Рішення № 59287394, 14.07.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.07.2016Справа №910/7073/16

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Донецьке регіональне виробничо-

торгівельне об'єднання «Донецькпромресурси»

до Публічного акціонерного товариства «Сбербанк»

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача -

1) Товариство з обмеженою відповідальністю «Фудторг»

2) Товариство з обмеженою відповідальністю «Оздоровчий центр «Фітнес клуб

«Атлетік»

3) Приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу Соболєва В.Л.

4) Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Авуар-Сервіс»

про визнання недійсним іпотечного договору від 27.11.2012 р.

Суддя Андреїшина І.О.

Представники учасників судового процесу:

від позивача: Жужа Д.О.

від відповідача: не з'явився

від ТОВ «Фудторг»: Суменко Я.А.

від ТОВ «Оздоровчий центр «Фітнес клуб «Атлетік»: не з'явився

від приватного нотаріуса ДМНО Соболєва В.Л.: не з'явився

від ТОВ «Фінансова компанія «Авуар-Сервіс»: не з'явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передано позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Донецьке регіональне виробничо-торгівельне об'єднання «Донецькпромресурси» до Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» про визнання недійсним іпотечного договору від 27.11.2012 р., посвідченого Приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Соболєвою В.Л., зареєстрованого в реєстрі за № 8032.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.04.2016 р. за даною позовною заявою порушено провадження у справі № 910/7073/16 та призначено її до розгляду в судовому засіданні на 18.05.2016 р., до участі у справі залучено третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фудторг» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Оздоровчий центр «Фітнес клуб «Атлетік», зобов'язано сторін та третіх осіб надати певні документи і пояснення.

Разом з позовною заявою 15.04.2016 р. Товариством з обмеженою відповідальністю «Донецьке регіональне виробничо-торгівельне об'єднання «Донецькпромресурси» було подано до господарського суду клопотання про забезпечення позову, згідно з якою позивач просив суд :

- вжити заходів до забезпечення позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Донецьке регіональне виробничо-торгівельне об'єднання «Донецькпромресурси» до Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» про визнання недійсним іпотечного договору від 27.11.2012 р., посвідченого Приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Соболєвою В.Л., зареєстрованого в реєстрі за № 8032;

- заборонити Публічному акціонерному товариству «Сбербанк» звертати будь-яким способом стягнення за іпотечним договором від 27.11.2012 р., посвідченим Приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Соболєвою В.Л., зареєстрованим в реєстрі за № 8032, укладеним між ТОВ «Донецьке регіональне виробничо-торгівельне об'єднання «Донецькпромресурси» та ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» (правонаступником якого є ПАТ «Сбербанк»;

- заборонити Публічному акціонерному товариству «Сбербанк» вчиняти будь-які дії щодо належних йому майнових прав за іпотечним договором від 27.11.2012 р., посвідченим Приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Соболєвою В.Л., зареєстрованим в реєстрі за № 8032, укладеним між ТОВ «Донецьке регіональне виробничо-торгівельне об'єднання «Донецькпромресурси» та ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» (правонаступником якого є ПАТ «Сбербанк», в тому числі виступати, продавати, іншим способом передавати ці права, що може призвести до переходу цих прав до інших осіб.

Розглянувши дане клопотання позивача, суд його відхилив, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 66 ГПК України, господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Таким чином, вжиття заходів до забезпечення позову є правом суду.

Згідно з ч. 1 ст. 67 ГПК України, позов забезпечується, зокрема, накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві.

Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. Заходи до забезпечення позову застосовуються господарським судом як гарантія реального виконання рішення суду.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 16 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову», у вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

З огляду на зазначене, враховуючи, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено обставини, наведені у клопотання про забезпечення позову, суд не вбачає підстав для вжиття заходів забезпечення позову, а тому клопотання позивача є таким, що не підлягає задоволенню.

Через відділ діловодства суду 10.05.2016 р. від третьої особи-1 надійшли письмові пояснення по суті спору, в яких остання просила розглядати справу за її відсутності.

Позивач, відповідач та третя особа-2 уповноважених представників в судове засідання 18.05.2016 р. не направили, про дату, час та місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином, вимог ухвали суду не виконали.

Представник третьої особи-1 у судовому засіданні 18.05.2016 р. надав усні пояснення.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необхідність залучення до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача приватного нотаріуса Донецького міського нотаріального округу Соболєву В.Л., оскільки нею було посвідчено оспорюваний договір.

У відповідності до ч. 1 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду.

Таким чином, рішення господарського суду може вплинути на права та обов'язки Київської міської ради та Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Приватного нотаріуса Донецького міського нотаріального округу Соболєвої В.Л.

Ухвалою Господарського суду від 18.05.2016 р. відкладено розгляд справи до 15.06.2016 р., у зв'язку з неявкою представників сторін, третьої особи-2 у призначене судове засідання, невиконанням відповідачем та третьою особою-2 вимог ухвали суду та в зв'язку із залученням до участі в справі третьої особи.

У судовому засіданні 15.06.2016 р. представник позивача заявив клопотання про залучення до участі у справі відповідачем Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Авуар-Сервіс».

Представник відповідача поставив вирішення даного клопотання на розсуд суду та повідомив, що 15.06.2016 р. ним подано через відділ діловодства суду відзив на позовну заяву.

Представник третьої особи-1 заперечень проти задоволення даного клопотання не навів.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши клопотання позивача, суд його відхилив, оскільки позовних вимог до вказаного товариства висунуто не було, проте, суд дійшов висновку про необхідність залучення до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Авуар-Сервіс», у зв'язку з тим що останнє є іпотекодержателем майна Товариства з обмеженою відповідальністю «Донецьке регіональне виробничо-торгівельне об'єднання «Донецькпромресурси».

Треті особи-2 та -3 уповноважених представників у судове засідання 15.06.2016 р. не направили, про дату, час та місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином, вимог ухвали суду не виконали.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.06.2016 р. відкладено розгляд справи до 14.07.2016 р., у зв'язку з неявкою представників, третіх осіб-2 та -3 у призначене судове засідання, невиконанням ними вимог ухвали суду та у зв'язку з залученням до участі в справі третьої особи.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 21.06.2016 р., керуючись ст. 89 ГПК України, виправлено описку в ухвалі суду від 15.06.2016 р. у даній справі.

Представник позивача в судовому засіданні 14.07.2016 р. заявив клопотання про надання йому можливості ознайомитися з матеріалами справи, зокрема, відзивом відповідача на позовну заяву.

Дослідивши матеріали справи, господарський суд відхилив вищевказане клопотання позивача, оскільки позивач мав достатньо часу (майже місяць) для ознайомлення з відзивом, який подано до суду 15.06.2016 р. Однак, позивач своїм правом ознайомитися з матеріалами справи не скористався.

Також представник позивача в даному судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити.

Представник третьої особи-1 в судовому засіданні 14.07.2016 р. заперечив проти позову в повному обсязі.

Представники відповідача, третіх осіб-2, -3, -4 в судове засідання 14.07.2016 р. не з'явились, про поважні причини неявки суду не повідомили, про час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Згідно з абз. 3 п. 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб-підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Враховуючи, що матеріали справи містять докази належного повідомлення позивача та третіх осіб про час та місце судового засідання та про наслідки ненадання ними витребуваних судом документів, то за таких обставин суд приходить до висновку про можливість розгляду справи на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними матеріалами без участі представників зазначених учасників судового процесу.

У судовому засіданні 05.08.2015 р. суд оголосив вступну та резолютивну частини рішення у даній справі.

Розглянувши подані матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та третьої особи-1, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

27.11.2012 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Донецьке регіональне виробничо-торгівельне об'єднання «Донецькпромресурси» (іпотекодавець), Товариством з обмеженою відповідальністю «Фудторг» (боржник) і Публічним акціонерним товариством «Дочірній банк Сбербанку Росії», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сбербанк», (іпотекодержатель) було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Соболєвою В.Л., зареєстрований в реєстрі за № 8032 (надалі - іпотечний договір).

Відповідно до п. 1.1. іпотечного договору, за цим договором в забезпечення виконання зобов'язань боржника, які випливають із договору пр. відкриття кредитної лінії № 18-В/12/27/ЮО, укладеного між боржником та іпотекодержателем 12.10.2012 р., з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом строку його дії (надалі - основний договір), які перелічені в статті 2 цього договору та можуть виникнути в майбутньому за чинним основним договором, іпотекодавець передає іпотекодержателю в іпотеку майно, зазначене в п. 3.1. цього договору (надаіл - предмет іпотеки).

Згідно з п. 3.1. іпотечного договору, предметом іпотеки за цим договором є вбудовано-прибудоване приміщення в цокольному та на першому поверхах житлового будинку літ. А-14, загальною площею 1106,9 кв.м., що знаходиться за адресою: Донецька область, м. Донецьк, проспект Маяковського,будинок 16, яке належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого Управлінням комунального господарства виконкому Донецької міської ради 24.09.2001 р. на підставі рішення Ворошиловської районної ради м. Донецька № 384 від 19.09.2001 р. предмет іпотеки зареєстровано за іпотекодавцем - Комунальним підприємством бюро технічної інвентаризації м. Донецька 24.09.2001 р. в реєстрову книгу № 3 дкв-49 за реєстровим № 5589.

При цьому, позивач зазначає, що іпотечний договір є недійсним з моменту укладення та порушує права та охоронювані законом інтереси ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси», з огляду на нижченаведене.

Як вбачається з преамбули і розділу «Підписи та реквізити сторін» іпотечного договору, з боку іпотекодавця, ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси», договір було укладено та підписано директором - ОСОБА_5, що діяла на підставі статуту ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси».

Однак, директор TOB «ДРВТО «Донецькпромресурси», ОСОБА_5, не мала відповідного обсягу повноважень для укладання та підписання іпотечного договору, оскільки станом на дату укладення іпотечного договору діяла редакція статуту ТОВ «ДРВТО Донецькпромресурси», затвердженого протоколом Загальних зборів учасників ТОВ «ДРВТО Донецькпромресурси» № 7 від 18.04.2012 р., зареєстрованого Виконавчим комітетом Донецької міської ради Донецької області 28.04.2012 р., номер запису 12661050016000105 (далі - Статут).

Згідно з п. 11.1. Статуту від 28.04.2012 р., вищим органом ТОВ «ДРВТО Донецькпромресурси» є Загальні збори учасників товариства.

Відповідно до п. 12.1. Статуту від 28.04.2012 р., директор вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції Загальних зборів учасників.

Як вбачається з п. 12.8. Статуту, директор діє від імені товариства в межах, передбачених цим Статутом та чинним законодавством України.

Згідно з п. 12.9. Статуту від 28.04.2012 р., директор має право від імені товариства без довіреності виконувати дії, що входять в його компетенцію (в межах наданих йому повноважень), в тому числі вчиняти правочини, укладати (підписувати) договори (угоди), видавати локальні акти, видавати доручення, відкривати рахунки у відділеннях банків, вчиняти інші юридично значимі дії, передбачені законодавством України.

Відповідно до п. 12.10. Статуту від 28.04.2012 р., директор може розпоряджатися майном товариства (відчужувати, передавати в оренду лізинг тощо) та його коштами згідно Статуту та діючого законодавства з урахуванням обмежень, встановлених Статутом та законодавством України.

Відповідно до пп. 11.2.18. Статуту від 28.04.2012 р., до виключної компетенції Загальних зборів учасників товариства належить, зокрема, прийняття рішення про укладення договорів (угод) спрямованих на відчуження основних засобів балансовою вартістю понад 100 000,00 гривень; договорів (угод), спрямованих на видачу гарантій, поручительств, передачу майна в заставу: інших договорів (угод), що укладаються на суму, що перевищує 100 000,00 гривень.

Пунктом 1.3. іпотечного договору встановлена інвентаризаційна вартість предмету іпотеки згідно з Витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно № 36133206 реєстраційний номер: 15945623, виданим 13.11.2012 року Комунальним підприємством бюро технічної інвентаризації м. Донецька, що складає 1 151 718,00 грн.

Таким чином, за твердженнями позивача, оскільки вартість предмета іпотеки за іпотечним договором значно перевищує встановлені пп. 11.2.18 Статуту від 28.04.2012 р. обмеження щодо сум договорів (угод), то прийняття рішення про укладення яких належить до виключної компетенції Загальних зборів учасників ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси». З огляду на що, іпотечний договір міг бути укладений лише за відповідним рішенням Загальних зборів учасників ТОВ «ДРВТО Донецькпромресурси».

Крім того, укладення договорів про передачу майна в заставу, незалежно від вартості цього майна, відповідно до пп. 11.2.18 Статуту потребує прийняття відповідного рішення Загальних зборів учасників ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси».

При цьому, відповідне рішення Загальних зборів учасників ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси» про укладення Іпотечного договору відсутнє.

Відповідно до ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України, орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Однак, як стверджує позивач, відповідач не міг не знати про те, що директор ОСОБА_5 не має відповідних повноважень на укладення іпотечного договору.

Зокрема, в преамбулі спірного іпотечного договору зазначається, що директор ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси» ОСОБА_5, укладаючи іпотечний договір, діяла на підставі Сатуту, що встановлював повноваження особи на укладання та підписання зазначеного договору.

Відповідно до п. 3.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента.

Отже, за твердженнями позивача, невідкладними заходами, що у будь-якому разі передують укладенню договору, є ознайомлення іншої сторони з положеннями статуту підприємства про повноваження виконавчого органу та встановлення, чи передбачає статут певні обмеження у здійсненні виконавчим органом повноважень щодо вчинення від імені підприємства правочинів.

Згідно з ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За приписами ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, саме на момент вчинення правочину.

Отже, дійсність правочину - це визнання за ним властивостей юридичного факту, що породжує правовий наслідок, до якого прагнули суб'єкти правочину при його вчиненні. Таке можливе лише у випадку, коли правочин відповідає сукупності вимог, визначених законом, які є умовами дійсності правочинів. Сукупність таких вимог закріплено у ст. 203 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам та волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з ч. 1 статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом частини 3 статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним з моменту його виникнення.

Згідно з ч. 1 ст. 238 Цивільного кодексу України, представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Відповідно до частини третьої статті 241 Цивільного кодексу України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Виконання зобов'язання - це вчинення боржником або іншою особою на користь кредитора або третьої особи певної дії або утримання від дії, яка становить предмет виконання зобов'язання.

З огляду на викладене, ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси» не вчинювало дій, які б свідчили про прийнятгя іпотечного договору до виконання, таким чином, відсутнє й схвалення правочину позивачем.

Згідно з ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Пунктом 2.5. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. визначено, що правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших.

Таким чином, за твердженнями позивача, іпотечний договір від 27.11.2012 р., посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Соболевою В.Л. та зареєстрований в реєстрі за № 8032, не відповідає вищезазначеним вимогам закону, оскільки волевиявлення позивача на здійснення цього правочину відсутнє, з огляду на що, на підставіч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, позивач просить суд визнати недійсним з моменту укладення зазначений іпотечний договір.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Статтею 6 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

В силу ч. 1 ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення», рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 2 постанови «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28.04.1978 р. № 3, угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. При цьому суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спір про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України, недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» та ст. 572 Цивільного кодексу України, іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У відповідності до частини 5 статті 3 Закону України «Про іпотеку», іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Позивач в обґрунтування позову стверджує, що іпотечний договір від 27.11.2012 р., посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Соболевою В.Л. та зареєстрований в реєстрі за № 8032, не відповідає вимогам закону, оскільки волевиявлення позивача на здійснення цього правочину відсутнє, так як були відсутні повноваження у директора ОСОБА_5 на укладення та підписання спірного договору.

В силу приписів частини 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності

правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які

встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо

недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована

особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути

визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. З ст. 215 ЦК України).

Статтею 217 ЦК України передбачено, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 92 ЦК України, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Судом встановлено, що 12.10.2012 р. між ПАТ «Сбербанк Росії» (надалі - банк/кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фудторг» (надалі - позичальник/боржник) був укладений договір про відкриття кредитної лінії № 18-В/12/27/ЮО від 12.10.2012 p., із змінами та доповненнями (надалі - кредитний договір 1), за умовами якого позичальнику було надано кредит у сумі 1 000 000,00 доларів США, з процентною ставкою за користування кредитом в розмірі - 6 місячний LIBOR USD + 11 % річних в доларах США, з останнім днем повернення кредитних коштів за кредитним договором - 12.10.2014 р.

Згідно з п. 2.1. кредитного договору, неналежне виконання зобов'язань за кредитним договором забезпечується іпотекою майна, а саме: вбудоване-прибудоване приміщення в цокольному та на першому поверхах житлового будинку літ. А-14, загальною площею 1106,9 кв.м., що знаходиться за адресою: Донецька область, м. Донецьк, проспект Маяковського, буд. 16 на підставі укладеного між банком та ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси» іпотечного договору від 27.11.2012 р. за реєстровим номером 8032 (надалі - іпотечний договір).

Господарський суд зауважує, що позивач не надав доказів у підтвердження будь-яких відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на дату укладення договору іпотеки - 27.11.2012 р.. Також позивач не надав суду жодного документу, що спростовує встановлені повноваження сторін іпотечного договору станом 27.11.2012 р.

Крім того, позивач не надав суду жодного належного та допустимого доказу у підтвердження факту неотримання позичальником кредитних коштів за кредитним договором у забезпечення якого було укладено іпотечний договір.

Відповідно до іпотечного договору від 27.11.2012 р., від імені ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси» було вчинено ОСОБА_5, що проживає за адресою: АДРЕСА_1,та діє на підставі статуту ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси», затвердженого протоколом Загальних зборів учасників товариства № 7 від 18.04.2012 р. (дата реєстрації 28.04.2012 р.) та протоколу № 9 від 14.11.2012 р. Загальних зборів учасників ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси».

Відповідно до протоколу № 9 Загальних зборів учасників ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси», учасником товариства, що володіє 100 % статутного капіталу товариства прийнято рішення щодо укладення з банком іпотечного договору та уповноваження директора товариства а укладення та підписання іпотечного договору на наступних умовах:

- ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси» з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором про відкриття кредитної лінії № 18-В/12/27/ЮО від 12.10.2012 р., із змінами та доповненнями, укладеним між ТОВ «Фудторг» та ПАТ «Сбербанк» (правонаступник «ПАТ «Сбербанк Росії») на наступних умовах: відкриття відновлювальної кредитної лінії на поповнення оборотних коштів з лімітом 1 000 000,00 доларів США, надати в іпотеку банку вбудоване-прибудоване приміщення в цокольному та на першому поверхах житлового будинку літ. А-14, загальною площею 1106,9 кв.м., що знаходиться за адресою: Донецька область, м. Донецьк, проспект Маяковського, буд. 16;

- Надано директору ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси» ОСОБА_5 повноваження на укладення та підписання іпотечного договору та інших документів, пов'язаних з підписанням зазначеного іпотечного договору на умовах, визначених вище, в тому числі: визначати істотні умови підписання договору іпотеки; інших, пов'язаних з договором іпотеки договорів (надалі - пов'язані договори); додаткових угод до іпотечного договору та/або пов'язаних договорів, що можуть бути укладені в майбутньому після укладення та підписання вказаних в цьому пункті договорів (надалі - додаткові угоди), які будуть вносити зміни та/або доповнення до умов договору іпотеки та/або пов'язаних договорів, а також припиняти їх дію; здійснювати інші дії. Що необхідні для виконання рішень, вказаних в цьому протоколі, в тому числі видавати довіреності на здійснення дій, необхідних для реалізації рішень.

Відповідно до абзацу 2 ч. 3 ст. 92 ЦК України, у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

У частині 6 п. 3.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» дано наступне роз'яснення, припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).

Господарський суд вважає за необхідне зазначити, що припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.

Отже, укладаючи договір з представником юридичної особи, контрагент повинен перевіряти наявність у його повноваженнях обмежень. Повноваження виконавчого органу можуть визначатися установчими документами та актами уповноваженого органу юридичної особи (накази про призначення на посаду, контракти з керівником, ін.). Однак контрагент не завжди має можливість ознайомитися з внутрішніми документами організації, які не підлягають обов'язковому опублікуванню, натомість установчі документи є відкритою інформацією, внесеною до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Отже, якщо обмеження встановлені установчими документами, зареєстрованими у встановленому законом порядку, контрагент вважається таким, що зобов'язаний їх перевіряти при укладенні договору. А це вважається офіційно оприлюдненою інформацією, тому колізія закону і практики відсутня.

Відповідно до п 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує збирання, накопичення, обробку, захист, облік та надання інформації про юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадські формування, що не мають статусу юридичної особи.

Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Судом встановлено, що у відповідності до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на дату укладення спірного іпотечного договору від 27.11.2012 р. ОСОБА_5, підписант оскаржуваного договору) внесена до переліку осіб, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі й підписувати договори. Жодних обмежень щодо представництва від імені юридичної особи до зазначених відомостей не внесено.

Крім того, згідно з п. 12.9. Статуту ТОВ «ДРВТО «Донецькпромресурси», в редакції зареєстрованій 28.04.2012 р., директор входить до виконавчого органу товариства, та у відповідності до п. п. 12.8. - 12.10. Статуту товариства має право від імені товариства без довіреності виконувати дії, що входять в його компетенцію (в межах, наданих йому повноважень), в тому числі вчиняти правочини, укладати (підписувати) договори (угоди), видавати локальні акти, видавати доручення, вчиняти інші юридично значимі дії,передбачені законодавством України, передавати в оренду, лізинг тощо).

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У відповідності до п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з п. 2.5. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонами результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших.

Відповідно до ч. 1 ст. 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

У відповідності до п. 3.11. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладене учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції, може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнане судом недійсним повністю або в частині.

У листі Верховного Суду України від 24.11.2008 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлена тільки особами, визначеними у ЦК й інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів. Якщо під час судового розгляду встановлено відсутність у позивача права на задоволення позову про визнання оспорюваного правочину недійсним, суд має відмовити в задоволенні позову.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно з ч. 1 ст. 236 Цивільного кодексу України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Згідно з ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У частині 2 статті 16 ЦК України зазначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Частиною 7 статті 179 ГК України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Частиною 2 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За приписами ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 ст. 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 180 ГК України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Таким чином, положеннями статті 638 ЦК України визначено, що істотними умовами договору є: умови про предмет; умови, що визначені законом як істотні; умови, які є необхідними для договорів даного виду; інші умови, щодо яких за заявою або на вимогу хоча б однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Таким чином, укладення договору є процесом досягнення згоди з усіх істотних умов договору, водночас досягнення згоди з усіх істотних умов тягне за собою факт укладення договору, який є юридичним фактом.

Враховуючи, що позивачем не оспорюється та не заперечується факт укладення іпотечного договору від 27.11.2012 р., то умови зазначеного договору є істотними умовами договору,щодо яких сторони в належній формі досягли згоди.

Відповідно до ч 1 ст. 92 ЦК України, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно з ч. 1 ст. 237 ЦК України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Статтею 239 ЦК України, правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Частиною 3 статі 237 ЦК України визначено, представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

У відповідності до ч. 1 ст. 32 Закону України «Про акціонерні товариства», загальні збори є вищим органом акціонерного товариства.

Частиною 1 ст. 33 Закону України «Про акціонерні товариства» визначено, що загальні збори можуть вирішувати будь-які питання діяльності акціонерного товариства.

Відповідно до п. 2.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 25.02.2016 р. № 4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин», рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи не є правочинами у розумінні статті 202 ЦК України. До цих рішень не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 ЦК України, які визначають підстави недійсності правочину, і, відповідно, правові наслідки недійсності правочину за статтею 216 ЦК України. Зазначені рішення є актами ненормативного характеру (індивідуальними актами), тобто офіційними письмовими документами, що породжують певні правові наслідки, які спрямовані на регулювання господарських відносин і мають обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Враховуючи наведене, оскільки директора ОСОБА_5 було уповноважено Загальними зборами товариства на визначення усіх істотних умов іпотечного договору від 27.11.2012 р., то твердження позивача про відсутність повноважень у директора є безпідставними та необґрунтованими.

Згідно з трудовим договором від 15.09.2004 р. ОСОБА_5 було призначено на посаду директора, що у відповідності до зазначених вище положень Статуту товариства свідчить про наявність повноважень у директора діяти та укладати від імені товариства правочини без будь-яких додаткових повноважень.

Враховуючи вищенаведене, оскільки укладаючи іпотечний договір від 27.11.2012 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Донецьке регіональне виробничо-торгівельне об'єднання «Донецькпромресурси» (іпотекодавець), Товариством з обмеженою відповідальністю «Фудторг» (боржник) і Публічним акціонерним товариством «Дочірній банк Сбербанку Росії», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сбербанк», (іпотекодержатель) було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Соболєвою В.Л., зареєстрований в реєстрі за № 8032, даний договір був спрямований на настання правових наслідків, при його виконанні сторонами дотримано істотні умови договору, то посилання позивача на недійсність даного договору через те, що при укладенні спірного договору керівник позивача діяв з перевищенням своїх повноважень, є безпідставними.

З огляду на наведене у позові слід відмовити.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст32, 33, 44, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. У позові відмовити повністю.

2. Дане рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня складення його повного тексту і може бути оскаржене в порядку, передбаченому чинним законодавством України.

Повне рішення складено 22.07.2016 р.

Суддя І.О. Андреїшина