Ухвала суду № 59316319, 26.07.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 826/6830/15 Головуючий у 1-й інстанції: Мазур А.С.

Суддя - доповідач: Оксененко О.М.

У Х В А Л А

Іменем України

26 липня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Оксененка О.М.,

суддів - Губської Л.В., Федотова І.В.,

при секретарі - Пономаренко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року у справі за адміністративним позовом громадянина Камеруну ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И Л А:

Громадянин Камеруну ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 216-15 від 25.03.2015; зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути питання про визнання громадянина Камеруну ОСОБА_1 біженцем відповідно до вимог чинного законодавства України.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 216-15 від 25.03.2015 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Державну міграційну службу повторно розглянути питання в частині вирішення заяви щодо наявності чи відсутності підстав для надання ОСОБА_1 статусу особи, яка потребує додаткового захисту. В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятою постановою, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції, як таку, що ухвалена з порушенням норм матеріального права та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Перевіряючи правомірність оскаржуваного судового рішення колегія суддів виходить з положень ч. 1 ст. 195 КАС України, згідно з яким суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Оскільки постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року позивачем в частині відмови в задоволенні позовних вимог не оскаржується, колегія суддів суду апеляційної інстанції не знаходить підстав для перегляду зазначеного судового рішення в частині, яка не оскаржується апелянтом.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Про причини своєї неявки суд не повідомили.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів відповідно до ч.4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, громадянин Камеруну ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився у Камеруні в м. Яунде, за національністю - бамон, за віросповіданням - мусульманин.

До України позивач прибув 03.05.2011 р. з територій третіх країн - Нігерії та Гвінеї.

Позивач не вперше (2011, 2012, 2013) звертався за захистом на території України. При цьому рішеннями ДМС України позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки при вивченні повторно поданих заяв було встановлено, що умови, через які заявник покинув країну проживання, не змінилися.

Так, причиною звернення за захистом в Україні позивач вказав побоювання стати жертвою переслідування на політичному ґрунті.

Зі слів позивача було встановлено, що він залишив країну громадянської належності, побоюючись переслідувань з боку керуючої влади, оскільки його батька - ОСОБА_2, який працював на секретні служби держави, було вбито 08.04.1984 через те, що він був причетний до організації військового перевороту. Позивач зазначив, що його батька вбили представники підрозділу «Сенер», і вони чинили розправу з усіма ворогами влади, знищували її опонентів. 10 квітня 1984 року військові зґвалтували та вбили матір позивача. Позивач із братом написали статтю до «Канал 2», і їх запросили на телебачення. 07 січня 2007 року у позивача взяли інтерв'ю, під час якого він розповів про жорстокість влади і про те, що сталося з його родиною. 10 лютого секретні служби «Командо Операсйонель» вбили старшого брата позивача - ОСОБА_3 та почали розшукувати позивача. Життю позивача дійсно загрожувала небезпека.

06.04.2015 позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві № 92 від 06.04.2015 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України від 25.03.2015 № 216-15, з підстав відсутності умов, передбачених п. 1 та 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Вважаючи вказане рішення протиправним, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

Спеціальним законом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно положень частини 1 статті 8 вказаного Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Відповідно до частини 4 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

За приписами частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У пункті 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

У пункті 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року і статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» , поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться :

- знаходження особи за межами країни своєї громадянської належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;

- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;

- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Що ж до обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, то воно є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування у першу чергу суб'єктивних обставин є досить важливим.

Слід зауважити, що суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути невиносним. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ і так далі.

Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Крім того, питання щодо обґрунтованості та правдивості повідомленої позивачем інформації вже неодноразово було предметом судового розгляду. Так, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва (справа № 2а-10951/10/2670) від 05.09.2011 було визнано протиправним та скасовано рішення управління міграційної служби в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та зобов'язано управління міграційної служби в м. Києві повторно розглянути питання щодо оформлення документів позивача.

Також, постановою Київського адміністративного апеляційного суду у справі № 826/11404/13-а від 10.04.2014 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби було скасовано постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.10.2013 про відмову у задоволенні позовних вимог, та постановлено нову постанову, якою визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 305-13 від 20.05.2013 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також зобов'язано повторно розглянути заяву позивача з урахуванням висновків суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Разом з тим, у відповідності до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів зазначає, що відповідачем не було доведено законність та обґрунтованість прийнятого ним рішення, а тому суд першої інстанції дійшов правильних висновків про обґрунтованість позовних вимог.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, п. 1 ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст. 212 КАС України.

Головуючий суддя:

Судді:

Головуючий суддя Оксененко О.М.

Судді: Федотов І.В.

Губська Л.В.