Постанова № 59278910, 21.07.2016, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" липня 2016 р.Справа № 926/298/16

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого-судді Кордюк Г.Т.

суддівГриців В.М.

ОСОБА_1

розглянувши апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_2 б/н від 19.05.16

на рішення Господарського суду Чернівецької області від 05.05.16

у справі №926/298/16

за позовом: Військового прокурора Чернівецького гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

до відповідача 1: Квартирно-експлуатаційний відділ, м. Чернівці

до відповідача 2: Фізична особа підприємець ОСОБА_2

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Чернівецькій області, м. Чернівці

про: визнання недійсним попереднього договору оренди

За участю представників:

прокурор - Гальчинський С.А.

від Міністерства оборони України ОСОБА_3 представник;

від відповідачів та третьої особи не зявилися;

Автоматизованою системою документообігу суду справу № 926/298/16 розподілено до розгляду судді доповідачу Кордюк Г.Т., введено до складу судовї колегії судді Гриців В.М. та Плотніцького Б.Д.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 13.06.16 апеляційну скаргу у даній справі прийнято до провадження, справу призначено до розгляду на 07.07.16.

Призначене на 07.07.2016 року судове засідання не відбулося у звязку із відпусткою судді члена колегії Плотніцького Б.Д.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 11.07.16 розгялд справи призначено на 21.07.16.

Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 05.05.16 у справі № 926/298/16 (суддя Миронюк С.О.) позов задоволено, визнано недійсним попередній договір оренди № 277/2015-п від 08 липня 2015 року, укладений між Квартирно-експлуатаційним відділом м. Чернівці та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 нерухомого військового майна, площею 81, 6 м2., розташованого за адресою: м. Чернівці, пл. Театральна, 6, стягнуто з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернівці на користь Військової прокуратури Західного регіону України судовий збір у сумі 689,00 грн., стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь Військової прокуратури Західного регіону України судовий збір у сумі 689,00 грн.

Приймаючи рішення місцевий господарський суд покликався на те, що сторонами не дотримано вимоги чинного законодавства щодо порядку погодження та отримання дозволу на укладення такого договору з відповідними органами. Посадовими особами Квартирно-експлуатаційного відділу у м. Чернівці перед укладанням зазначеного попереднього договору оренди не проведено конкурси про передачу військового нерухомого майна в оренду фізичній особі-підприємцю. Крім того, місцевим господарським судом зазначено, що відповідачем 1 перед укладанням попередніх договорів оренди військового нерухомого майна процедура виготовлення експертної оцінки майна, яке надається в оренду, не проводилась, а попередній договір оренди не завізований головним бухгалтером Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернівці.

Також, суд першої інстанції послався на те, що нерухоме майно, яке було передано за попереднім договором, відповідачем 2 не застраховане, а попередній договір не відповідає вимогам наказу Міністра оборони України від 2 лютого 2010 року № 46, яким затверджено типовий договір оренди.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач 2 подав апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення Господарського суду Чернівецької області від 05.05.16 у даній справі та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.

При цьому, скаржник посилається на порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права.

Зокрема на думку апелянта прокурором не доведено підстав дял представництва інтересів позивача в суді, оскільки відсутнє рішення суду яке б підтверджувало наявність таких підстав для представництва.

Крім того, скаржник вважає, що у даному випадку спірний договір є змішаним договором, оскільки в ньому містяться елементи різних договорів, а саме не тільки попереднього договору про зобовязання укладення основного договору, але і умови договору оренди щодо надання в реальне тимчасове платне користування індивідуально визначеного державного майна.

Також, апелянтом зазначено, що при укладенні договору оренди сторони дотрималися вимог ст.203,215 ЦК України та ст.ст. 759-763 ЦК України досягли згоди з усіх його істотних умов. Таким чином спірний договір не суперечить вимогам цивільного законодавства та інтересам держави.

21 липня 2016 року до суду апеляційної інстанції від прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому зазначено про те, що місцевим господарським судом повно і всебічно розглянуто всі матеріали справи.

Також прокурором зазначено, що твердження апелянта про відсутність доказів підтвердження представництва інтересів держави в суді не відповідають обставинам справи, оскільки, на думку прокурора таке підтвердження здійснюється шляхом винесення судом відповідних процесуальних рішень - ухвал про відкриття (порушення) провадження у справі. У даному випадку підтвердженням підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді є ухвала місцевого господарського суду від 25.02.16 у даній справі.

Прокурор також вважає, що твердження апелянта стосовно того, що оспорюваний договір є змішаним, є безпідставним.

Крім того, прокурор вказує на те, що попередній договір оренди за своєю правовою природою не відповідає вимогам ст.ст. 759,760 ЦК України та ЗУ «Про оренду державного та комунального майна» у звязку з чим підлягає визнанню недійсним.

30 червня та 21 липня 2016 року від Регіонального відділення Фонду державного майна по Чернівецькій області надійшли клопотання про розгляд справи без участі уповноваженого представника.

Також, 5 липня 2016 року від відповідача 1 надійшло клопотання про розгляд спрви за відсутності його уповноваженого представника.

Відповідач 2 участі свого уповноваженого представника у судовому засіданні не забезпечив, причини неявки суду не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про час та місце судового розгляду.

Натомість, 20 липня 2016 року до суду апеляційної інстанції від скаржника надійшло клопотання про припинення провадження у справі на підставі п.1-1 ч.1 ст.80 ГПК України , оскільки предмет спору припинив існування зважаючи на закінчення терміну дії спірного договору 30.06.16.

Оцінивши подане клопотання, колегія суддів зазначає, що підстави для визнання правочинів недійсними і підстави для їх розірвання є різними. Визнання правочину недійсним встановлює його недійсність з моменту укладення, що не потребує розірвання, і навпаки за відсутності підстав для визнання правочину недійсним може порушуватися питання про його розірвання.

При цьому, закінченням строку дії договору не може бути перешкодою для розгляду питання про недійсність такого правочину, оскільки, як зазначено вище, недійсним визнається правочин з моменту його вчинення. Крім того, правові наслідки недійсності правочину застосовуються не залежно від того чи припинив договір свою дії. Таким чином, посилання скаржника на відсутність предмету спору, колегія суддів вважає необґрунтованим та не вбачає підстав для задоволення поданого клопотання.

Колегія суддів, заслухавши пояснення присутнього представника позивача та прокурора, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права зазначає наступне:

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, між Квартирно-експлуатаційним відділом м. Чернівці та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 укладено попередній договір оренди № 277/2015 від 08.07.2015 р. нерухомого військового майна площею 81,60 м2, розташованого за адресою: пл. Театральна, 6, м. Чернівці.

Відповідно до п. 1.1 Договору визначено що Квартирно-експлуатаційний відділ м. Чернівці зобов'язується протягом 12 місяців з моменту підписання цього договору провести процедуру укладення в майбутньому основного договору оренди нерухомого військового майна - нежитлових вбудованих приміщень площею 81,60 м2 в будівлі № 4 (літ. А) військового містечка № 101, що знаходиться на балансі квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернівці, розташованого за адресою: м. Чернівці, пл. Театральна, 6 на умовах, встановлених даним договором.

Визначене в договорі майно передано відповідачу відповідно до Акту приймання-передачі нерухомого військового майна від 18 липня 2015 року.

Пунктом 1.2 Договору передбачено, що Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 до моменту підписання основного договору оренди має право використовувати майно за цільовим призначенням, визначеним п. 2.1.3 договору.

Посилаючись на те, що попередній договір оренди нерухомого військового майна № 277/2015-п від 08.07.2015 р., яке розташоване за адресою: м. Чернівці, пл. Театральна, 6, площею 81,6 кв. м., не відповідає вимогам чинного законодавства, Військовий прокурор Чернівецького гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся з позовом до Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернівці та Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання його недійсним.

Оцінивши матеріали справи та докази, що містяться у ній, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне:

Відповідно до норм ст. 121 Конституції України, Закону України Про прокуратуру, ст.29 Господарського процесуального кодексу України на органи прокуратури покладається представництво інтересів громадян та держави в судах у випадках, визначених Законом. Прокурор має право звернутися до господарського суду з позовом в інтересах держави або громадянина. Згідно з ч. 3 ст. 23 Закону України Про прокуратуру прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший субєкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

За рішенням Конституційного Суду України № 3-рп/99 від 08.04.1999р. під поняттям орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. В контексті пункту 2 статті 121 Конституції України приписи пункту 3 частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України треба розуміти так, що прокурори та їх заступники подають до господарського суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ та організацій незалежно від їх підпорядкування та форм власності.

Відповідно до ст.10 Закону України Про оборону, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони. Серед функцій вказаного органу згідно із законом є здійснення управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.

Згідно ст. 3 Закону України Про Збройні Сили України та п. 3 Положення Про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 р. № 406/2011 Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади та головним органом у сфері оборони і військового будівництва.

Крім того, статтями 3, 5 Закону України Про господарську діяльність у Збройних Силах України передбачено, що Міністерство оборони України є органом державного управління ЗС України і несе повну відповідальність за їх розвиток та підготовку до виконання завдань оборони, а суб'єктами господарської діяльності у ЗС України є військові об'єднання, військові частини, установи та організації, які утримуються за рахунок коштів державного бюджету України, ведуть відокремлене господарство, мають кошторис надходжень та видатків, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Міністерство оборони України, як центральний орган управління Збройних Сил України, здійснює управління військовим майном, а кошти, одержані від здійснення військовими частинами, установами, організаціями господарської діяльності, відповідно до ст. 8 Закону України Про господарську діяльність у Збройних Силах України, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на національну оборону відповідно до кошторису Міністерства оборони України, при цьому, порядок обліку коштів, одержаних від господарської діяльності у Збройних Силах України, визначається Міністерствами фінансів та оборони України.

Отже, Військовий прокурор Чернівецького гарнізону може представляти інтереси держави коли стороною у справі є орган державної влади тобто Міністерство оборони України.

Також варто зазначити, що подаючи позов прокурором зазначено, що Міністерство оборони не належним чином здійснює захист інтересів держави, шляхом звернення до суду, що є відповідно до ч.3 ст.23 ЗУ «Про прокуратуру» підставою для представництва в суді таких інтересів.

Посилання на відсутність рішення суду, яким би підтверджувалося наявність підстав для представництва, як зазначає апелянт, спростовується судом апеляційної інстанції, оскільки приймаючи до розгляду позовну заяву прокурора суд повинен оцінити правильність визначення прокурором позивача у справі.

У випадках неправильного визначення прокурором позивача, тобто органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, господарський суд на підставі пункту 1 частини першої статті 63 ГПК повертає таку позовну заяву і додані до неї документи без розгляду (п.3 Постанови Пленуму ВГС України №7 від23.03.12 «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам»).

Місцевим господарським судом надано вірну оцінку правильності визначення прокурором позивача у справі, тим самим підтверджено наявність підстав для представництва, прийнявши позов до розгляду.

Наведеним спростовуються, доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, щодо недоведеності прокурором порушення інтересів держави та відсутності підтвердження можливості такого представництва.

Статтею 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 Цивільного кодексу України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до абзацу пятого п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсним передбачено, що відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Як зазначено у пункті 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними від 29 травня 2013 року № 11, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Оцінивши укладений між сторонами попередній договір оренди № 277/2015 від 08.07.2015 р. нерухомого військового майна площею 81,60 м2, , колегія суддів зазначає наступне:

Відповідно до ч. 1 ст. 635 Цивільного кодексу України, попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору.

Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (ст. 762 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України Про правовий режим майна у Збройних Силах України, військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

Частиною 2 ст. 3 Закону України Про правовий режим майна у Збройних Силах України передбачено, що з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна.

Відповідно до ст. 7 Закону України Про господарську діяльність у Збройних Силах України військові частини можуть передавати без шкоди бойовій та мобілізаційній готовності закріплене за ними рухоме та нерухоме військове майно в оренду юридичним і фізичним особам. Порядок надання дозволу військовим частинам на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду встановлюється Кабінетом Міністрів України. Забороняється надання в оренду озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки. Передача військового майна в оренду юридичним і фізичним особам здійснюється виключно на конкурсній основі з урахуванням необхідності підтримання на належному рівні бойової та мобілізаційної готовності. Умови та порядок проведення конкурсів визначаються Фондом державного майна України за погодженням з Міністерством оборони України. Оцінка вартості майна, що підлягає передачі в оренду, проводиться комісіями, до складу яких входять фахівці (уповноважені особи) Міністерства оборони України або іншого органу військового управління та Фонду державного майна України чи його регіонального відділення (представництва) за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Акт оцінки майна, яке передається в оренду, погоджується з Фондом державного майна України чи його регіональним відділенням (представництвом) і затверджується Міністерством оборони України.

Згідно з п. 4 Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.05.2000 № 778, дозвіл військовим частинам на передачу військового нерухомого майна в оренду надається Міністерством оборони України.

Нормами Закону України Про оренду державного та комунального майна встановлено, що етапами укладення договору оренди державного майна є: одержання дозволу Фонду державного майна чи його регіональних відділень на право оренди, проведення конкурсу, здійснення експертної оцінки майна, що орендується та проведення відповідних розрахунків орендної плати.

Разом з цим, в матеріалах справи відсутні докази дотримання сторонами договору необхідних передумов для укладення договору оренди нерухомого військового майна, зокрема Міністерством оборони України не надавався дозвіл на укладення оспорюваного договору, конкурс щодо (найму) оренди майна не проводився, експертна оцінка майна не проводилась.

Також, наказом Міністра оборони України від 2 лютого 2010 року № 46 затверджено Інструкцію про організацію передачі в оренду та укладення договорів оренди нерухомого військового майна та основні вимоги до договору оренди нерухомого військового майна (додаток №2).

Як встановлено місцевим господарським судом укладений попередній договір передбаченим вимогам не відповідає.

Посилання скаржника на укладення між сторонами змішаного договору спростовується судом апеляційної інстанції з огляду на його умови, якими підтверджено, що спірний договір по своїй суті є лише попереднім договором оренди, яким визначено умови на яких в майбутньому буде укладено основний договір оренди.

Таким чином, зважаючи на встановлений судом факт недотримання сторонами правочину всіх необхідних умов для укладення такого договору, колегія суддів апеляційної інстанці погоджується з висновком місцевого господарського суду стосовно задоволення позову та визнання недійсним попереднього договору оренди № 277/2015-п від 08 липня 2015 року, зважаючи на укладення його з порушенням закону.

Посилання суду першої інстанції, як на підставу недійсності договору на те, що попередній договір не завізований головним бухгалтером Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернівці як цього вимагає п.5.7.4 Положення про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 16 липня 1997 № 300, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки вказаний пункт стосується укладення договорів та угод про постачання, послуги та розрахунки по них, а не договорів оренди.

Разом з цим, вказана обставина не вплинула на правильність прийняття рішення у даній справі, а тому не може бути підставою для скасування чи зміни рішення, оскільки відповідно до п.12 Постанови Пленуму ВГС України №7 від 17.05.11 «Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України» не підлягає скасуванню судове рішення, якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення. Водночас апеляційний господарський суд у мотивувальній частині своєї постанови не лише вправі, а й повинен зазначити власну правову кваліфікацію спірних відносин та правову оцінку обставин справи.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно ч.1 та ч.2 ст.43 ГПК України відповідно господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом; ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Оскільки, обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, не підтверджені належними та допустимими доказами, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів апеляційної інстанції не знайшла підстав для її задоволення та скасування рішення Господарського суду Чернівецької області від 05.05.16 у даній справі.

Судові витрати покласти на скаржника відповідно до вимог ст.49 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, -

Львівський апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ:

1.Рішення господарського суду Чернівецької області від 05.05.16 у справі № 926/298/16 залишити без змін, апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_2 без задоволення.

2.Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до ВГС України в порядку і строки встановлені ст.ст.109,110 ГПК України.

Повний текст постанови складено 26.07.16

Головуючий суддя Кордюк Г.Т.

Суддя Гриців В.М.

Суддя Плотніцький Б.Д.