Ухвала суду № 59467744, 03.08.2016, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 148/2781/14-ц Провадження № 22-ц/772/396/2016Головуючий в суді першої інстанції ОСОБА_1Категорія 48Доповідач Шемета Т. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2016 рокум. Вінниця

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області у складі:

головуючої Шемети Т. М.,

суддів: Кучевського П. В., Зайцева А. Ю.

при секретарі Кирилюк Л. М.,

за участю: ОСОБА_2, ОСОБА_3, представника відповідача адвоката ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 2 Апеляційного суду Вінницької області цивільну справу за позовомОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна,

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року,-

в с т а н о в и л а :

В жовтні 2014 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним позовом та, уточнивши позовні вимоги (а.с.48), просила: розділити спільне майно подружжя та визнати за нею право власності на ? частину житлового будинку з відповідною часткою господарських будівель, який розташований в селі Мазурівка Тульчинського району по вул. Дружби, 31; виділити їй у власність речі домашнього вжитку на суму1950 грн., а відповідачеві на суму 1800 грн. та з урахуванням того що на її утриманні залишаються діти не стягувати з неї грошову компенсацію на користь відповідача за відступ від ідеальної долі в майні подружжя.

Ухвалою Тульчинського районного суду Вінницької області від 16 березня 2016 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя в частині поділу рухомого майна залишено без розгляду.

Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року позов задоволено: поділено спільне майно подружжя, визнано за ОСОБА_2 право власності на ? частину житлового будинку з відповідною часткою господарських будівель, розташованого в с. Мазурівка Тульчинського району Вінницької області по вул. Дружби, 31.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне зясування та не доведеність обставин що мають значення для справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить скасувати прийняте рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. Доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що суд не взяв до уваги та безпідставно визнав неналежними надані відповідачем докази того що будинок був збудований за кошти його батьків та фактично йому подарований, зареєстрований як його приватна власність, позивач не приймала участі в будівництві ні працею, ні коштами. Суд, оцінюючі надані ним накладні, узагальнив висновки щодо більш як десятка доказів та безпідставно визнав їх неналежними.

В судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_3 та його представник адвокат ОСОБА_4 подану апеляційну скаргу підтримали з викладених у ній підстав. ОСОБА_2 апеляційну скаргу не визнала, зазначила що будинок вони будували спільно з чоловіком, були молоді, тому допомагали батьки, вона навіть будучи вагітною допомагала в будівництві, в шлюбі вони прожили понад 20 років, рішення суду вважає вірним та просить залишити його без змін.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які зявилися в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з огляду на наступне.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірний будинок є обєктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки збудований подружжям під час перебування ними в шлюбі, належних та допустимих доказів набуття спірного будинку за особисті кошти відповідача ОСОБА_3 в ході судового розгляду не здобуто.

Такий висновок суду є вірним, ґрунтується на нормах закону та відповідає встановленим обставинам по справі.

Так, судом встановлено наступні факти та відповідні їм правовідносини:

-з 1992 року по 2013 рік позивачка перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 22.05.2013 року, яке набуло законної сили 03.06.2013 року, шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано (а.с.10).

-від шлюбу є двоє дітей:ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.12), ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.9), що підтверджено відповідними свідоцтвами про народження.

-Під час перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у шлюбі, починаючи з 1993-1994 років, про що зазначають обидві сторони, вони розпочали будівництво житлового будинку з господарськими спорудами по вул. Дружби, 31 в с. Мазурівка Тульчинського району будинку, яке закінчили в 2002 році та ввели в експлуатацію, що підтверджено технічним паспортом (а.с.13 16), актом державної технічної комісії про готовність закінченого будівництвом обєкта до експлуатації (а.с.14);

-Титульним власником будинку по вул. Дружби, 31 в с. Мазурівка Тульчинського району є ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності , виданого 08.01.2003 року виконавчим комітетом Кинашівської сільської ради згідно рішення виконкому Кинашівської сільської ради від 18.12.2002 року № 95 (а.с.8).

Згідно з ч. 1 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України містить винятки із загального правила.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.

За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Виходячи з наведеного для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 01.07.2015 року у справі № 6-612цс15 та від 16.12.2015 року при розгляді справи № 6-2641цс15.

Отже, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, що означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте ними у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Саме на того з подружжя, хто заперечує спільну сумісну власність на майно, набуте за час шлюбу, покладається обовязок доведення протилежного.

Відповідач, заперечуючи проти задоволення позову, зазначив, що будинок побудований лише за його кошти та кошти його батьків і фактично отриманий ним в дар.

Однак єдиним доказом набуття нерухомого майна в дар є договір дарування нерухомого майна, укладений у відповідності до вимог ч. 2 ст. 719 ЦК України, проте відповідачем такого договору не надано.

Стосовно твердження відповідача про те, що будинок збудовано за його особисті кошти слід зазначити наступне:

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості Сімейний кодекс України містить винятки із загального правила.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

На підтвердження того, що будинок збудовано за особисті кошти відповідач надав ряд документів (а.с.39 45), щодо яких суд висловлює таке:

Надані відповідачем ОСОБА_3 фотокопії актів приймання виконаних робіт (а.с.39 41) підтверджують саме факт виконання робіт, однак не підтверджують походження коштів для будівництва спірного будинку.

Надані відповідачем фотокопії накладної № 6 від 21.01.1996 року (а.с.42), накладної № 125 від 25.11.1994 року (а.с.43)свідчать про придбання ним труб, панелі та блоків, однак не підтверджують використання цих матеріалів в будівництві спірного будинку належність коштів, які були внесені, особисто ОСОБА_3

Надані ним квитанції до прибуткового касового ордеру (фотокопії на а.с.44-45) датовані в основному 1994- 1996 роками є неякісними, з них не вбачається кому саме та за що були внесені кошти та чи повязані ці оплати з будівництвом спірного будинку.

Окрім того, слід зазначити, що доказів використання придбаних матеріалів на будівництво саме спірного будинку, - немає, відсутні й докази які саме та скільки будівельних матеріалів використано для будівництва будинку з відповідними господарськими спорудами.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Враховуючи роки народження дітей: ОСОБА_5 4.07.1994 року(а.с.12) та ОСОБА_6 17.10.1997 року, природньо є те, що дружина починаючи з кінця 1993 року була зайнята виношуванням, народженням дітей та їх доглядом, а основне навантаження по будівництву було покладено на чоловіка ОСОБА_3.

Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім'я одного з подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя, тобто якщо у відповідному документі власником чи набувачем вказано лише чоловіка, це ще не означає, що він є одноосібним власником майна, як то стверджує ОСОБА_3 в апеляційній скарзі.

Отже, вирішуючи позов, суд вірно вважав, що виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів протилежне, тобто діє презумпція спільного майна подружжя, а оскільки відповідач не довів, що ним було збудовано спірний будинок за його власні кошти, то висновок суду про статус спірного будинку як спільної сумісної власності позивача та відповідача є вірним.

Режим спільної сумісної власності врегульовано нормами глави 8 Сімейного кодексу України та глави 26 Цивільного кодексу України.

І нормами Сімейного кодексу України (ст. 70 СК України), і нормами Цивільного кодексу України (ст. 368, 370 ЦК України) закріплено рівність часток подружжя у спільній сумісній власності.

З огляду на те, що вимоги про виділ реальної частки з спільного майна подружжя позивачем не заявлялося, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про визнання права власності за позивачем на ? ідеальну частку в майні подружжя.

Таким чином, розглядаючи справу за апеляційною скаргою на оскаржуване рішення, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив і оцінив фактичні обставини у справі, подані сторонами докази, вірно визначився з характером правовідносин. Судом першої інстанції виконані вимоги ст. 212 ЦПК України, судове рішення мотивовано, наведене в апеляційній скарзі висновків суду першої інстанції не спростовує та не дає підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального праваа тому апеляційну скаргу слід відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 307, 308, 313-315, 317, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів, - у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, на ухвалу може бути подана касаційна скарга до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуюча: /підпис/ ОСОБА_7

Судді: /підпис/ ОСОБА_8

/підпис/ ОСОБА_9

З оригіналом згідно: ОСОБА_7