Постанова № 59375657, 19.07.2016, Сумський окружний адміністративний суд

Копія

С У М С Ь К И Й О К Р У Ж Н И Й А Д М І Н І С Т Р А Т И В Н И Й С У Д

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 липня 2016 р. Справа №818/474/16

Сумський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Шаповала М.М., суддів Прилипчука О.А., Кунець О.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Сумської області, третя особа - Державна судова адміністрація України про зобов'язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач в своєму позові просив зобовязати Апеляційний суд Сумської області нарахувати та виплатити йому недораховані грошові кошти суддівської винагороди у 2015 році: за січень - в сумі 9311,61 грн., за лютий - в сумі 13276,20 грн., за березень - в сумі 13276,20 грн., за травень - в сумі 5359,20 грн., за червень - в сумі 10718,40 грн., за липень - в сумі 10718,40 грн. та провести відрахування податків з кожної суми; зобовязати Апеляційний суд Сумської області нарахувати йому вихідну неоподатковану допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою в сумі 258057,70 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що постановою Верховної ОСОБА_2 України від 16.07.2015 року № 636-VІІІ позивача звільнено з посади судді Апеляційного суду Сумської області. 09.03.2016 ОСОБА_1 звернувся до голови Апеляційного суду Сумської області із заявою про виплату йому вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат на підставі ст. 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції до 27.03.2014 року та про виплату недоплаченої суддівської винагороди. Апеляційним судом позивачу відмовлено у виплаті вказаної допомоги із посиланням на відсутність в Законі України "Про судоустрій і статус суддів" норми щодо її виплати, та розяснено, що відповідно до ч. 10 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу. Позивач не погоджується із таким рішенням, оскільки з 1992 року, з часу прийняття Закону України "Про статус суддів", закон містив гарантію матеріального забезпечення судді - вихідну допомогу. Крім того не існувало жодних обмежень щодо суддів, які не здійснюють правосуддя, на отримання доплат до посадового окладу. З прийняттям нового Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та подальших його редакцій, законодавець пішов шляхом звуження змісту та обсягу конституційних гарантій незалежності суддів. Набувши право на вихідну допомогу ще у 2005 році, позивач продовжив працювати на посаді судді та мав законні очікування на її отримання відповідно до ст. 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції, яка діяла до 27.03.2014 року). Крім того, не зважаючи на те, що п. 10 Прикінцевих положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" розмір суддівської винагороди обмежено 7 мінімальними заробітними платами, до статей 129 та 133 вказаного Закону, які регулювали питання винагороди, зміни не вносились. Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд", який набрав чинності з 28.03.2015 року, містить норму ч. 10 ст. 133, якою також погіршено становище суддів і яка передбачає, що суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Позивач в судове засідання не зявився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, до суду подав заяву, в якій позовні вимоги підтримує в повному обсязі, справу просив розглянути в порядку письмового провадження.

Представник відповідача - Апеляційного суду Сумської області в судове засідання не зявився, до суду надіслав заяву, в якій справу просив розглянути без його участі. В письмовому відзиві, поданому до суду зазначив, що відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_1 про виплату вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат, Апеляційний суд діяв у спосіб, передбачений законом, яким на час звільнення позивача з посади не була передбачена виплата вихідної допомоги. Щодо проведення доплат до суми суддівської винагороди відповідач зазначив, що в січні 2015 року відповідачу виплачено таку винагороду в розмірі 7 мінімальних заробітних плат. В лютому 2015 року в Апеляційному суді скорочено 2 посади, в звязку з чим в лютому та березні позивачу виплачено винагороду, виходячи із встановлених законом 10 мінімальних заробітних плат.

Представник Державної судової адміністрації України в судове засідання не зявився, суду надіслав письмове заперечення в якому зазначив, що визначальною умовою для отримання суддею вихідної допомоги є вихід у відставку, а не факт подання заяви про відставку до Вищої ради юстиції. 28.03.2016 року набрав чинності Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд", яким Закон України "Про судоустрій і статус суддів" викладено новій редакції, та який не містить норм щодо виплати вихідної допомоги судді у звязку з відставкою. Крім того, наказ голови Апеляційного суду Сумської області, яким позивача звільнено з посади та відраховано із штату суду, не містить зобовязання виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд задовольняє позовні вимоги, виходячи із наступного.

Судом встановлено, що з 1994 року ОСОБА_1 займає посаду судді Сумського обласного суду (Апеляційного суду Сумської області) (а.с.19). Постановою Верховної ОСОБА_2 України від 16.07.2015 року позивача звільнено з посади у звязку з поданням заяви про відставку (а.с.10-13). Наказом Апеляційного суду Сумської області від 04.08.2015 року № 50-ОС ОСОБА_1 звільнено з посади та відраховано зі штату суду (а.с.14).

В березні 2016 року позивач звернувся до апеляційного суду Сумської області щодо нарахування та виплати йому вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою на підставі ст. 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції, яка діяла до 27.03.2014). Також просив виплатити належну йому суму вихідної допомоги із врахуванням доплат з січня по липень 2015 року.

Листом від 16.03.2016 року № 2398/16 позивача повідомлено про те, що відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 року № 192) виплата вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою не передбачена, чим фактично відмовив у виплаті відповідної вихідної допомоги. При цьому позивачу також розяснено, що відповідно до п. 10 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу (а.с.18).

Так, Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27.03.2014 року була виключена стаття 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", якою було передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Разом з тим, відповідно до статті 8 ОСОБА_3 України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

ОСОБА_3 України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_3 України і повинні відповідати їй.

ОСОБА_3 України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_3 України гарантується.

Зі змісту статті 126 ОСОБА_3 випливає, що незалежність і недоторканність суддів гарантуються ОСОБА_3 і законами України.

Конституційний статус судді передбачає, у тому числі, надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя, дає підстави ставити до суддів високі вимоги і зберігати довіру до їх компетентності та неупередженості. Аналіз норм ОСОБА_3 України свідчить, що надання судді за рахунок держави матеріального і соціального захисту (заробітна плата, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання, вихідна допомога тощо), що відповідає його статусу, є гарантією забезпечення незалежності.

Статус судді та його елементи, зокрема, матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, 22 травня 2008 року №10-рп/2008 та 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 неодноразово розяснював норми ОСОБА_3 України щодо неконституційності положень, які зменшують (звужують) досягнутий рівень матеріальної незалежності суддів.

Так, у рішенні від 24 червня 1999 року № 6-рп/99 (справа про фінансування судів) Конституційний Суд України зазначив, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів, а важливим механізмом забезпечення цих гарантій є встановлений частиною першою статті 130 ОСОБА_3 України обовязок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

У рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 Конституційний Суд України розтлумачив зміст статті 126 ОСОБА_3 України та виданих на її підставі законів і зазначив, що їх треба розуміти як таке, що гарантує досягнутий рівень незалежності суддів і забороняє при прийнятті нових законів та інших нормативних актів, внесенні змін до них скасовувати чи звужувати існуючі гарантії незалежності суддів, у тому числі заходи їх правового захисту та матеріального і соціального забезпечення (абзац шостий пункту 8 мотивувальної частини Рішення).

Тобто гарантії незалежності суддів не можуть бути звужені чи скасовані під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних.

Незалежність судді забезпечується, серед іншого, належним його матеріальним та соціальним забезпеченням, що передбачено міжнародними стандартами у сфері судочинства.

Зокрема, положенням Європейської хартії від 10 липня 1998 року про закон "Про статус суддів" визначено: рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обовязків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їх рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку з посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (пункт 6.4).

Також у Висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету ОСОБА_2 Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів зазначено, що дуже важливо (особливо для новітніх демократій) передбачити конкретні нормативно-правові положення, які б гарантували захист від зменшення розміру суддівських виплат (пункт 62).

Як зазначається в Рекомендації Комітету ОСОБА_2 Європи державам членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обовязки від 17 листопада 2010 року №(2010)12, "оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обовязкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їх рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у звязку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці" (пункт 54).

Зазначені міжнародні стандарти знайшли своє відображення в рішеннях Конституційного Суду України.

Зокрема, у рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 Конституційний Суд України встановив: "Аналіз норм ОСОБА_3 України свідчить, що надання судді за рахунок держави матеріального і соціального захисту (заробітна плата, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо), що відповідає його високому статусу, є гарантією забезпечення незалежності. Особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя. Особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються ОСОБА_3 України і законами, зокрема Законом України "Про статус суддів", що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом" (абзаци третій, четвертий, пятий, дев'ятий пункту 7, абзац п'ятий пункту 8 мотивувальної частини Рішення).

Починаючи з 1992 року - з часу прийняття Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року № 2862-XIІ держава Україна понад 20 років на конституційному (пп. 2, 9 ч. 5 статті 126 Основного закону України) та законодавчому (стаття 43 Закону України № 2862-XІI, статті 136, п. 3 ч. 2 ст. 140 Закону України № 2453-VІ) рівнях гарантувала достатній рівень соціального забезпечення суддів та, зокрема, право кожного судді за умови наявності стажу на посаді судді не менш 20 років на відставку та на отримання при виході у відставку вихідної допомоги у розмірі місячного заробітку судді за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді, але не менше шестимісячного заробітку.

Як вбачається з матеріалів справи, в 2005 році стаж ОСОБА_1 на посаді судді складав понад 20 років і з цього часу позивач набув право на отримання вихідної допомоги у разі виходу у відставку.

Продовжуючи працювати на посаді судді в наступні роки, позивач мав законні правомірні очікування отримати задекларовану державою вихідну допомогу при виході у відставку, адже, вносячи певні зміни в статтю 136 Закону № 2453-VІ щодо розміру цієї виплати законодавець лише Законом № 1166-VII від 27 березня 2014 року виключив цю норму, яка існувала в українському праві понад 20 років, позбавивши суддів раніше задекларованої державою гарантії на отримання вихідної допомоги.

Таким чином, позивач мав законні правомірні очікування отримати задекларовану державою у статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції, яка діяла до 27.03.2014 року) вихідну допомогу як одного із елементів гарантії незалежності суддів.

Необхідність дотримання і забезпечення принципу правомірних (законних) очікувань підтверджується практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Так, при вирішенні питань щодо порушення державами - учасницями ОСОБА_2 Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї (далі Конвенція) велика увага акцентується на дотриманні державою принципу "правомірних або законних очікувань" та захисту прав людини через призму цього принципу.

За практикою ЄСПЛ принцип правової визначеності є складовою частиною верховенства права.

В широкому сенсі в основі принципу правової визначеності лежить ідея передбачуваності (очікуваності) субєктом відносин правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає існуючим в суспільстві нормативним принципам.

Таким чином стійкість (стабільність) нормативних орієнтирів має значення для створення чітких, зрозумілих та довготривалих правил поведінки.

Діючи за такими правилами особа повинна мати впевненість в реалізації цих норм у життя і повинна бути реально захищеною від негативних наслідків.

Відповідні стандарти правозастосування визначаються Конвенцією та практикою Європейського суду з прав людини.

В більшості випадків ЄСПЛ розглядає поняття "законні очікування" як елемент верховенства права й елемент "юридичної визначеності" та як обєкт захисту, в тому числі, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності.

Зокрема, у справах "ОСОБА_4 Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" та "Федоренко проти України" ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецендентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v Belium, Рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, № 332, с. 21, п. 31) (пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі "Федоренко проти України").

Таким чином, легітимність очікувань поєднує як елемент їх законності, так і елемент їх стабільності, тобто зумовлену законом правомірність сподівань субєктів суспільних відносин на реалізацію проголошених норм.

Відтак, легітимні очікування субєктів суспільних відносин повинні захищатися від непередбачуваних змін законодавства, яким встановлений відповідний правовий режим (зокрема власності) чи певних правил поведінки.

Зазначене виплаває також із конституційної норми частини другої статті 19 ОСОБА_3 України про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачає ОСОБА_3 та закони України.

Відповідно до вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття "майно", у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції це поняття охоплює як "існуюче майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати що має, принаймні, законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 Рішення від 2 березня 2005 року ЄСПЛ від MALTZAN and Others v/Germany).

За практикою ЄСПЛ критеріями обґрунтованості втручання держави у конвенційне право особи є, зокрема, наявність легітимної мети з урахуванням суспільних інтересів; пропорційність такого втручання та наявність справедливого балансу між вимогами відносно загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основних прав людини; відповідність такого втручання критерію правової визначеності або законності.

Таким чином, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною права власності. Правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мав всі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ встановив, що наявність "правомірних (законних) очікувань" є передумовою для відповідного захисту, у свою чергу, умовою наявності "правомірних очікувань" у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Іншими словами, "правомірні (законні) очікування" - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особу прямо не виключено з кола осіб, які є носіями відповідного права.

Отже, очікувана вихідна допомога, що була гарантована державою у статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції до 27.03.2014 року), відповідно до практики ЄСПЛ є правомірними "законними" очікуваннями в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 22 ОСОБА_3 України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

За приписами статті 64 ОСОБА_3 України конституційні права і свободи людини й громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених ОСОБА_3 України.

Конституційний Суд України у рішеннях №8-рп/2005 від 11 жовтня 2005 року, №4-рп/2007 від 18 червня 2007 року, № 3-рп/2013 від 3 червня 2013 року наголошував, що не допускається звуження чи обмеження прав і свобод, інакше ніж у випадках, прямо передбачених Основним Законом України.

З огляду на тривалість існування законодавчої норми щодо права судді на отримання вихідної допомоги, виникнення цього права у позивача, як судді, під час дії цієї норми закону, та повне скасування проголошеного та набутого суддею права на вихідну допомогу без будь-яких альтернатив свідчить про невідповідність такого втручання держави у права особи критеріям пропорційності, правової визначеності та недотримання державою справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і набутими відповідно до закону правами особи.

Зазначене вище дає підстави для висновку, що підпунктом першим пункту 28 Розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні", яким виключено статтю 136 із Закону України "Про судоустрій і статус суддів" - тобто норму про виплату вихідної допомоги суддям, які вийшли у відставку, порушуються гарантії незалежності суддів у частині належного матеріального забезпечення державою рівня матеріальної незалежності суддів.

Таким чином, виходячи із вищезазначених положень, зміст та обсяг досягнутих суддями соціальних гарантій не може бути звужено або скасовано шляхом внесення змін до законодавства.

Вказана позиція суду узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними в постанові від 09.06.2015 року № 21-472а15. При цьому рішення Верховного Суду України є обовязковими для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідний нормативно-правовий акт.

Враховуючи викладене, вимоги ОСОБА_1 про стягнення з Апеляційного суду Сумської області на його користь вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат у сумі 258057,70 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення доплат до суддівської винагороди за січень - березень, травень - липень 2015 року, суд виходить з наступного.

Згідно з ч. 2 ст. 129 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: вислугу років; перебування на адміністративній посаді в суді; науковий ступінь; роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.

Частиною 3 ст. 129 вищезазначеного Закону передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших суддів установлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду, а саме для судді апеляційного суду з коефіцієнтом 1,1.

01 січня 2015 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року № 76-VIII, відповідно до якого передбачено обмеження заробітної плати державних службовців, так в пп.1 п. 36 зазначається, що в абзаці першому частини третьої ст. 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" цифри "15" замінено цифрами "10".

Разом з тим, прикінцеві положення Закону № 76, зокрема, пункт 9 передбачає, що керівникам органів виконавчої влади та інших державних органів (крім органів, які беруть участь в антитерористичних операціях, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбитті збройного нападу на об'єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільненні цих об'єктів у разі захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою) з метою забезпечення раціонального використання бюджетних коштів вжити заходів щодо скорочення чисельності працівників цих органів на 20 відсотків, надання працівникам відпусток без збереження заробітної плати, встановлення для працівників режиму роботи на умовах неповного робочого часу, зменшення або скасування стимулюючих виплат, зменшення надбавок і доплат, які встановлені у граничних розмірах, переглянути укладені договори на придбання товарів, робіт, послуг.

Відповідно до п. 10 Прикінцевих положень вказаного Закону № 76 у 2015 році максимальний місячний розмір заробітної плати (грошового забезпечення) працівників державних органів та інших бюджетних установ, суддівської винагороди обмежується 7 розмірами мінімальної заробітної плати, а при скороченні чисельності працівників - 10 розмірами мінімальної заробітної плати (виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата часу щорічної відпустки не враховується у зазначеному максимальному розмірі).

Як вбачається із матеріалів справи, в тому числі із письмових пояснень, наданих відповідачем, ОСОБА_1 в січні 2015 року нараховано суддівську винагороду виходячи із 7 розмірів мінімальної заробітної плати. З лютого по березень 2015 року, в звязку із скороченням 2 посад, позивачу виплачувалась суддівська винагорода, обмежена 10 розмірами мінімальної заробітної плати.

Таким чином, позивачу правомірно нараховувалась суддівська винагорода обмежена в січні 7, а в лютому-березні 10 розмірами мінімальної заробітної плати.

Зазначені положення Закону діяли до набрання чинності Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 року № 192-VIII (набрав чинності 29.03.2015 року), яким Закон України "Про судоустрій та статус суддів" було викладено в новій редакції.

В травні 2015 року позивач досяг 65-річного віку.

Згідно з ч. 4 ст. 113 вказаного Закону у разі якщо суддю з будь-яких причин не звільнено з посади, він не може здійснювати свої повноваження щодо здійснення правосуддя з наступного дня після досягнення ним шістдесяти пяти років.

Відповідно до ч. 10 ст. 133 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд", що діяла з 28.03.2015 року, суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Із розрахункового листа за 2015 рік вбачається, що в червні та липні 2015 року суддівська винагорода виплачувалась в розмірі 13398,00 грн., тобто в розмірі посадового окладу судді апеляційного суду, відповідно до ч. 10 ст. 133 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" без доплат.

Враховуючи те, що в матеріалах справи відсутні докази того, що норми Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" були визнанні неконституційними, суд вважає позовні вимоги в частині зобовязання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 не донараховані суми суддівської винагороди за січень 2015 року в розмірі 9311,61 грн., за лютий та березень 2015 року по 13276,20 грн. необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Також позовні вимоги щодо нарахування позивачу доплат до посадового окладу за травень 2015 року в розмірі 5359,20 грн. та червень - липень 2015 року по 10718,40 грн. суд визнає судом необґрунтованими з вищенаведених підстав.

Керуючись ст. ст. 86, 94, 98, 158-163, 167, 186, 254 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Апеляційного суду Сумської області, третя особа - Державна судова адміністрація України про зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.

Стягнути з Апеляційного суду Сумської області (код ЄДРПОУ 02893444) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) вихідну допомогу при звільненні в сумі 258057,70 грн.

В задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Сумський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги на постанову суду протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.

У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Головуючий суддя (підпис)М.М. Шаповал

Судді(підпис) О.А. Прилипчук

(підпис)ОСОБА_5

З оригіналом згідно

Суддя М.М. Шаповал