Постанова № 59770552, 12.08.2016, Радомишльський районний суд Житомирської області

Радомишльський районний суд Житомирської області

Номер провадження 2-а/289/37/16

Справа №289/676/16-а

Рядок статистичного звіту 3

Категорія: 2.1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.08.2016 м. Радомишль

Радомишльський районний суд Житомирської області в складі:

головуючий суддя - Свінцицький Л. В. ,

при секретарі Прокопчук А.Ю. .,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в Радомишльському районному суді Житомирської області адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання дій неправомірними та зобов"язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (надалі позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (надалі відповідач) з вимогою зобов'язати відновити виплату пенсії з 01 червня 2015 року. В обґрунтування позову зазначив, що з 14.01.2004 йому призначена і виплачувалась пенсія як військовослужбовцю, у відповідності до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року №2262-ХІІ. На даний час він працює на посаді сільського голови, отримує заробітну плату, і з квітня 2015 року відповідач, на його думку, незаконно припинив виплату раніше призначеної пенсії і відмовив у відновленні пенсійних виплат.

В судове засідання позивач не зявився, про день та час слухання справи був належним чином повідомлений, причину своєї неявки до суду не повідомив.

В судове засідання представник відповідача не зявився, надіслав до суду заяву в якій просить слухати справу без участі їх представника.

Перевіривши наявні в справі докази, судом встановлено, що позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Житомирській області, та отримує пенсію призначену відповідно Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року №2262-ХІІ, яка віднесена до посади державного службовця.

У зв'язку з набранням чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 року, як пенсіонеру, який працює на посаді державного службовця, виплату пенсії позивачу було припинено з 01.04.2015 року.

06.04.2016 позивач звернувся до відповідача із заявою про відновлення виплати пенсії, але листом від 18.04.2016 відповідач відмовив у відновленні виплати пенсії позивачу, посилаючись на те, що позивач продовжує працювати на посаді передбаченій Законом України "про Державну службу", тому немає підстав для відновлення виплати пенсії.

01 квітня 2015 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 № 213-VІІІ.

До абзацу другого частини 1 статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» були внесені зміни, якими з 01 квітня 2015 року встановлено, що "тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року, у період роботи особи (крім інвалідів І та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») на посадах, які дають право на призначення пенсії або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених законами України «Про статус народного депутата України», «;Про державну службу», «;Про прокуратуру», «;Про судоустрій і статус суддів», пенсії, призначені відповідно до цього Закону, не виплачуються. Після звільнення з роботи виплата пенсії відповідно до цього Закону поновлюється."

Поряд із зазначеним, відповідно до пункту 5 розділу III «;Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року № 213-VIII (далі - Закон № 213) у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «;Про прокуратуру», «;Про судоустрій і статус суддів», «;Про статус народного депутата України», «;Про Кабінет Міністрів України», «;Про судову експертизу», «;Про Національний банк України», «;Про службу в органах місцевого самоврядування», «;Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

Вказаний в пункті 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону № 213 закон щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах до 1 червня 2015 року не прийнятий, у зв'язку з чим з вказаної дати втратили чинність, зокрема, норми Закону України «Про державну службу» та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», щодо пенсійного забезпечення і відповідно пенсії/щомісячне довічне грошове утримання за цими Законами не призначаються.

На теперішній час особам, які підпадають під дію Закону України "Про державну службу" пенсія призначається відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Таким чином, з 1 червня 2015 року посада, на якій працює позивач, не дає права на призначення пенсії в порядку та на умовах, передбачених Законом України "Про державну службу", у зв'язку з чим, передбачені частиною першою статті та статтею 54 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» підстави для невиплати позивачу пенсії, призначеної відповідно до цього Закону, відпали.

Відтак, з 1 червня 2015 року перешкоди для виплати позивачу вказаної пенсії були відсутні і починаючи з вказаного періоду право позивача на отримання пенсії порушено.

Однак, статтею 22 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Статтею 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Статтею 7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» закріплено основоположні принципи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування серед яких є рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат.

Відповідно до статті 68 Конституції України, кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи інших людей.

Суд визнає, що позивача позбавлено пенсії у порушення вимог та положень статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим. 4.ХІ.1950 (Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини) (далі - Конвенція) в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу, з огляду на таке.

Відповідно до Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції.

Стаття 14 Конвенції передбачає, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин майнового стану, народження або інших обставин.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (далі - певні ознаки), якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини та громадянина; непряма дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика, які формально є однаковими, але під час здійснення чи застосування яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками, крім випадків, якщо такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об'єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією і законами України.

Дискримінація - це порушення прав людини, заборонене цілою низкою обов'язкових для виконання документів в області прав людини. Термін «дискримінація» має точне визначення і стале значення в міжнародному праві. Комітет ООН з прав людини - незалежний експертний орган, що спостерігає за виконанням Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, роз'яснив, що в пакті цей термін включає: «будь-яку відмінність, виключення, обмеження або перевагу, за ознакою раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження, майнового положення, народження або іншої обставини, і яка має на меті або як наслідок, знищення або применшення визнання, використання або здійснення всіма особами, на рівних можливостях, всіх прав і свобод».

Водночас, всупереч статті 14 Конвенції, яка гарантує рівність у здійсненні основних свобод, позивачу з огляду на його рід занять припинено виплату пенсії в той час як без будь-якого об'єктивного і розумного обґрунтування виплата такої ж пенсії проводиться іншим особам, які перебувають в однаковому із позивачем положенні, однак мають інший рід занять. Виплата такої пенсії не зупинена іншим особам, які працюють в інших сферах та секторах державного впливу та економіки.

Таким чином, має місце вочевидь наявне запровадження дискримінації відносно позивача при здійсненні останньою права на мирне володіння майном та отримання призначеної пенсії.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Пічкур проти України» № 10441/06 від 7 лютого 2014 року (пункти 48-49) зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «ОСОБА_2 проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands), n. 39, Reports 1997-1).

Також Європейський суд з прав людини в даному рішенні зазначив, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 1 Першого протоколу Конвенції (Париж, 20.ІІІ.1952) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбаченихзаконом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 18 Конвенції обмеження, які дозволяються нею щодо згаданих прав та свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, з якою вони передбачені.

Надбавки, доплати та пенсії є майном в контексті тлумачення Європейським Судом з прав людини статті 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини поняття майно, оскільки існує у вигляді вимог, стосовно яких позивач наводить доводи, що він має принаймні законні сподівання (яке ґрунтується на законодавчій нормі) на набуття права володіння. Таке сподівання виникло у позивача з моменту призначення пенсії по інвалідності та на підставі Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та набуття права на її виплату із зазначеного часу.

За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі «Хонякіна проти Грузії» (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19 червня 2012 року). Бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших, актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу (рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), № 68385/10 та 71378/10), від 26 вересня 2014 pоку).

Таким чином, запроваджені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 911 -VIII від 24 грудня 2015 року та Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" № 213-VIII від 02.03.2015 року тимчасові обмеження щодо виплати пенсії особам, що працюють на посадах та на умовах, передбачених законом України "Про державну службу" суперечать:

- статті 14, статті 1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» щодо дискримінації при виплаті пенсії в залежності від роду занять та позбавленні права на належне майно у формі призначених пенсійних виплат;

- статтям 22, 46, 58 Конституції України щодо недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод в тому числі і в сфері соціального захисту та пенсійних виплат;

- основоположним принципам, закріпленим у Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо рівноправності застрахованих осіб при отриманні пенсійних виплат.

Відповідно до роз'яснень, наведених у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовуватиКонституцію як акта прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якоюКонституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року N 8-рп/99, від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004).

Згідно статті 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Зокрема, Європейський Суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через принцип юридичної визначеності, згідно якого остаточне рішення суду у справі не може піддаватися сумніву, навіть у разі зміни законодавства (п. 51, 52 рішення у справі «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 pоку). Крім цього, відповідно до роз'яснення Верховного Суду України № 1-5/400 від 14 липня 2006 року, наданого на підставі листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у справі «Качко проти України», реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як причину невиконання своїх зобов'язань, судами не повинні прийматися до уваги.

Враховуючи викладене, суддя визнає, що діями відповідача безпосередньо порушено право позивача на соціальний захист, гарантоване статтями 22, 46, 58 Конституції України, статтею 14, статтею 1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» обмеження якого неможливе, враховуючи положення норм вище проаналізованого чинного законодавства.

Відповідно до вимог ч.1 ст. 94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.У зв»язку з тим,що позивач був звільнений від сплати судового збору при подачі позову як ліквідатор аварії на ЧАЄС ІІ категорії,тому судовий збір у розмірі 551грн.20 коп. підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Управління Пенсійного фонду України в Житомирській області.

На підставі викладеного,та керуючись ст.ст.158-163 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.

Визнати дії Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01.06.2015 року неправомірними.

Зобов'язати Головне управління пенсійного фонду України в Житомирській області відновити нарахування та виплату ОСОБА_1 пенсії, призначену відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року №2262-ХІІ за період з 01 червня 2015 року по 31 грудня 2015 року та з 01 січня 2016 року.

Стягнути з бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на користь держави судовий збір у розмірі 551 грн. 20 коп.

Постанова може бути оскаржена до Житомирського адміністративного апеляційного суду через Радомишльський районний суд на протязі десяти днів з часу оголошення постанови .

Суддя Свінцицький Л. В.