Рішення № 59713107, 12.08.2016, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 303/2059/16-ц

2/303/1206/16

Номер рядка статистичного звіту 52

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 серпня 2016 року м. Мукачево

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області у складі:

головуючого-судді Заболотного А.М.

при секретарі Штець І.І.

за участі представника позивача ОСОБА_1

представників відповідачів ОСОБА_2

ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі засідань в м. Мукачево цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до КЕВ м. Мукачева Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління, Виконавчого комітету Мукачівської міської ради, третя особа ТзОВ «Сервіс Плюс» про зняття з квартири статусу «службова» та зобовязання надати дозвіл на укладення договору найму житлового приміщення,-

в с т а н о в и в:

ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до КЕВ м. Мукачева Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління, виконавчого комітету Мукачівської міської ради із урахуванням уточнених позовних вимог про зобовязання КЕВ м. Мукачева Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління зняти статус службова з квартири № 14 на вул. Окружна, 24 в м. Мукачево та зобовязати виконавчий комітет Мукачівської міської ради надати дозвіл на укладення з ОСОБА_4 договору найму житлового приміщення, а саме квартири № 14 на вул. Окружна, 24 в м. Мукачево. Позовні обґрунтовує мотивує тим, що у 1985 році вона разом з колишнім чоловіком ОСОБА_5 та двома дітьми вселилися на підставі ордеру у спірну квартиру. Квартира № 14 на вул. Окружна, 24 в м. Мукачево була надана її сімї так як чоловік був військовослужбовцем. У 1986 році чоловік ОСОБА_5 переїхав на проживання у Німеччину для проходження військової служби. У 1993 році шлюб між позивачем та її чоловіком був розірваний. При цьому зазначає, що з 1985 року вона постійно проживає у квартирі № 14 на вул. Окружна, 24 в м. Мукачево, оплачує комунальні послуги, жодних претензій з приводу її проживання ніхто не ставив. Крім того, звернувшись до виконавчого комітету Мукачівської міської ради з проханням переукласти договір найму житлового приміщення на її імя, позивачу було відмовлено. У звязку з цим вважає, що законно вселилася в квартиру № 14 на вул. Окружна, 24 в м. Мукачево як член сімї військовослужбовця, а тому вважає, що має гарантоване право на житло у звязку з чим просить позов задовольнити.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримала та просила суд задовольнити його з підстав зазначених в позові.

Представник відповідача квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево в судовому засіданні проти позову заперечила та пояснила, що питання підстави для зняття статусу службова з квартири № 14 на вул. Окружна, 24 в м. Мукачево відсутні так як потреба в квартирі не відпала.

Представник відповідача виконавчого комітету Мукачівської міської ради проти позову заперечила та пояснила, що оскільки спірна квартира має статус службової, то відсутні підстави для укладення договору житлового найму.

Представник третьої особи в судове засідання не заявився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши та перевіривши зібрані у справі докази, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до ч. 3-4 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд сприяє всебічному і повному зясуванню обставин справи: розяснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обовязки, попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК України.

В судовому засіданні встановлено, що відповідно до рішення № 89 від 01.04.1985 року «Про розподіл 72-квартирного житлового будинку по вул. 60 років СРСР, 20» військовослужбовцю ОСОБА_6 в складі сімї три чоловіки було надано квартиру № 14 на вул. 50 років Жовтня, 24 в м. Мукачево. В подальшому 01.04.1985 року з ОСОБА_5 був укладений договір житлового найму, а саме квартири № 14 на вул. Окружна, 24 в м. Мукачево. Вселення в спірну квартиру відбулося на підставі ордеру № 103 від 01.04.1985 року. Відповідно до картки обліку будинок в якому знаходиться спірна квартира переданий на баланс територіальної громади в особі Мукачівської міської ради. При цьому перевірка правильності обліку та використання житлової площі проводилася з 1972 року по 1998 рік.

Також встановлено, що відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу серії 1-ФМ № 365746 від 22.09.1979 року був зареєстрований шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 В подальшому згідно з свідоцтвом про розірвання шлюбу серії 1-ФМ 332537 від 22.07.1993 року шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 був розірваний.

Відповідно до ст. 58 ЖК України виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради народних депутатів на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Згідно з ст. 61 ЖК України передбачено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на імя якого видано ордер.

Одночасно в ст. 64 ЖК України зазначено, що члени сімї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обовязки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сімї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобовязаннями, що випливають із зазначеного договору. При цьому до членів сімї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сімї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Також зазначено, що якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сімї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обовязки, як наймач та члени його сімї.

З огляду на зазначене суд приходить до висновку, що ОСОБА_4 на законний підставах, у визначений законом спосіб набула право на користування спірною квартирою як дружина основного квартиронаймача та користується рівними з таким правами.

Аналогічне також відображено в ч. 2 ст. 65 ЖК України де вказано, що особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сімї наймача, набувають рівного з іншими членами сімї права користування жилим приміщенням.

Факт наявності у ОСОБА_4 права на користування квартирою № 14 на вул. Окружна, 24 в м. Мукачево з 1987 року також підтверджується і відміткою в паспорті громадянина України позивача та довідкою з місця проживання про склад сімї № 2964 від 28.01.2016 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у звязку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Статтями 119, 121 та 123 ЖК України визначено, що перелік категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, порядок надання службових жилих приміщень та порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлюється законодавством Союзу РСР і Української РСР. При цьому до користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення.

Згідно з ст. 124 ЖК України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Разом з тим, в ст. 125 ЖК України визначено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено в тому числі сімї військовослужбовців. Як вже було згадано, що квартира № 14 на вул. Окружна, 24 в м. Мукачево була надана військовослужбовцю та членам його сімї, в тому числі і ОСОБА_4 як дружині, яка в подальшому набула рівних з наймачем прав на квартиру. Зазначене однозначно свідчить по недопустимість виселення позивача із спірної квартири.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантії військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах регулює Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Як передбачено в ст. 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.

Відповідно до в ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР та іншими нормативно-правовими актами. Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства. Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. 11 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 року № 1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями» житлове приміщення виключається з числа службового, якщо відпала потреба в його використанні, а також якщо в установленому порядку його виключено з числа житлових приміщень. Виключення житлового приміщення з числа службового провадиться згідно з рішенням виконавчого органу районної, міської, районної у місті ради за клопотанням начальника гарнізону, командира військової частини та квартирно-експлуатаційного органу. В п. 21 зазначеного Порядку зазначено, що при звільненні з військової служби військовослужбовець підлягає виселенню із службового житлового приміщення з усіма членами сімї, якщо інше не передбачено законодавством. Аналогічне положення міститься в п. 3.16 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30.11.2011 року № 737 (у редакції наказу Міністерства оборони України від 19.06.2014 року № 401).

Разом з тим, як було зазначено вище, що в силу положень ст. 125 ЖК України позивач такому виселенню не підлягає. Саме до такого правового висновку у постанові від 24.06.2015 року (справа № 6-191цс15) прийшов Верховний Суд України вирішуючи спір у схожих правовідносинах де зазначив, що осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

При цьому суд звертає увагу на те, що відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, субєктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обовязок держави забезпечувати захист прав усіх субєктів права власності і господарювання (ст. 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (ч. 1 ст. 55).

Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

В п. 2 постанови Пленуму Верховного ОСОБА_3 України від 01.11.1996 № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» вказано наступне: «оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.

Право на житло передбачено в міжнародно-правових актах Організації Обєднаних Націй та Ради Європи. У Загальній декларації прав людини 1948 року визначено, що кожна людина має право на житло (п. 1 ст. 25). У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року держави-учасниці визнали право кожного на достатній життєвий рівень, у тому числі на житло (п. 1 ст.11).

Зазначене право наведене в п. 31 ч. I та конкретизовано у ст. 31 ч. II Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)». Відповідно до ст. 31 ч. II Хартії держави зобовязуються вживати заходів, спрямованих на сприяння доступові до житла належного рівня; встановлювати на житло ціни, доступні для малозабезпечених осіб.

Крім того, у ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику ОСОБА_3 як джерело права.

Так, у ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено право на повагу до приватного і сімейного життя і зазначається, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Частиною 2 цієї статті Конвенції визначено, що органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоровя чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Прикладом застосування ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод по відношенню до України є рішення Європейського суду з прав людини від 02.03.2011 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України». Так, у цьому рішенні Європейського суду визначено загальні принципи, які необхідно застосовувати при вирішенні подібної справи в розумінні визначених ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод прав на житло: п. 40. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих звязків із конкретним місцем; п. 41. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла; п.42. Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві»; п.43. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Функція розяснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам. Хоча Суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені, його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності; п.44. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «загальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.

На необхідність застосування зазначеного вище рішення Європейського суду з прав людини вказує також Верховний Суд України у постанові від 13.11.2013 року (справа № 6-115цс13) та зазначає, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Отже, право людини на житло є загальновизнаним. Тому при розгляді даного спору суд виходить із загальних принципів права, таких як принцип правової визначеності. Принцип правової визначеності є невідємною, органічною складовою принципу верховенства права. Про це у низці своїх рішень зазначає зокрема Європейський суд з прав людини.

З огляду на зазначене судом встановлено, що позивач проживає в спірній квартирі з 1985 року і така обставина однозначно свідчить про наявність тривалого звязку ОСОБА_4 з конкретним місцем проживання. Твердження представника квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево з приводу того, що потреба в спірній квартирі не відпала суд відкидає з огляду на відсутність доказів у підтвердження такого факту. Зазначене також підтверджується і відмітками в картці обліку щодо перевірки правильності обліку та використання житлової площі, які проводилися з 1972 року по 1998 рік. Проте в подальшому такі перевірки, та як про це стверджувала в судовому засідання представник квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево, що такі мають проводитися щорічно, не проводилися.

Враховуючи вищевикладене, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок у їх сукупності, метою запобігання порушень права позивача на житло, яке регламентовано вищевказаними положеннями Конвенції та Конституції України, суд приходить до висновку про необхідність захисту житлових прав позивача з огляду на предявлений позов про визнання позивача такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, у звязку з чим вимоги, предявлені до квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево є підставними і таким, що підлягають задоволенню.

Одночасно судом встановлено, що відповідно до рішення виконавчого комітету Мукачівської міської ради № 63 від 22.03.2016 року ОСОБА_4 було відмовлено у наданні дозволу на укладення договору найму житлового приміщення. Разом з тим, враховуючи наведені вище положення ЖК України, зокрема ст.ст. 58, 61, 63, суд також приходить про підставність заявленої позовної вимоги до виконавчого комітету Мукачівської міської ради щодо зобовязання надати дозвіл на укладення договору найму житлового приміщення, яку слід також задовольнити.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 14, 57-60, 209, 212-215, 218, 223, 294 ЦПК України, ст. 47 Конституції України, ст.ст. 58, 61, 64, 65, 118, 119, 121, 123-125 ЖК України, суд,-

в и р і ш и в:

Позов задовольнити.

Зобовязати КЕВ м. Мукачева Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління зняти статус службова з квартири № 14 на вул. Окружна, 24 в м. Мукачево.

Зобовязати виконавчий комітет Мукачівської міської ради надати дозвіл на укладення з ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, договору найму житлового приміщення, а саме квартири № 14 на вул. Окружна, 24 в м. Мукачево.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до апеляційного суду Закарпатської області через Мукачівський міськрайонний суд протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя А.М.Заболотний