Ухвала суду № 59670193, 10.08.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

10 серпня 2016 року м. Київ К/800/21876/16

Суддя Вищого адміністративного суду України Черпак Ю.К., розглянувши матеріали касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

встановив :

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 03 квітня 2015 року № 261/15 та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2016 року скасовано постанову суду першої інстанції та прийнято нову постанову про відмову у задоволенні позову.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Ісламської Республіки Іран, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився у м. Бехшахер Ісламської Республіки Іран, неодружений, за національністю - перс, за віросповіданням - християнин.

У 1993 році на підставі підробного паспорту автобусом доїхав до м. Стамбула, де залишався 8-9 місяців, а звідти рейсом м. Стамбул - м. Афіни - м. Ларнка прибув до м. Нікосія, де пробув 25 днів, після чого прибув до м. Києва. З кінця 1993 року позивач проживає в м. Києві, документи, які посвідчують особу, відсутні.

Позивач звертався до органів міграційної служби України у 1998 році. У своїй заяві до управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту причиною свого небажання повернення на територію Ірану вказав побоювання за власне життя через зміну релігії на християнство.

Під час співбесіди 18 вересня 2014 року причиною виїзду з країни громадянської належності (відповідно до протоколу співбесіди) позивач зазначив, що за два місяці до кінця служби в армії (коли йому було 22 роки) він відмовився від вбивства курдів, оскільки вбивство заборонено християнством, після чого був заарештований на 4 місяці, військовий трибунал засудив його на вісім років ув'язнення за зраду та зміну релігії. Позивачу був оголошений вирок у вигляді трьох років умовно та змушено підписати розписку про те, що він не має права читати Біблію, в іншому випадку - ув'язнення або смерть.

Позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із належним чином оформленою заявою про визнання біженцем та 15 вересня 2014 року отримав Довідку про звернення за захистом в Україні № 005174, термін дії якої закінчився 28 квітня 2015 року.

18 квітня 2015 року позивач отримав повідомлення з Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві № 105, в якому зазначено, що на підставі рішення Державної міграційної служби України від 03 квітня 2015 року № 261-15 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Згідно з частиною 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 6 цього ж Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем не надано доказів, які б свідчили про його переслідування на батьківщині або наявність будь-яких підстав щодо побоювань за своє життя та життя своїх рідних на батьківщині, а тому відповідачем прийнято обґрунтоване рішення від 03 квітня 2015 року № 261-15 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні. Натомість, надана позивачем інформація ґрунтується виключно на особистих твердженнях (є суперечливою) і не має документального підтвердження.

Крім того, згідно з частиною 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Позивач зазначав, що до України приїхав з релігійних причин за порадою священика з Кіпру, проте, до прибуття в Україну з метою бути визнаним біженцем, перебував у третіх країнах - Туреччині та Кіпрі, але до уповноважених органів для отримання статусу біженця, чи особи, яка потребує додаткового захисту, не звертався.

В касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказане судове рішення та залишити в силі постанову суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що приймаючи оскаржувану постанову суд апеляційної інстанції не вивчив інформації по країні походження та реальних побоювань за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності.

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 213 КАС України касаційна скарга має містити обґрунтування вимог особи, що подає касаційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає порушення норм матеріального чи процесуального права та як вони вплинули на правильність вирішення справи.

Відповідно до положень пункту 5 частини п'ятої статті 214 КАС України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення, касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки заявник не навів підстав, які б дозволили вважати, що суд неправильно застосували норми матеріального або процесуального права.

Керуючись статтями 211, 213, пунктом 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України,

ухвалив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Ю.К. Черпак