Ухвала суду № 59317056, 26.07.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"26" липня 2016 р. м. Київ К/800/28247/15

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Головуючого судді Малиніна В.В.,суддів Головчук С.В., Швеця В.В. розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2015 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулись до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області у якому просили: визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 134-15 та № 136-15 від 27 лютого 2015 про відмову ОСОБА_4 та ОСОБА_5, громадянам Російської Федерації, у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_5, громадян Російської Федерації, біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2015 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 134-15 від 27 лютого 2015 року про відмову ОСОБА_4, громадянину Російської Федерації, у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 136-15 від 27 лютого 2015 про відмову ОСОБА_5, громадянці Російської Федерації, у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_4, громадянина Російської Федерації, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_5, громадянки Російської Федерації, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи, що рішення першої та апеляційної інстанцій прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач (Державна міграційна служба України) звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, в задоволенні позову відмовити.

Позивач у письмових запереченнях на вказану касаційну скаргу, які надійшли до Вищого адміністративного суду України просить її залишити без задоволення, а оскаржувані рішення без змін.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що позивачами у 2014 року подані заяви до одного із відповідачів про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у яких наголошували на тому, що їх політичні переконання полягають у неприйнятті зовнішньої політики Росії щодо України. Крім того, активна правозахисна діяльність ОСОБА_4 відверто конфліктує з державною ідеологією Росії, і у разі повернення на Батьківщину, стане підставою для політичних переслідувань з боку державної влади.

За результатами розгляду заяв, наказами Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області від 25.04.2014 №№ 57 о/д та 58 о/д ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, з підстав відсутності умов, зазначених п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також у зв'язку з тим, що заяви носять характер зловживання. Зазначена відмова була предметом судових розглядів.

Так, постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 02.06.2014 у справі № 806/2021/14, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21.07.2014, позовні вимоги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було задоволено. Визнано протиправними та скасовані рішення Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області про відмову ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлені наказами №№ 57,58 від 25 квітня 2014 року. Зобов'язано Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області прийняти рішення про оформлення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 документів для вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

На виконання зазначених рішень судів, Управлінням Державної міграційної служби України в Житомирській області, у жовтні 2014 року до Державної міграційної служби України направлено особові справи ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (№2014ZT0001 та №2014ZT0002).

За результатами повторного розгляду справ позивачів, Державна міграційна служба України прийняла рішення від 27.02.2015 № 134-15 та № 136-15, якими відмовлено ОСОБА_4 та ОСОБА_5, громадянам Російської Федерації, у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, так як відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». За наведених підстав відповідач-1 підтримав висновок Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області та відмовив позивачам у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

12.03.2015 Управлінням Державної міграційної служби України в Житомирській області вручено ОСОБА_4 та ОСОБА_5 повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за №№ 3/2-15 та 3/3-15 від 11.03.2015.

Рішення Державної міграційної служби України і є предметом судового оскарження позивачів.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанції зазначили, що висновки Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області складені без урахування як суб'єктивного фактора - наявності побоювання у позивачів можливих переслідувань, утисків прав і свобод (суто, психологічного ставлення особи), так і об'єктивного - суспільно-політичної та правової обстановки в країні походження. При цьому, є безпідставними висновки про те, що заяви ОСОБА_4 та ОСОБА_5 носять характер зловживання. Рішення Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області про відмову ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцями або особами, що потребують додаткового захисту, не відповідають міжнародним принципам, оскільки позивачі реально обґрунтували свою заяву, повідомили всі важливі факти, які були у їх розпорядженні, повідомлені позивачами факти відповідач не визнав неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справі позивача, позивачі заслуговують довіри, оскільки відносно них не виявлено компрометуючої інформації.

Разом з тим, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає за необхідне зауважити наступне.

Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 (у відповідній редакції, далі - Закон № 3671-VI), відповідно до статті 1 якого, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Міжнародною Конвенцією про статус біженців від 28 липня 1951 року та статті 1 Закону № 3671-VI, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

При цьому, колегія суддів Вищого адміністративного суду України зазначає, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну та стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ, тощо.

Відповідно до Закону № 3671-VI особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Частиною 7 статті 7 цього ж Закону встановлено, що крім заяв про надання статусу біженця, заявником додаються документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані у 2000 року за допомогою Представництва Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, визначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

В даному випадку, позивачі як особи, які мають об'єктивні переконання стати жертвою в державі свого походження мають належним чином обґрунтувати відповідні її побоювання з наданням підтверджень фактів в розумінні зазначеної рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку».

Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Як слідує з оскаржуваних рішень, суди попередніх інстанцій зважаючи на рішення судів у іншій адміністративній справі, приймали до уваги побоювання позивачів стати жертвою політичних переслідувань з боку держаної влади Російської Федерації, так як ОСОБА_4, будучи професійним адвокатом неодноразово висловлював свої політичні погляди протилежні країни його походження. Такі дії мали прояв під час його участі в декількох судових справах, де він приймав участь у якості адвоката.

Надаючи системний аналіз вказаним норм права в поєднанні із встановленими обставинами, колегія суддів Вищого адміністративного суду України зауважує, що суди попередніх інстанцій в даному разі визначили лише суб'єктивну сторону категорії «побоювання стати жертвою переслідувань», прирівнявши об'єктивну сторону до суспільно-політичної та правової обстановки в країні походження.

На думку суду касаційної інстанції саме показник об'єктивної сторони категорії «побоювання стати жертвою переслідувань» має вирішальне значення для можливості надання особі статусу біженця.

Наявні в матеріалах справи докази однозначно не свідчать на користь доводам позивачів, де ОСОБА_4 є професійним адвокатом, а ОСОБА_5 є його дружиною, про наявність будь-яких політичних переслідувань з боку країни їх походження.

При цьому, відверті заяви позивачів про категоричні виступи проти анексії Росії Криму, сприяння Революції Гідності в Україні в підтримку в її боротьби за незалежність не можуть свідчити про протиправність рішень відповідачів в частині відмови у наданні позивачам статусу біженця.

Згідно з вимогами статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах та відповідно до законів України.

Відповідно до вимог статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

У зв'язку із зазначеним колегія суддів вважає, що справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції для з'ясування цих питань в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Керуючись ст.ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити частково.

Постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2015 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити діїскасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та не підлягає перегляду.

Головуючий суддя В.В. Малинін

Судді: С.В. Головчук

В.В. Швець