивача, на правильність висновків суду про відмову у сплаті такої компенсації не впливає.

Згідно з ч. 3 ст. 88 ЦПК України, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Ураховуючи, що апеляційний суд частково задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, тобто немайнового характеру, відповідно до вимог ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» у дохід держави з Відділу державної виконавчої служби Добропільського міськрайонного управління юстиції Донецької області підлягає стягненню судовий збір у сумі 551грн. 20 коп. (0,4 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява подається до суду).

З позовною заявою ОСОБА_1 звернувся до суду 01 березня 2016 року.

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» від 25 грудня 2015 року № 9282-VІІI, мінімальна заробітна плата з 01 січня 2016 року встановлена в розмірі 1378 грн.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 314, 316 ЦПК України, апеляційний суд

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 03 червня 2016 року в частині відмови у відшкодуванні моральної шкоди скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Відділу державної виконавчої служби Добропільського міськрайонного управління юстиції Донецької області, Управління Державної казначейської служби України у м. Добропіллі Донецької області про відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди компенсацію в розмірі 500 (пятсот) грн. за рахунок коштів Державного бюджету України.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Стягнути з Відділу державної виконавчої служби Добропільського міськрайонного управління юстиції Донецької області в дохід держави судовий збір в сумі 551 грн. 20 коп.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.

Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий

Судді