Постанова № 59632319, 11.08.2016, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" серпня 2016 р. Справа № 906/219/16

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Демянчук Ю.Г.

судді Юрчук М.І. ,

судді Крейбух О.Г.

при секретарі судового засідання Дика А.І.

за участю представників:

позивача - не з'явився

відповідача - ОСОБА_1 довіреність № 5 від 09.12.2015р.

органу прокуратури - ОСОБА_2 посвідчення № 032937 від 10.04.2015р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області на рішення господарського суду Житомирської області від 26.05.2016 р. у справі № 906/219/16 (ОСОБА_3П.)

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області (м.Житомир)

до Публічного акціонерного товариства "Головинський Граніт" (смт.Головине Черняхівського району Житомирської області)

за участю прокуратури Житомирської області (м.Житомир)

про стягнення 153380,75 грн.

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся з позовом про стягнення в доход державного бюджету з відповідача 153380,75 грн. різниці суборендної плати згідно договорів суборенди: від 10.06.13р., від 01.04.14р., від 30.05.14р., від 01.08.14р.

Клопотанням від 14.04.16р. № 05/1450 позивач зменшив розмір позовних вимог, просить стягнути з відповідача 76603,44 грн. різниці суборендної плати до державного бюджету згідно договорів суборенди: від 10.06.13р., від 01.04.14р., від 30.05.14р., від 01.08.14р. Також, згідно цього ж клопотання, позивач просить припинити провадження у справі в частині стягнення з відповідача 76777,31 грн., сплачених останнім після порушення провадження у справі. Згідно цього ж клопотання, суборендар ОСОБА_4 перерахувала до державного бюджету 13,13 грн.

Згідно заяви від 22.04.16р. № 05/2-259вих16 прокуратура Житомирської області вступила у справу для представництва інтересів держави в особі позивача.

Рішенням господарського суду Житомирської області від 26.05.2016 року (суддя Гансецький В.П.) у справі № 906/219/16 у позові відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким задоволити позовні вимоги Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області та стягнути з Публічного акціонерного товариства "Головинський Граніт" різницю, яка підлягає спрямуванню до державного бюджету по договорах суборенди в розмірі 76603,44 грн.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечує її доводи, вважає оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

09.08.2016 року апелянтом подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з тим, що на визначену дату регіонельне відділення не в змозі забезпечити представлення інтересів по даній справі (вх. № 20829/16).

Рівненський апеляційний господарський суд не знайшов підстав для задоволення даного клопотання з огляду на таке.

Ухвалою суду від 15.06.2016р. апеляційну скаргу позивача прийнято до провадження та призначено до розгляду на 11.08.2016р. Доведено до відома учасників судового процесу, що їх нез'явлення у судове засідання не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги по суті за наявними у справі матеріалами.

Згідно ст. 22 ГПК України явка в судове засідання - це право, а не обов'язок сторін, справа може розглядатися без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ратифікована Україною 17.07.1997р., кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Враховуючи те, що матеріали справи містять докази повідомлення учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, апеляційний суд не вбачає підстав для відкладення розгляду справи, з урахуванням того, що розгляд апеляційної скарги обмежений процесуальними строками, зокрема ст.102 ГПК України, а відкладення справи призведе лише до необґрунтованого затягування розгляду даної справи.

11.08.2016 року в судовому засіданні прокурор, підтримав вимоги і доводи, викладені в апеляційній скарзі просить апеляційну скаргу задоволити.

В судовому засіданні представник відповідача підтримав викладені у відзиві доводи та просить суд рішення господарського суду Житомирської області від 26.05.2016р. у справі №906/219/16 залишити без змін, а в задоволенні апеляційної скарги позивача відмовити в повному обсязі.

Розглянувши апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача, перевіривши оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

При цьому апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 21 грудня 2001 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Житомирській області (позивач/орендодавець) та Закритим акціонерним товариством "Головинський граніт", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Головинський граніт" (відповідач/орендар) був укладений договір № 22 оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства "Головинський кар'єр" (а.с.21-23).

Відповідно до пп.1.1 даного договору, орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування цілісний майновий комплекс державного підприємства "Головинський кар'єр".

Згідно пп.10.1 договору, він укладений на строк до 21.12.2006р. включно.

Договором від 20.02.2006р. про внесення змін та доповнень до договору оренди №22 цілісного майнового комплексу державного підприємства "Головинський кар'єр" від 21 грудня 2001 року було, зокрема, продовжено чинність договору до 21 грудня 2010 року (а.с.24).

Додатковим договором № 6 від 20.12.2010р. про продовження дії договору оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства "Головинський кар'єр" від 21.12.2001 № 22 з врахуванням змін та доповнень від 15.12.2003, від 30.03.2004, від 20.02.2006, від 18.03.2008 та від 06.11.2009 було, зокрема, продовжено чинність договору до 21 грудня 2015 року (а.с.25).

Користуючись своїм правом та дозволом орендодавця (позивача), відповідач уклав ряд договорів суборенди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності, тобто відповідних приміщень в орендованому ним ЦМК: 10.06.13р. з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5 (а.с.26-29); 10.06.13р. з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 (а.с.30-33); 01.04.14р. з ТОВ "Інтернаціональні телекомунікації" (ТОВ "Інтертелеком") (а.с.42-45); 30.05.14р. з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_7 (а.с.34-37); 30.05.14р. з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_8 (а.с.38-41); 01.08.14р. з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 (а.с.46-49).

Заявлені позовні вимоги позивач обґрунтував посиланням на наступне законодавство.

Відповідно до частин 2 та 3 ст.22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.92р. № 2269-ХІІ, орендар має право передати в суборенду нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно (окремі верстати, обладнання, транспортні засоби, нежилі приміщення тощо), якщо інше не передбачено договором оренди. При цьому строк надання майна у суборенду не може перевищувати терміну дії договору оренди. Плата за суборенду цього майна, яку отримує орендар, не повинна перевищувати орендної плати орендаря за майно, що передається в суборенду. Різниця між нарахованою платою за суборенду і тією її частиною, яку отримує орендар, спрямовується до державного або місцевого бюджету. Контроль за визначенням розміру плати за суборенду та спрямуванням її (в частині, що перевищує суму орендної плати за майно, яке передається в суборенду) до відповідного бюджету покладається на орендодавців, зазначених у статті 5 цього Закону.

Згідно п.18 Постанови Кабінету Міністрів України від 04.10.1995р. № 786 "Про ОСОБА_8 розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу", розмір плати за суборенду нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного майна розраховується в порядку, встановленому цією Методикою для розрахунку розміру плати за оренду зазначеного майна.

Орендна плата за нерухоме майно, що передається в суборенду, визначається з урахуванням частки вартості такого майна у загальній вартості орендованого майна у цінах, застосованих при визначенні розміру орендної плати, і погоджується з орендодавцем.

У разі суборенди приміщення у будівлі, що входить до складу цілісного майнового комплексу, орендна плата за таке приміщення визначається з урахуванням частки вартості такого приміщення у загальній вартості відповідної будівлі та частки вартості зазначеної будівлі у загальній вартості орендованих основних засобів цілісного майнового комплексу.

Плата за суборенду майна у частині, що не перевищує орендної плати за майно, що передається в суборенду, сплачується орендарю, який передає в суборенду орендоване ним майно.

Різниця між нарахованою платою за перший місяць суборенди та тією її частиною, що отримує орендар, погоджується з орендодавцем і перераховується орендарем до державного бюджету.

Різниця між нарахованою платою за кожний наступний місяць суборенди і тією її частиною, що отримує орендар, визначається шляхом коригування різниці за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць. Контроль за перерахуванням зазначеної різниці до державного бюджету здійснюється орендодавцем.

Крім зазначених нормативних актів позивач в обґрунтування свої позовних вимог посилається також на умови вищезазначених договорів суборенди, оскільки вважає, що ними передбачений обов'язок саме відповідача контролювати своєчасність та повноту перерахування суборендної плати та спрямовувати до державного бюджету України вказану різницю.

Також позивач зазначив, зокрема, що:

- договір оренди від 21.12.2001р. № 22 був укладений до набрання чинності діючим ЦК України, відповідно, на момент його укладення нотаріальне посвідчення та державна реєстрація такого договору не були передбачені чинним на той час законодавством;

- додаткові договори про внесення змін та доповнень до договору оренди ЦМК були укладені в такій же формі, що й договір оренди, на підставі ст.654 ЦК України, де зазначено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту;

- у спеціальному законодавстві, що регулює оренду цілісних майнових комплексів, відсутня пряма вимога щодо нотаріального посвідчення договорів оренди ЦМК. Діючі правові норми не прирівнюють найм майнового комплексу до найму будівель та іншої капітальної споруди та також не передбачають, що договори оренди ЦМК, які є об'єктами нерухомості, підлягають нотаріальному посвідченню. Визнання майнового комплексу нерухомістю згідно ч.3 ст.191 ЦК України не встановлює безумовного обов'язку дотримуватись ст.793 та ст.794 ЦК України;

- стаття 793 ЦК України встановлює обов'язок нотаріального посвідчення договорів оренди будівель або іншої капітальної споруди, а не договорів оренди ЦМК. Положення ст.793 ЦК України поширюється лише на ті договори оренди, де об'єктом оренди виступає саме будівля або інша капітальна споруда;

- питання оренди цілісних майнових комплексів, які належали Державі Україна було врегульовано спеціальним законом - "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.92р. № 2269-ХІІ. Згідно ст.12 цього Закону договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору. Дана норма є нормою прямої дії.

В обґрунтування свого права звертатись до суду про стягнення в доход Державного бюджету заборгованості по різниці між орендною та суборендною платами, позивач зазначив, що відповідно до ст.22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" контроль за визначенням розміру плати за суборенду та спрямуванням її (в частині, що перевищує суму орендної плати за майно, яке передається в суборенду) до відповідного бюджету покладається на орендодавців державного майна. Тому, на позивача, як орендодавця державного майна, покладено обов'язок контролювати надходження орендної (суборендної) плати як по основному договору оренди, укладеному з ПАТ "Головинський граніт" так і по укладених ним договорах суборенди, а також з врахуванням ч.3 ст.774 ЦК України звертатись з вимогами щодо стягнення суборендної плати.

З урахуванням встановлених господарським судом обставин справи здійснюючи апеляційний перегляд, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду виходить з наступного.

Первісний договір оренди № 22 від 21.12.2001р. було укладено до 21.12.2006р.

Підпунктом 10.6 даного договору сторони передбачили, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір підлягає продовженню на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору.

Тобто, при укладенні даного договору сторонами була передбачена така умова продовження його дії, як з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору".

Станом на момент укладення вищезазначених договорів від 2006р. та від 2010р. про продовження чинності основного договору оренди діяв Цивільний кодекс України 2004 року, в якому містяться норми, які передбачають, зокрема, обов'язковість нотаріального посвідчення таких договорів.

Так, зазначений первісний договір припинив свою дію 21.12.2006р., тому договір про внесення змін та доповнень до нього від 20.02.2006р. та договір від 20.12.2010р. є неукладеними.

Колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд, врахувавши приписи ст.ст. 210, 640, 654, 793, 794 ЦК України, ч.2 ст.180 ГК України та ч.6 п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", дійшов правомірного висновку, що вказані договори від 20.02.2006р. та від 20.12.2010р. не були нотаріально посвідчені та не були зареєстровані у встановленому законом порядку, а тому їх не можна вважати укладеними.

Таким чином, правовідносини між сторонами після 21.12.2006р. у зв'язку з припиненням дії договору № 22 від 21.12.2001р. мають регулюватися нормами глави 83 книги п'ятої ЦК України.

Враховуючи викладене та відповідно до ч.2 ст.631 ЦК України, згідно якої договір набирає чинності з моменту його укладення, вищезазначені додаткові договори не є укладеними, а відтак не набрали чинності та не створюють прав і обов'язків для сторін, як і основний договір № 22 від 21.12.2001р. після припинення його дії - з 21.12.2006р.

Така правова позиція викладена, зокрема, в постанові Вищого господарського суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 908/962/14 (а.с.139-143).

Відповідно до ч.1 ст.220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно п. 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 12 "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" частиною другою статті 220 ЦК України передбачено, що якщо сторони домовилися стосовно усіх істотних умов договору і це підтверджується письмовими доказами та відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Відповідні приписи частини другої статті 220 ЦК України не застосовуються до правочинів, які підлягали і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК України (у редакції, чинній до 01.01.2013) пов'язувався з державною реєстрацією; відповідні правочини не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Відповідно до ст.236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

У зв'язку з цим, всі вищезазначені договори суборенди, укладені відповідачем щодо окремих приміщень орендованого ним ЦМК, також не створюють прав і обов'язків для сторін, які їх уклали, оскільки ці договори є похідними від договорів № 22 від 21.12.2001р., від 20.02.2006р. та від 20.12.2010р.

Крім того судом першої інстанції, щодо укладених договорів суборенди вірно встановлено, що позивач не довів належними доказами, що він має право, як орган стягнення, звертатись до господарського суду з позовними вимогами про стягнення з свого орендаря в доход державного бюджету України заборгованої різниці між орендною та суборендною платами.

Місцевий суд дійшов вірного висновку, що таке право має лише орендар (відповідач), який уклав договори суборенди, оскільки з підпунктів 7.2 договорів суборенди, зокрема, з ОСОБА_7, ОСОБА_8, ТОВ "Інтертелеком", ОСОБА_4 видно, що на відповідача покладений обов'язок контролювати своєчасність та повноту перерахування суборендної плати та в терміни до 15 числа місяця, наступного за звітним, спрямовувати до державного бюджету України різницю між суборендною платою суборендаря та частиною орендної плати орендаря, що припадає на об'єкт суборенди.

Щодо договорів суборенди з фізичними особами - підприємцями ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (а.с.26-33), то з даних договорів не вбачається ні прав ні обов'язків як позивача так і відповідача звертатись до господарського суду з позовними вимогами про стягнення в доход державного бюджету України заборгованої різниці між орендною та суборендною платами.

Відповідно до ст.ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення господарського суду Житомирської області від 26.05.2016 р. у справі № 906/219/16 прийняте на підставі матеріалів справи, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі, висновків місцевого господарського суду не спростовують, а відтак, не є такими, що можуть бути підставою згідно зі ст. 104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Судовий збір за подання апеляційної скарги згідно зі ст. 49 ГПК України покладається на позивача/скаржника у зв'язку із відмовою у її задоволенні.

Керуючись ст.ст. 49, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Житомирської області від 26.05.2016 р. у справі № 906/219/16 залишити без змін, а апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Справу № 906/219/16 повернути до господарського суду Житомирської області.

Головуючий суддя Демянчук Ю.Г.

Суддя Юрчук М.І.

Суддя Крейбух О.Г.