Постанова № 59622104, 09.08.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" серпня 2016 р. Справа№ 910/6251/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Майданевича А.Г.

Рудченка С.Г.

секретар судового засідання - Пугачова А.С.

за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 09.08.2016 року по справі №910/6251/16 (в матеріалах справи).

Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

на рішення Господарського суду міста Києва від 27.04.2016

у справі №910/6251/16 (суддя Князьков В.В,)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Косметик груп"

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

про стягнення 70 969,65 грн.

ВСТАНОВИВ:

В квітні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Косметик груп" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі-відповідач) заборгованості за поставлений товар у розмірі 51 955,40 грн., 3% річних у розмірі 1 767,91 грн., інфляційних втрат у розмірі 17 246,74 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що відповідач свої зобов'язання щодо оплати поставленого товару на суму 51 955,40 грн. (рахунок-фактура №626 від 10.02.2015р.) не виконав, у зв'язку з чим у нього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 51 955,40 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.04.2016р. у справі №910/6251/16 позовні вимоги задоволено повністю.

Не погоджуючись з рішення суду першої інстанції від 27.04.2016р., відповідач звернувся з апеляційної скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій просить зазначене рішення суду скасувати та прийняти нове, в яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на неповне з'ясування обставин господарським судом, що мають значення для справи; на порушення норм матеріального та процесуального права.

Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін.

Представником відповідача подано письмові пояснення, в яких просить скасувати рішення суду першої інстанції від 27.04.2016р. та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Згідно із ч.1 ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі.

У відповідності до ст.101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Судова колегія, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, з урахуванням письмових пояснень, та відзиву, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції не підлягає скасуванню чи зміні з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 10.02.2015р. за видатковою накладною №22 позивач передав, а відповідач отримав продукцію на загальну суму 51 955,40 грн., що підтверджується підписами уповноважених осіб та печатками сторін.

Відповідно до ч.1 ст.181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Судова колегія, проаналізувавши зазначену правову норму вважає, що сторони, підписавши та скріпивши печатками накладну №22, фактично уклали договір у спрощений спосіб.

У відповідності до п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України однією із підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договір, який в силу вимог ч.1 ст.629 Цивільного України є обов'язковим для виконання сторонами.

Як встановлено вище, фактично укладений між сторонами правочин за своєю правовою природою є договором поставки.

Відповідно ч.1 ст.265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

До відносин поставки, не врегульованих Господарським кодексом України, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу (ч.6 ст.265 Господарського кодексу України).

Згідно із ч.2 ст.712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Частиною 1 ст.692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Виходячи з наведеного, строк виконання зобов'язання з оплати придбаного товару є умовою, що забезпечує порядок виконання зобов'язання купівлі-продажу. Якщо строк оплати товарів, послуг не визначений договором або законодавчими актами, такий строк наступає з моменту виникнення у кредитора права на вимогу.

Підставою виникнення у покупця грошового зобов'язання за загальним правилом є передача продавцем майна. Отже, видаткова накладна є документом, що підтверджує виникнення у відповідача грошового зобов'язання.

Дії позивача та відповідача по справі свідчать про волевиявлення сторін до вчинення правочину поставки продукції на суму 51 955,40 грн.

Відповідно до видаткової накладної №22 від 10.02.2015р. на суму 51 955,40 грн. (належним чином засвідчена позивачем копія якої знаходиться в матеріалах справи, а оригінал було досліджено судом в судовому засіданні по справі), яка підписана уповноваженими представниками сторін, підтверджується факт поставки позивачем та отримання відповідачем партії товару загальною вартістю 51 955,40 грн.

Відповідно до вимог ч.1 ст.526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. В силу вимог ч.1 ст.525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Аналогічні вимоги щодо виконання зобов'язань містяться і у ч.ч.1, 7 ст.193 Господарського кодексу України.

Статтею 253 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Відповідно до ч.1 ст.692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

В п.1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права" від 17.07.2012р. N01-06/928/2012 зазначено, що відповідно до частини першої статті 692 ЦК України покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу. Отже, якщо інше не встановлено укладеним сторонами договором або актом цивільного законодавства, перебіг строку виконання грошового зобов'язання, яке виникло на підставі договору купівлі-продажу, починається з моменту прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, і положення частини другої статті 530 названого Кодексу, в якій ідеться про строк (термін) виконання боржником обов'язку, що не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, до відповідних правовідносин не застосовується (див. постанову Вищого господарського суду України від 28.02.2012 N 5002-8/481-2011). При цьому, підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і яка відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. Строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими частиною першою статті 692 ЦК України.

Оскільки інший строк оплати товару сторонами у видатковій накладній №22 від 10.02.2015р. встановлено не було, то відповідач повинен був розрахуватись з позивачем після отримання товару.

Як свідчать матеріали справи, 09.06.2015р. позивач листом звернувся до відповідача з вимогою перерахувати суму боргу у розмірі 67 667,40 грн., а саме: 51 955,40 грн. - основний борг, 597,84 грн. - 3% річних; 15 114,16 грн. - інфляційні втрати.

Листом від 14.07.2015р. відповідачем було повідомлено позивача про відмову у вчиненні вказаних дій.

Згідно із ст.610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

З урахуванням вищевикладеного та оскільки відповідач відповідно до вимог ст.ст.33,34 ГПК України не надав суду належних та допустимих доказів належного виконання свого зобов'язання щодо оплати поставленого товару в сумі 51 955,40 грн. та не спростував заявлених позовних вимог в цій частині, судова колегія дійшла до висновку, що відповідачем було порушено положення ст.ст.525, 526 Цивільного кодексу України, а тому вимоги позивача про стягнення з відповідача 51 955,40 грн. підлягають задоволенню.

Аналогічної правової позиції дотримується Вищий господарський суду, яка відображена, зокрема, в постанові від 06.03.2012р. у справі №5023/9475/11(5023/5521/11) та від 21.04.2011р. у справі №9/252-10.

Твердження апелянта про те, що спірний товар було поставлено на виконання умов договору №21/р від 03.07.2013р., судовою колегією не приймаються до уваги, оскільки, по-перше - він закінчив свою дію 02.10.2016р.; по-друге - доказів його пролонгації не надано суду; по-третє - видаткова накладна №22 не містить жодних посилань на даний договір чи будь-який інший.

Крім того, апелянт стверджує, що хоча вищезазначений договір і закінчив свою дію, але продовжуються виконуватися зобов'язання за цим договором, з цього приводу судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до п.10.4 договору №21/р від 03.07.2013р. після припинення договору чи його достроковому розірванню відповідач на протязі 3-х днів зобов'язаний повернути товар чи оплатити його вартість позивачу.

Представник відповідача в судовому засіданні повідомив, що товар був повернути позивачу за накладною №11 від 10.02.2015р. із зазначенням «на переоцінку».

Тобто, фактично зобов'язання за договором №21/р від 03.07.2013р. припинилися.

Посилання апелянта на те, що товар який був поставлений позивачем за накладною №22 є одним і тим же, який повернуто за накладною №11, судовою колегією до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що не спростовують вищевикладене.

Стосовно позовних вимог про стягнення з відповідача 1 767,91 грн. 3 % річних та 17 246,74 грн. інфляційних втрат за період з 11.02.2015р. по 31.03.2016р., судова колегія також погоджується з висновком суду першої інстанції в цій частині, виходячи з наступного.

Згідно із ст. 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлене договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Частина 1 ст. 625 Цивільного кодексу України встановлює виняток із загального правила ст. 614 Цивільного кодексу України, що закріплює принцип вини як підставу відповідальності боржника.

З огляду на вищезазначені правові норми боржник не звільняється від відповідальності за прострочення грошового зобов'язання.

Враховуючи встановлене вище прострочення відповідачем, приписи вказаних правових норм та перевіривши розрахунок, судова колегія вважає, що судом першої інстанції правомірно стягнуто з відповідача інфляційні витрати в розмірі 17 246,74 грн. та 3% річних в розмірі 1 767,91 грн.

Згідно з положеннями ст.43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно із ч. 2 ст. 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доводи, наведені відповідачем в апеляційній скарги з урахуванням письмових пояснень, судовою колегією до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи.

Виходячи з наведеного, судова колегія вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи. Судова колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційні скарги та скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Судові витрати на підставі ст.49 ГПК України покладаються на апелянта.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 49, 99, 103, 104, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на рішення Господарського суду міста Києва від 27.04.2016р. у справі №910/6251/16 залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду міста Києва від 27.04.2016р. у справі №910/6251/16 залишити без змін.

3.Матеріали справи №910/6251/16 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку, передбаченому ст. 107 ГПК України.

Постанова Київського апеляційного господарського суду за наслідками перегляду відповідно до ст. 105 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття.

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді А.Г. Майданевич

С.Г. Рудченко