Постанова № 59661469, 10.08.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

10 серпня 2016 року № 826/5132/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Добрянської Я.І., суддів: Федорчука А.Б., Кузьменка В.А., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом громадянина Ірану ОСОБА_2,

до відповідача Державної міграційної служби України,

третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві,

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся громадянин Ірану ОСОБА_2 з позовом до Державної міграційної служби України та до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.

В обґрунтування позовних вимог зазначено про безпідставність висновків відповідача в оскаржуваному рішенні, зважаючи на побоювання позивача застосування по відношенню до нього у країні громадянства загальнопоширеного насильства з релігійних мотивів, а саме, зважаючи на прийняття ним християнства, так як непоодинокими в країні громадянської належності є випадки систематичного порушення прав людини. При цьому позивачем також наголошено на тому, що закони Шаріату не дозволяють навернення з ісламу в іншу релігію, а також зміну релігійної приналежності за документами, в той же час віровідступництво є кримінальним злочином в Ірані.

Представник відповідача та третьої особи згідно наявних у справі матеріалів позовні вимоги не визнає, просить відмовити у задоволенні позову, зазначивши про наявність суперечностей у поясненнях позивача під час проведених співбесід стосовно обставин його виїзду з країни громадянської належності. При цьому, на переконання представника відповідача та третьої особи, інформація про можливість переслідування позивача обґрунтована виключно його усними твердженнями, разом з тим відомостей про будь-які утиски в країні походження та документів, що б підтверджували передбачені п. 1 та 13 ч. 1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» обставини, позивачем ні відповідачу, ні до суду не надано, що свідчить про невмотивованість та безпідставність позовних вимог.

Так, дослідивши наявні у справі матеріали, суд прийшов до висновку про можливість продовження розгляду даної справи у порядку письмового провадження.

Отже, розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Ісламської Республіки Іран, народвся в м. Тегеран (IP Іран), одружений має малолітню дитину, за віросповіданням - християнин (бабтист). За словами шукача притулку, він залишив Ісламську Республіку Іран у 2012 році легально літаком з Ірану до України (м. Києва), надавши паспорт громадянина Ісламської Республіки Іран серія НОМЕР_1 та ID-карту серія НОМЕР_2.

На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував нелегально. Заявник звернувся до органів міграційної служби України вперше. До органів міграційних служб інших країн не звертався. Освіти не має.

Так, позивач звернувся до ГУ ДМС України м. Києві із заявою від 27.04.2015 р. №97 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач стверджує, що не може повернутися до країни походження у зв'язку з тим що він змінив релігію Ісламу на Християнство, однак коли про це дізнався дядько його дружини, він пообіцяв повідомити про це владі як тільки іноземець повернеться на батьківщину. В зв'язку з цим позивач зазначає, що не може повернутися до Ісламської Республіки Іран, бо за зміну релігії його можуть вбити.

Рішенням ДМС України від 09.03.2016 р. №121-16 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Водночас ГУ ДМС України у м. Києві на підставі даного рішення оформлено повідомлення від 22.03.2016 р. №96 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, вважаючи рішення Державної міграційної служби України від 09.03.2016 р. №121-16 безпідставним та протиправним, позивач звернувся за захистом власних прав та інтересів із позовною заявою до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши матеріали справи та вивчивши норми чинного законодавства з приводу даного спору, суд дійшов до висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, зважаючи на наступне.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон №3671-VI.

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним в пункті 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону №3671-VI).

Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону №3671-VI).

Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями частини 5 статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, під час проведення співбесіди від 14.05.2015 р. позивачу поставлено запитання стосовно причин, з яких він покинув країну громадянської належності. У відповідь позивач повідомив, що він та його жінка похрестилися та прийняли християнство у 2014 р. на території України. Однак після того, як про зазначену обставину дізнався його дядько, останній пообіцяв повідомити про зміну релігії позивача та його дружини владу Ірану в разі їх повернення на батьківщину.

При цьому, як повідомляє позивач, він пройшов процедуру хрещення у церкві «Храм спасіння», яка розташована у м. Києві по вулиці Генерала Пухова, 4, надавши у підтвердження копію свідоцтва від 02.03.2015 р. НОМЕР_3, виданого церквою «Храм спасіння».

Однак, дослідивши вказаний документ, суд погоджується із доводами представника відповідача стосовно того, що у зазначеному документі зовсім не йдеться мова про те, що позивачем прийнято християнство.

Так, зокрема, як вбачається, на співбесіді 18.11.2015 р. позивачу міграційним органом було запропоновано надати додаткову довідку, яка б підтверджувала саме факт проходження позивачем таїнства хрещення. Разом з тим, зазначену вимогу позивачем, як зауважено відповідачем та вбачається з матеріалів справи, виконано не було.

Під час співбесіди 18.11.2015 р. позивачу було поставлено питання з приводу часу отримання ним довідки про хрещення. У відповідь позивач повідомив про отримання довідки на початку 2015 р., а також повідомив, що почав займатися процедурою хрещення лише тому, що йому повідомили друзі про те, що у випадку надання заявником відповідного документу про проходження процедури хрещення йому буде набагато простіше отримати захист в Україні.

Отже, під час судового розгляду справи знайшли підтвердження доводи відповідача з приводу того, що позивач почав вірувати у християнство та проходити обряд хрещення не за особистими внутрішніми переконаннями, а з причин отримання захисту на території України.

Вартим уваги також є та обставина, що позивачем не було повідомлено про його власну участь у політичній чи релігійній діяльності, особисту приналежність до тієї чи іншої організації чи будь-яких політичних партій. Позивач не приймав участі у демонстраціях проти влади. Серед тверджень, які надав заявник не було доведено свого особистого переслідування в країні громадянської належності.

Невстановленими також під час судового розгляду справи є також ґрунтовність побоювання позивача стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Варто також додатково відмітити, що згідно статті 5 Закону №3671-VI особі, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, обов'язок на звернення такої особи із відповідною заявою супроводжується певними часовими межами. Зокрема, в разі перетину державного кордону України в порядку, встановленому законодавством України, це п'ять робочих днів (частина перша цієї статті), а у випадку незаконного перетину - без зволікань, тобто за першої можливості, без необґрунтованих затримок. Однак вмотивованих доводів та доказів щодо підстав тривалого зволікання із зверненням до міграційної служби протягом встановленого судом часу позивачем не наведено та не надано, судом відповідно таких не встановлено.

При цьому відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 року "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається", яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Разом з тим, під час судового розгляду справи, дослідивши повідомлені сторонами обставини та надані докази на їх підтвердження, а також проаналізувавши наявні у справі матеріали в їх сукупності, суд прийшов до висновку про безпідставність та невмотивованість побоювань позивача в разі повернення в країну громадянської належності стати жертвою переслідувань з релігійних мотивів.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).

При цьому згідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Відтак, обов'язок доказування в даній ситуації, як вбачається, покладається саме на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Однак, як встановлено судом, заява позивача зазначеним критеріям не відповідає, що відповідно і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

З огляду на викладене, суд погоджується з висновком Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про те, що позивач не надав достовірних чи правдивих фактів його особистого переслідування в країні постійного проживання, а також не навів фактів, які б свідчили про переслідування або про загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення відповідача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Щодо вимоги позивача про зобов'язання ДМС України повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства, суд приходить до висновку про відмову в її задоволенні, оскільки вказана вимога є похідною позовною від першої позовної вимоги, у задоволенні якої судом відмовлено.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи вищенаведене в сукупності, та керуючись ст.ст. 2, 71, 86, 94, 97, 158-163 КАС України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні позову відмовити.

Постанова набирає законної сили відповідно до частини першої статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.

Головуючий суддя Я.І. Добрянська

Судді В.А. Кузьменко

А.Б. Федорчук