Постанова № 59375105, 27.07.2016, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 липня 2016 року справа № 813/1715/16

Львівський окружний адміністративний суд в складі :

головуючого - судді Кухар Н.А.

секретаря судового засідання Єдинак Г.Б.

за участю:

позивача ОСОБА_1

представника позивача - ОСОБА_2

представника відповідача - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

встановив:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у Львівській області в якому просить визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області №1001/К від 29.04.2016 року «Про звільнення ОСОБА_1В.» та поновити її на посаді завідувача сектору організаційного забезпечення Самбірського міськрайонного управління юстиції Львівської області з 05.05.2016 року, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог посилається на те що, наказом Головного територіального управління юстиції у Львівській області №1001/К від 29.04.2016 року «Про звільнення ОСОБА_1В.» її звільнено з роботи, проте роботодавцем не було вжито всіх необхідних заходів щодо дотримання вимог законодавства, передбачених при звільненні за п.1 ст.40 КЗпП України. За правилом встановленим ч.1 ст.49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. В даному випадку позивача не було попереджено про звільнення та не запропоновано іншої рівнозначної посади.

Відповідач подав заперечення на позов в якому зазначив, що пунктом 1 Постанови № 99 від 11 лютого 2016 року «Про реформування територіальних органів Міністерства юстиції та розвиток системи надання безоплатної правової допомоги» вказано ліквідувати, як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком. В обсяг даного переліку входить зокрема і Самбірське міськрайонне управління юстиції Львівської області. Посилається на п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України, у випадку ліквідації підприємства, установи, організації трудовий договір з працівником може бути розірваний з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Зазначає, що оскільки Самбірське міськрайонне управління юстиції Львівської області ліквідоване позивачку немає куди поновити. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач та її представник в судовому засіданні позов підтримали з підстав наведених в ньому, просили задоволити.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечив з підстав наведених в запереченні.

Суд, заслухавши пояснення позивача та представників сторін, зясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Згідно наказу № 97/К від 16.01.2014 року ОСОБА_1 призначено з 17.01.2016 року на посаду начальника відділу організаційного забезпечення Самбірського міськрайонного управління юстиції Львівської області.

04 березня 2016 року позивачка, відповідно до ст. 49-2 КЗпП України отримала попередження про звільнення із посади начальника відділу організаційного забезпечення у зв'язку із ліквідацією Самбірського міськрайонного управління юстиції Львівської області.

З 10 березня 2016 року ОСОБА_1 призначена на посаду завідувача сектору організаційного забезпечення Самбірського міськрайонного управління юстиції Львівської області наказом Головного територіального управління юстиції у Львівській області у Львівській області № 476/К від 10.03.2016 р. «Про призначення ОСОБА_1В.»

Наказом Головного територіального управління юстиції у Львівській області № 1001/К від 29.04.2016 р. «Про звільнення ОСОБА_1В.» ОСОБА_1, завідувача сектору організаційного забезпечення Самбірського міськрайонного управління юстиції Львівської області, звільнено 04.05.2016 року із займаної посади відповідно до п.1 ст.40 КЗпП України.

Надаючи правову оцінку наказу № 1001/К від 29.04.2016 р. «Про звільнення ОСОБА_1В.», який став предметом оскарження та визначаючись щодо інших позовних вимог, суд виходить із наступного.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Загальні підстави звільнення працівників визначені Кодексом законів про працю України (далі КЗпП України).

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Згідно правової позиції Верховного Суду України висловленої в постанові від 1 липня 2015 року у справі N 6-491цс15, власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав обов'язок по працевлаштуванню, якщо працівнику не була надана на тому або на іншому підприємстві (установі, організації) інша робота, або запропонована робота, від якої він відмовився з поважних причин.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" зазначається, що "Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Аналіз норми п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України дає підстави для висновку, що підставою для розірвання трудового договору за ініціативи власника або уповноваженого ним органу є зміни в організації виробництва і праці, які у свою чергу можуть мати місце у випадках ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Надаючи оцінку фактичній підставі для прийняття Наказу № 1001/К від 29.04.2016 р. «Про звільнення ОСОБА_1В.», яким звільнено позивача, суд зазначає, що такою став штатний розпис районних, міських, міськрайонних управлінь юстиції у Львівській області станом на 10.03.2016 року, згідно якого ліквідовано Самбірське міськрайонне управління юстиції Львівської області.

З наданих відповідачем доказів, суд встановив, що відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 99 від 11 лютого 2016 року «Про реформування територіальних органів Міністерства юстиції та розвиток системи надання безоплатної правової допомоги» ліквідовано як юридичну особу Самбірське міськрайонне управління юстиції Львівської області та постановлено погодитись з пропозиціями Міністерства юстиції щодо включення відділів державної виконавчої служби та відділів державної реєстрації актів цивільного стану районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних, міжрайонних управлінь юстиції до структури відповідних головних територіальних управлінь юстиції та утворення бюро правової допомоги в структурі місцевих центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Таким чином в структуру Головного територіального управління юстиції у Львівській області було включено Самбірський міськрайонний відділ державної виконавчої служби, чисельність працівників становить 10 одиниць та Самбірський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану чисельність працівників становить 3 одиниці, а саме Самбірське міськрайонне управління юстиції у Львівській області ліквідовано.

Проте, необхідно звернути увагу на те, що позивача ОСОБА_1 попереджено 04.03.2016 року про вивільнення з посади Начальника відділу організаційного забезпечення Самбірського міськрайонного управління юстиції Львівської області, а фактично звільнено з посади Завідувача сектору організаційного забезпечення Самбірського міськрайонного управління юстиції Львівської області.

Тому суд робить висновок, що відповідачем не було дотримано вимог частини 1 та 3 статті 49-2 КЗпП України про персональне попередження працівників про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці.

Відповідно до Положення «про районні, районні у містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні управління юстиції» міськрайонні управління юстиції підпорядковуються Мінюсту та безпосередньо Головному територіальному управлінню юстиції МЮУ в областях.

Як встановлено судом, позивачу не було запропоновано іншої вакантної посади при її звільненні, хоча згідно оголошення від 25.03.2016 року (доданого до матеріалів справи) про проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців у Самбірському міськрайонному відділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області наявна вакантна посада державного виконавця. Хоча позивачка у попередженні про вивільнені від 04.03.2016 року вимагала надати їй перелік вакантних посад, які є наявні та погоджувалась на переведення, переміщення у межах Львівської області, відповідачем не вчинено таких дій, а 28.04.2016 року писала заяву з проханням перевести її на посаду державного виконавця.

Разом із тим, відповідачем залишено поза увагою, приписи частини 2 статті 40 КЗпП України якими передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

За загальним правилом, таке переведення повинно забезпечуватися на іншу посаду за цією ж трудовою функцією (спеціальність, кваліфікація, виконувані обов'язки).

Як зазначалося, Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» (п. 19), роз'яснив, що судам необхідно надавати оцінку і тому, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Судом досліджено, що у повідомленні від 04.03.2016 року, з поміж іншого не зазначено, що при наявності вакантної посади позивачу буде запропоновано працевлаштування, а у разі відмови у переведенні на іншу посаду звільнено за скороченням штатів, згідно п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Тому, відповідач одночасно із попередженням про звільнення позивача, повинен був та міг запропонувати позивачу іншу посаду.

Таким чином, звільнивши позивача на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, відповідач не вжив жодних заходів з метою працевлаштування позивача, що свідчить про порушення встановленого порядку його звільнення. Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України висловленою у постанові від 01.04.2015 року та із висновком Вищого адміністративного суду України який міститься в ухвалі від 20.11.2014 року у справі № К/800/23885/13.

Підсумовуючи зазначене, суд доходить висновку, що звільнення ОСОБА_1 є незаконним, оскільки проведене роботодавцем з порушення встановленої процедури, а тому наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області №1001/К від 29.04.2016 року «Про звільнення ОСОБА_1В.» є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги про поновлення позивача на роботі, то суд розглядаючи її бере до уваги наступне.

Так як, Самбірське міськрайонне управління юстиції Львівської області ліквідоване, про що внесено відомості до реєстру поновити позивача на раніше займаній посаді є неможливим.

Суд зазначає, що відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Відповідно до частини 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Так, відповідно до частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Суд зазначає, що у разі помилкового обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права чи неналежного формулювання позовних вимог, адміністративні суди мають право на підставі частини другої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України вийти за межі позовних вимог та застосувати той спосіб захисту порушеного права позивача, який відповідає фактичним обставинам справи і відновлює порушене право особи.

На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що відповідач - Головне територіальне управління юстиції у Львівській області зобовязане запропонувати позивачу - ОСОБА_1 вакантні посади в структурі Головного територіального управління юстиції у Львівській області.

Вирішуючи позовну вимогу про стягнення в користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд бере до уваги наступне.

У абзаці 5 п. 10.4 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі», зазначено, що задовольняючи позов про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди повинні вказувати розмір виплати. Період вимушеного прогулу та розрахунок розміру виплати необхідно зазначати в мотивувальній частині судового рішення.

Визначаючи розмір середнього заробітку втраченого позивачем у зв'язку із вимушеним прогулом, суд виходить із того, що період вимушеного прогулу становить 56 робочих дні із 05.05.2016 року по 27.07.2016 року.

Згідно довідки № 459, виданої Головним територіальним управлінням юстиції у Львівській області 25.07.2016 року, середній місячний заробіток позивача складає 2831 грн. 35 коп., а середньоденна - 131,69 грн.

Відповідно до п. 5 розд. ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку). Отже, з відповідача на користь ОСОБА_1 слід стягнути 7374,64 грн.

Згідно п. 2-3 ч. 1 ст. 256 КАС України, негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Враховуючи наведені норми процесуального закону, постанову суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення в його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць 2831,35 грн. слід допустити до негайного виконання.

Відповідно до ч. 4 ст. 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Враховуючи вимоги ч. 2 ст. 71 КАС України, ці обставини повинен довести суб'єкт владних повноважень, який є відповідачем, оскільки саме з встановленням цих обставин пов'язана правомірність прийнятих рішень.

Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача підлягають до часткового задоволення.

Відповідно до положень статті 94 КАС України, судові витрати зі сторін не стягуються.

Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 158-163, 167 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ :

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області №1001/К від 29.04.2016 року «Про звільнення ОСОБА_1В.».

Зобов»язати Головне територіальне управління юстиції у Львівській області запропонувати ОСОБА_1 вакантні посади в структурі Головного територіального управління юстиції у Львівській області.

Стягнути з Головного територіального управління юстиції у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 7374,64 грн. ( сім тисяч триста сімдесят чотири грн..64 коп.) з врахуванням податків, зборів та обов»язкових платежів.

В решті позовних вимог відмовити.

Постанову в частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 2831,35 грн. (дві тисячі вісімсот тридцять одну грн.35коп ) з врахуванням податків, зборів та обов»язкових платежів звернути до негайного виконання.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної карги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова не набрала законної сили.

Апеляційна скарга на постанову подається протягом десяти днів з дня отримання копії повного тексту постанови до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду.

СуддяКухар Н.А.

Повний текст постанови виготовлено 01.08.2016 року.