Рішення № 59411861, 25.07.2016, Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25.07.2016 Справа №607/6894/15-ц

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області у складі:

головуючого - судді Стельмащука П.Я.

за участю секретаря- Гудима Н.І.,

позивача ОСОБА_1,

представників відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_3, ОСОБА_4,

представника відповідача ОСОБА_5 «МБТІ» - ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в місті Тернополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Міське бюро технічної інвентаризації» про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Міське бюро технічної інвентаризації» про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло №8788, виданого Міським бюро технічної інвентаризації 26.09.1994р.

Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого Міським бюро технічної інвентаризації 26.09.1994р., квартира, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1, належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_1 та членам його сімї ОСОБА_7, ОСОБА_8. Квартира приватизована згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Передача згаданої квартири у спільну власність була проведена Міським бюро технічної інвентаризації на підставі заяви, написаної від імені позивача, та зареєстрованої 16.09.1994р. за №7927. Про факт передачі квартири у спільну власність та видачу свідоцтво про право власності позивач дізнався із позовної заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_8 від 05.06.2014р., про визнання права власності. Однак, позивач у 1994 році заяви про приватизацію квартири не писав. З приводу цих обставин звернувся до Тернопільського МВ УМВСУ в Тернопільській області, яке зареєструвало дане звернення в Єдиному реєстрі досудових розслідувань та веде відповідне слідство. В ході слідства проведена почеркознавча експертиза, яка встановила те, що підпис від імені ОСОБА_1 у заяві про приватизацію квартири виконаний не ОСОБА_1, рукописний текст у заяві про приватизацію квартири виконаний не ОСОБА_1, а ОСОБА_2. Тобто передача квартири відбулась без волі на це позивача та з порушенням Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», зокрема ч. 2 статті 8, яка передбачає письмову згоду всіх повнолітніх членів сімї, які постійно мешкають в даній квартирі. Таким чином, на думку позивача, свідоцтво про право власності на квартиру є недійсним на підставі частин 1 і 3 статті 203, статті 215 ЦК України, так як правочин суперечить закону і волевиявлення учасника правочину не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.

В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги з підстав наведених у позовній заяві, а також наданих суду усних поясненнях.

Представники відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні заперечили щодо задоволення позовних вимог, надали суду усні пояснення, суть яких зводиться до наступного. Позивач наводить неправдиві відомості про те, що не знав про приватизацію квартири. Квартира приватизовувалась з його відома і за його заявою. З часу приватизації і до звернення до суду із позовом він завжди вказував себе власником квартири, зокрема у позовних заявах, укладаючи договори з тепло, водо, газо, електропостачальними організаціями. Щодо проведених експертиз, в яких вказано про те, що позивач не підписував заяви, сторона відповідача заперечує їх належність та допустимість як доказів, так як так як висновки експертів суперечливі, і сторона відповідача не ознайомилась із тими документами, які були використані в якості вільних зразків підписів та почерку позивача. Також представник відповідача подав письмову заяву про застосування до спірних правовідносин позовної давності.

Представник відповідача товариства з обмеженою відповідальністю «Міське бюро технічної інвентаризації» в судовому засіданні заперечив щодо задоволення позову з підстав, загалом, тотожних викладеним представниками іншого відповідача. Просив відмовити у задоволенні позову.

Дослідивши матеріали цивільної справи, судом встановлено наступне.

16.09.1994р. від імені ОСОБА_1 подано заяву керівнику органу приватизації про передачу в приватну власність квартири по вул. Симоненка, 6/193 в м. Тернополі. Заяву підписано від імені наймача квартири ОСОБА_1 та трьох повнолітніх членів сімї наймача і зареєстровано за вхідним номером 7927.

26.09.1994р. Міським бюро технічної інвентаризації видано свідоцтво про право власності на житло, згідно якого бюро посвідчує те, що квартира АДРЕСА_2 дійсно належить на праві приватної спільної власності гр. ОСОБА_1 та членам його сімї ОСОБА_7 ?, ОСОБА_2 ?, ОСОБА_8 ?.

Свідоцтво видане згідно з розпорядженням від 20.09.1994р. за №8788.

26.09.1994 складено технічний НОМЕР_1 на вищевказану квартиру.

Висновком експерта НДЕКЦ при УМВС України в Тернопільській області №1-1112/14 від 30.12.2014р. за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи, на виконання постанови слідчого СВ Тернопільського МВ УМВСУ в Тернопільській області, встановлено, що 2-й, 3-й, 4-й підписи у графі «Підпис наймача та повнолітніх членів сімї» у заяві про приватизацію квартири по вул. Симоненка, 6/193 в м. Тернополі від 01.06.1994р. виконані не ОСОБА_1, а іншою особою. При цьому, встановити ким ОСОБА_1 чи іншою особою виконаний 1-й підпис у цій же графі заяви не видалось можливим, у звязку з неспівставимістю досліджуваного підпису зі зразками підпису ОСОБА_1 по транскрипції.

Висновком експертів Київського НДІСЕ №2561/2562/15-32 від 30.03.2015р. за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи, на виконання постанови слідчого СВ Тернопільського МВ УМВСУ в Тернопільській області, встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1, розміщений у 1-му рядку у графі «Підпис наймача та повнолітніх членів сімї» у Заяві про приватизацію квартири по вул. Симоненка, 6/193 в м. Тернополі, яка написана від імені ОСОБА_1 від 01.06.1994р., виконаний не ОСОБА_1. Рукописний текст у Заяві про приватизацію квартири по вул. Симоненка, 6/193 в м. Тернополі, яка написана від імені ОСОБА_1 від 01.06.1994р., виконаний не ОСОБА_1, а ОСОБА_2.

Висновком експерта Тернопільського відділення Київського НДІСЕ №644/645/15-22 від 28.12.2015р. за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи, на виконання ухвали суду від 09.11.2015р. по даній справі, встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 на оригіналі технічного паспорта №15562 від 26.09.1994р. на квартиру АДРЕСА_3 на останній сторінці в рядку «Технічний паспорт одержав» виконано не ОСОБА_1, а іншою особою.

Також судом встановлено, що позивач укладав із надавачами житлово-комунальних послуг відповідні договори про надання послуг.

А саме, 10.09.2004р. - із ВАТ «Тернопільміськгаз»;

16.04.2009р. із КП «Тернопільводоканал»;

29.08.2013р. із ПАТ «Тернопільміськгаз».

Листами від 11.08.2015р. і від 09.03.2016р. ПАТ «Тернопільміськгаз» повідомило, що для укладення договору від 29.08.2013р. ОСОБА_1 надавав копію свідоцтва про власність на квартиру №193 по вул. Симоненка у м. Тернополі.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд прийшов до переконання про необґрунтованість позовних вимог, не підтвердження їх матеріалами справи та необхідність відмовити у задоволенні позову. При цьому, суд виходив із наступних мотивів.

Відповідно до п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009р. «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Згідно із статтею 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до статті 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Згідно статті 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 статті 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Статтею 212 ЦПК визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно статей 1, 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. До об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Частиною 2 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Відповідно до ч. 5 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), житлове приміщення у гуртожитку, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.

Згідно п. 14 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15.09.1992р. за №56 (чинного на момент приватизації), передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Відповідно до п. 24, 26 цього ж Положення, орган приватизації, в разі потреби, уточнює необхідні для розрахунків дані в залежності від складу сім'ї і розміру загальної площі квартири (будинку), оформляє розрахунки та видає розпорядження. На підставі оформленого розпорядження орган приватизації готує паспорт на квартиру, свідоцтво про право власності на житло та реєструє його у спеціальній реєстраційній книзі.

Оцінивши висновки почеркознавчих експертиз, судом встановлено, що заяву від 16.09.1994р. про приватизацію квартири АДРЕСА_3 позивач не підписував.

Проте, наявність укладених договорів із газо- та водопостачальними організаціями свідчить про те, що позивачу було відомо про приватизацію квартири, не пізніше ніж з 2004 року.

Однак, позивач звернувся із позовом про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, як правочину, на підставі статей 203, 215 ЦК України.

Згідно ч. 1 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Верховний Суд України в узагальненні від 24.11.2008р. «Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» в розділі «Труднощі, що виникають у судовій практиці у розрізненні поняття "правочин" від суміжних понять» вказав наступне.

Застосування терміну «правочин» до документів, якими оформлюється, підтверджується право, є не коректним, оскільки право не може бути недійсним воно або є, або ні. Відповідно, за правилами недійсності правочинів не можна визнавати документи, які за своїм змістом не є правочинами. Вбачається, що до таких документів слід відносити, наприклад, рішення органів державної влади; свідоцтва (зокрема, про право власності на житло); рішення, записи про реєстрацію (реєстрація домоволодіння, актів громадянського стану); протоколи загальних зборів господарських товариств, рішення загальних зборів громадських обєднань, розпорядження про реєстрацію за місцем проживання фізичної особи та багато інших документів (акт приймання-передачі, товарний чек).

Таким чином, оспорюване позивачем свідоцтво про право власності на житло не можна визнати недійсним, як правочин, в розумінні статей 203, 215 ЦК України, так як дане свідоцтво лише посвідчує право власності позивача та членів його сімї на квартиру.

Оформленню свідоцтва передувала видача розпорядження органу приватизації від 20.09.1994р. за №8788, яке не скасоване та незаконним не визнавалось.

Також слід зазначити, що свідоцтво про право власності на житло видане у 1994 році, під час дії Цивільного кодексу УРСР 1963 року.

ЦК УРСР не містив поняття недійсності правочину.

Однак, у статті 48 ЦК УРСР йдеться про недійсність угоди, яка не відповідає вимогам закону. А саме, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Згідно статті 41 ЦК УРСР, угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.

Суд знову ж таки вказує на те, що саме лиш свідоцтво про право власності на житло тільки посвідчує право власності (у самому свідоцтві це ж і написано у вступній частині), яке виникло на підставі розпорядження органу приватизації. Свідоцтво, саме по собі, не встановлює, не змінює і не припиняє цивільних прав або обовязків, а тому не є угодою в розумінні статті 41 ЦК УРСР і не може бути визнане недійсним на підставі статті 48 ЦК УРСР.

Так як суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, за встановлених обставин, у задоволенні позову про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло слід відмовити.

У звязку із тим, що позов не доведено, і це є самостійною підставою для відмови у його задоволенні, питання застосування позовної давності до спірних правовідносин судом не вирішується (п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009р. «Про судове рішення у цивільній справі»).

Так як, рішення ухвалено не на користь позивача, відповідно до статті 88 ЦПК України, судові витрати йому не відшкодовуються.

Керуючись ст.ст. 4, 10, 11, 60-64, 88, 209, 212-215, 223, 294 Цивільно-процесуального кодексу України, статтями 203, 215, 256, 257, 267 Цивільного кодексу України, суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Міське бюро технічної інвентаризації» про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення суду може бути оскаржене до апеляційного суду Тернопільської області через Тернопільський міськрайонний суд шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий П.Я.Стельмащук