Ухвала суду № 59313146, 12.07.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 11-кп/796/292/2016 Суддя у першій інстанції Тарасюк К.Е.

Категорія - ч. 3 ст. 185 КК України Суддя-доповідач Павленко О.П.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду м. Києва у складі:

головуючого судді Павленко О.П.

суддів Гладія С.В., Тютюн Т.М.

при секретарях Міленко О.В., Поліводі І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві апеляційну скаргу на вирок Печерського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні № 12014100060004726 обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України,

ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 року в

м. Києві, зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1, раніше судимий:

- 12 листопада 2001 року Печерським районним судом м. Києва за ч. 3 ст. 186 КК України із застосування ст. 71 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років;

- 10 вересня 2007 року Оболонським районним судом м. Києва за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців;

- 27 грудня 2011 року Печерським районним судом м. Києва за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців та 06 березня 2014 року звільнений за закінченням строку відбування покарання,

за участю: прокурора Заріцької О.А.

захисника ОСОБА_4

обвинуваченого ОСОБА_3

В С Т А Н О В И Л А:

Вироком Печерського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2015 року ОСОБА_3 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України, та йому призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

Ухвалено рішення про цивільний позов та стягнуто з ОСОБА_3 на користь потерпілої ОСОБА_5 - 905 грн. на відшкодування матеріальної шкоди.

Судом вирішено питання щодо речового доказу у кримінальному провадженні.

Як встановив суд у вироку, ОСОБА_3 03 вересня 2014 року, приблизно о 07 год. 15 хв., перебуваючи в приміщенні магазину «Велика кишеня», який розташований за адресою: м. Київ, Печерська площа, 1, діючи повторно з корисливих мотивів, реалізуючи злочинний умисел на таємне викрадення чужого майна, вважаючи, що його дії є непомітними для інших осіб, з камери схову для зберігання речей покупців, шляхом підбору ключа, таємно викрав належну ОСОБА_5 сумку, вартістю 200 грн., в якій знаходились гроші в сумі 35 гривень і 50 доларів США, що становило 670 грн. Після чого з місця злочину зник, а викраденим майном розпорядився на власний розсуд, заподіявши потерпілій ОСОБА_5 матеріальну шкоду на загальну суму 905 гривень.

В апеляційній скарзі зі змінами в суді апеляційної інстанції обвинувачений ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом закону про кримінальну відповідальність, просить вирок Печерського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2015 року змінити в частині правової кваліфікації його діяння, виключити кваліфікуючу ознаку вчиненої ним крадіжки - проникнення у сховище та за ч. 2 ст. 185 КК України призначити йому справедливе покарання.

Вважає, що під час досудового розслідування та в суді його дії невірно кваліфіковані за ч. 3 ст. 185 КК України, а саме за кваліфікуючою ознакою проникнення у сховище, оскільки умисел на крадіжку у нього виник безпосередньо в приміщенні магазину, в якому він перебував законно, а камери для зберігання речей покупців не є сховищем, тобто його дії необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 185 КК України дише за ознакою повторності і за таким обвинуваченням він визнавав та визнає свою винуватість.

Крім того, обвинувачений посилається в апеляційній скарзі на порушення його права на захист, оскільки з 2001 року він знаходиться на обліку у лікаря-нарколога з діагнозом: розлади психіки і поведінки внаслідок вживання опіоїдів, синдром залежності, отже участь захисника в кримінальному провадженні, на його думку, є обов'язковою, проте слідчий і суд не залучили захисника.

Заслухавши доповідь судді, пояснення обвинуваченого ОСОБА_3, який фактично відмовившись в суді апеляційної інстанції від доводів щодо порушення його права на захист, просив змінити вирок суду першої інстанції, перекваліфікувати його дії з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК України і за цим законом про кримінальну відповідальність призначити справедливе покарання, пояснення захисника на підтримку доводів апеляційного прохання обвинуваченого, заперечення прокурора, який вважав вирок суду першої інстанції законним та обґрунтованим, частково дослідивши докази у кримінальному провадженні, провівши судові дебати та надавши обвинуваченому останнє слово, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Згідно з положеннями ст. 94 КПК України суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Вказані вимоги закону, як вважає колегія суддів, судом першої інстанції при розгляді кримінального провадження щодо ОСОБА_3 були дотримані.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_3 у повторному таємному викраденні чужого майна з проникненням у сховище, за обставин, викладених у вироку, суд першої інстанції обґрунтував доказами, дослідженими під час судового розгляду, які оцінені відповідно до положень ст. 94 КПК України.

Зокрема, такі висновки ґрунтуються на:

- показаннях у судовому засіданні потерпілої ОСОБА_5 про те, що 03 вересня 2014 року, приблизно о 07 годині вона зайшла в приміщення магазину «Велика Кишеня», що на Печерській площі, 1 в м. Києві, поклала свою сумку до окремої камери схову для зберігання речей покупців, яку закрила на ключ; повернувшись приблизно через 20 хвилин вона виявила, що камера схову була закрита, проте її сумка в ній була відсутня; вартість викраденого майна становить 905 грн.;

- даних протоколу від 14 жовтня 2014 року перегляду відеозапису з камер внутрішнього відеоспостереження магазину «Велика кишеня» від 03 вересня 2014 року з 07.10 до 07.16 та зафіксованих безпосередньо на цьому відеозапису даних, за якими ОСОБА_6, перебуваючи в приміщенні магазину «Велика Кишеня» поряд з камерами схову для зберігання речей покупців протягом незначного проміжку часу неодноразово намагався відкрити одну із них, близько 07.15 відкрив ячейку з речами потерпілої, з якої забрав сумку та вийшов з нею за межі магазину.

Як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції, ОСОБА_3 підтвердив фактичні обставини вчиненої ним крадіжки, не оспорював кількість, найменування та вартість викраденого майна, проте наполягав на тому, що камеру схову, де зберігалися речі потерпілої, відкрив випадково, ключем від ячейки, де залишив свої речі і лише після цього вирішив викрасти сумку потерпілої, а тому в його діях відсутня така кваліфікуюча ознака крадіжки як проникнення у сховище.

Зазначеним показанням обвинуваченого суд першої інстанції дав належну оцінку у взаємозв'язку з іншими доказами, дослідженими у судовому засіданні, та дійшов обґрунтованого висновку про те, що вони в частині заперечень щодо проникнення до сховища не узгоджуються з фактичними обставинами справи і з таким висновком суду погоджується колегія суддів.

Так, відповідно до судової практики та роз'яснень, що містяться у п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 10 «Про судову практику у справах про злочини про власності» під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище слід розуміти незаконне вторгнення до них у будь-який спосіб (із застосуванням засобів подолання перешкод або без їх використання; шляхом обману; з використанням підроблених документів тощо або за допомогою інших засобів), який дає змогу винній особі викрасти майно без входу до житла, іншого приміщення чи сховища. Під сховищем слід розуміти певне місце або територію, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які мають засоби охорони від доступу до них сторонніх осіб (огорожа, наявність охоронця, сигналізація тощо), а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, подібні сховища тощо.

З даних, які зафіксовані на відеозапису, повторно переглянутому за клопотанням сторони захисту в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, слідує, що ОСОБА_3, перебуваючи в приміщенні магазину, спочатку підійшов до камери для зберігання речей покупців, потім пішов до торгівельного залу, повернувся знову до камери схову речей покупців, де перебував протягом недовгого проміжку часу, але в той же час коли потерпіла поклала в один із ящиків свою сумку, закривши його, далі ОСОБА_3 відчинив дверцята цього ящика, проник своєю рукою всередину і заволодів майном ОСОБА_5 - сумкою, швидко залишивши приміщення магазину.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_3 не заперечував, що камера схову речей відвідувачів магазину - це індивідуальні ящики, які мають прозорі дверцята та закриваються ключем на замок. Пояснив при цьому, що він бачив через прозорі дверцята в одному з таких ящиків жіночу сумка, яка йому не належить, проте відчинив його і забрав чуже майно, розпорядившись ним на власний розсуд.

За таких обставин, як вважає колегія суддів, суд першої інстанції, правильно встановивши, що камера схову - ящики, призначені для зберігання речей та матеріальних цінностей відвідувачів магазину, які мають відповідні засоби для запобігання безперешкодному вільному доступу до них сторонніх осіб, зокрема кожен з них обладнаний дверцятами, які зачиняються на замок і мають власний ключ, є сховищем, до якого ОСОБА_3 незаконно проник і повторно вчинив крадіжку, тобто правильно кваліфікував дії ОСОБА_3 за ч. 3 ст. 185 КК України, в тому числі і за кваліфікуючою ознакою - проникнення у сховище.

Враховуючи, що аналіз дії ОСОБА_3 дає підстави вважати, що заволодіння чужим майном було поєднано з проникненням у сховище, яким є не приміщення магазину, а окремо розташовані ящики для зберігання речей відвідувачів магазину, колегія суддів вважає такими, що не заслуговують на увагу доводи обвинуваченого про неправильне застосування судом закону про кримінальну відповідальність та не знаходить підстав для зміни правової кваліфікації дій ОСОБА_3 шляхом виключення з правової кваліфікації вчиненого ним діяння кваліфікуючої ознаки - проникнення до сховища, як обвинувачений про це просить в апеляційній скарзі.

Покарання, призначене ОСОБА_3 судом першої інстанції, відповідає загальним засадам призначення покарання, визначеним ст. 65 КК України та є справедливим, необхідним й достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових злочинів.

При обранні його виду і розміру, а саме у виді позбавлення волі в межах санкції ч. 3 ст. 185 КК України, судом першої інстанції враховано тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, відсутність обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, дані про особу ОСОБА_3, який раніше засуджувався за вчинення корисливих злочинів, суспільно-корисною працею не займався, за місцем проживання характеризується посередньо, перебуває на обліку у лікаря нарколога, завдану потерпілій матеріальну шкоду не відшкодував.

Переконливих доводів про необхідність призначення ОСОБА_3 менш суворого покарання в апеляційній скарзі обвинуваченим не наведено, в зв'язку з чим вважати його таким, що не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого підстав не вбачається.

Цивільний позов у кримінальному провадженні вирішений судом першої інстанції з дотриманням вимог ст.ст. 128,129 КПК України, при його вирішенні судом також враховані відповідні положення ЦК України щодо відшкодування завданої шкоди, а судове рішення в цій частині є обґрунтованим та вмотивованим.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону колегією суддів не встановлено.

Доводи обвинуваченого щодо порушення його права на захист є безпідставними.

Статтею 52 КПК України визначено вичерпний перелік випадків обов'язкової участі захисника у кримінальному провадженні, в тому числі й щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі тощо) не здатні повною мірою реалізувати свої права, - з моменту встановлення таких вад.

Так, із довідки лікувального закладу № 334164 від 30.09.2014 вбачається, що з 11 січня 2001 року ОСОБА_3 перебуває під наркологічним диспансерно-динамічним наглядом у Київській міській наркологічній клінічній лікарні «Соціотерапія» з діагнозом: розлади психіки і поведінки внаслідок вживання опіоїдів, проте зазначені відомості не доводять, що внаслідок психічних вад ОСОБА_3 не здатний повною мірою реалізувати свої права. При цьому, як вживання ОСОБА_3 наркотичних засобів, так і наслідки такого вживання - розлади психіки останнього, як вважає колегія суддів, не належать до фізичних або психічних вад, що перешкоджають самостійній реалізації права ОСОБА_3 на захист.

Крім того, із висновку судово-психіатричної експертизи № 291 від 14 квітня 2016 року, проведеної і призначеної за клопотанням сторони захисту в суді апеляційної інстанції, слідує, що за своїм психічним станом ОСОБА_3 у період кримінального правопорушення та у теперішній час здатний усвідомлювати свої дії та керувати ними; хоч виявляв і виявляє психічні та поведінкові розлади внаслідок поєднаного вживання наркотиків, використання інших психоактивних речовин, алкоголю, проте застосування примусових заходів медичного характеру не потребує, потребує протиалкогольного та протинаркоманічного лікування; за своїм психічним станом може самостійно реалізовувати своє право на захист.

Інших, передбачених ст. 52 КПК України, підстав для обов'язкової участі захисника з матеріалів провадження, не вбачається.

З огляду на відсутність у провадженні будь-яких даних, які б підтверджували наявність визначених вищевказаною нормою закону підстав для обов'язкової участі захисника, його залучено не було.

Водночас, згідно матеріалів провадження ОСОБА_3 роз'яснювалося під час досудового розслідування, передбачене ст. 20 КПК України, процесуальне право мати захисника. Скористатися таким правом ОСОБА_3 добровільно відмовився з мотивів, не пов'язаних з його матеріальним становищем, про що власноручно зазначив у протоколах.

Відповідних клопотань про надання захисника ОСОБА_3 в суді першої інстанції не заявляв, процесуальне право мати захисника йому було роз'яснено з дотриманням вимог кримінального процесуального закону.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що ОСОБА_3 не був обмежений в суді в реалізації усіх своїх процесуальних прав, а тому відсутні підстави вважати, що судом першої інстанції в цій частині було допущено істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

Враховуючи викладене, колегія суддів у задоволенні апеляційної скарги обвинуваченого відмовляє, оскільки не вбачає підстав для скасування або зміни вироку суду першої інстанції.

Разом з тим, приймаючи до уваги, що обвинувачений у цьому кримінальному провадженні певний термін перебував під вартою під час судового розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів відповідно положень ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону України від 26 листопада 2015 року «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув'язнення у строк покарання», вважає необхідним зарахувати ОСОБА_3 строк попереднього ув'язнення з 21 липня 2015 року по 12 липня 2016 року включно з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 418, 419 КПК України, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_3 залишити без задоволення, а вирок Печерського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2015 року стосовно ОСОБА_3 - без змін.

На підставі вимог ч. 5 ст. 72 КК України зарахувати у строк покарання час попереднього ув'язнення ОСОБА_3 в межах цього кримінального провадження з 21 липня 2015 року по 12 липня 2016 року включно з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців з дня її проголошення, а засудженим, який тримається під вартою, - в той самий строк з дня вручення йому копії ухвали.

Судді:

_____ ____ _____

ПавленкоО.П. Гладій С.В. ТютюнТ.М.