Ухвала суду № 59266266, 21.07.2016, Апеляційний суд Тернопільської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 595/345/16-цГоловуючий у 1-й інстанції Содомора Р.О. Провадження № 22-ц/789/747/16 Доповідач - Загорський О.О.Категорія - 57

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 липня 2016 р. колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого - Загорського О.О.

суддів - Козак І. О., Хома М. В.,

при секретарі - Танцюра О.В.

за участі - представників ОСОБА_1 - ОСОБА_2, ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія" "Еталон" на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 28 березня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія" "Еталон" про захист прав споживачів, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів,-

ВСТАНОВИЛА:

16.02.2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом. В обгрунтування позовних вимог зазначено, що 26.08.2015 року між ним та ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» укладено договір фінансового лізингу з метою придбання трактора. На виконання умов угоди він сплатив - 35000 грн., але договір оформлений з порушенням вимог щодо його оформлення, його умови є несправедливими і тому повинен бути визнаний судом недійсним, а сплачені суми повернуті позивачу.

Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 28.03.2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено і визнано недійсним договір фінансового лізингу №002810 від 26.08.2015 року укладений між ТзОВ "Лізингова компанія"Еталон" та ОСОБА_1

Стягнуто на користь ОСОБА_1 сплачені по договору 35000 грн та вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

В апеляційній скарзі ТзОВ "Лізингова компанія"Еталон" просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, не повне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, не відповідність висновків суду обставинам справи.

Зазначено, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог. Вказано, що висновок суду про не відповідність умов договору вимогам ЦК України є безпідставним. Безпідставним є і висновок про здійснення товариством діяльності з надання послуг фінансового лізингу без ліцензії. Зазначено, що відсутні підстави вважати укладений договір таким, що порушує вимоги Закону України "Про захист прав споживачів"

В судовому засіданні представники позивача апеляційну скаргу заперечили і навели доводи аналогічні викладеним в запереченні на апеляційну скаргу та позовній заяві.

Представник ТОВ «Лізингова компанія «Еталон», будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що умови договору є несправедливими та не прозорими і утворився дисбаланс договірних прав і обов'язків на шкоду споживачеві.

З такими висновками суду слід погодитись, оскільки вони відповідають вимогам закону і грунтуються на матеріалах справи.

Судом встановлено, що 26 серпня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» було укладено договір фінансового лізингу № 002810 (а.с. 9-14). Вартість предмета лізингу - 350000.00 грн. (а.с. 15).

Відповідно до додатку № 2 до Договору встановлено графік сплати лізингових платежів(а.с. 16).

Згідно додатку № 3 до Договору відповідач взяв на себе зобов'язання придбати предмет лізингу - трактор «Chery RF 244», без визначення предмету лізингу, що відповідають поняттю індивідуально визначеної речі (рік випуску, колір, об'єм двигуна, індивідуальних технічних характеристик, індивідуальної комплектації, тощо) (а.с. 17).

На виконання договору позивачем було сплачено - 35000,00 грн., що підтверджується копією квитанції № 62-433К від 26.08.2015 року (а.с. 18).

Аналізуючи зміст угоди від 26.08.2015 року, суд першої інстанції правильно визначив правовідносини, що виникли між сторонами спору, норми матеріального права, які підлягають застосуванню до цих правовідносин; встановив обставини, якими обґрунтовувались позовні вимоги та дав належну оцінку доказам, що їх підтверджують.

Суд встановив, що як вбачається з п. 3.5 Договору, лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.

Згідно з п. 1.1 Договору, лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу (трактор «Chery RF 244»), зазначений у п. 3.1 договору та специфікації, що є додатком № 2 до договору у власність та передати у користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених договором.

В договорі відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатися споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару.

Всупереч вимогам Закону України «Про фінансовий лізинг» та норм ЦК України, у договорі і у специфікації відсутня обов'язкова для договору фінансового лізингу істотна умова щодо його предмету у обсягах, визначених законом.

Згідно ч. 2 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» до істотних умов договору лізингу відноситься умова про предмет лізингу, який згідно ч. 1 ст. 3 закону та ч. 1 ст. 807 ЦК України визначається як неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Згідно ч. 1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що відрізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками є незамінними.

Враховуючи те, що ні у договорі ні у специфікації (додаток 3) до Договору не визначено індивідуальних ознак предмету лізингу то і умови п.3.7 Договору щодо повідомлення Лізингоодержувача про всі особливі властивості ТЗ, які можуть бути небезпечними для життя і здоров'я, майна Лізингоодержувача та третіх сторін, навколишнього середовища або призвести до пошкодження ТЗ під час його використання, не можуть бути виконані.

Згідно ч. 1ст. 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. Тому, визначення особи продавця є обов'язковим, що в договорі не зроблено.

Оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, то пункт 3.5 Договору, щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності та ін. суперечить положенням ст. 808 ЦК України щодо солідарної відповідальності продавця і лізингодавця, і водночас це обмежує права споживача на захист і отримання відшкодування у передбачених законом випадках.

Вказані умови договору не відповідають вимогам ст.203 ЦК України та є несправедливими.

Частинами 1, 2 , 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» передбачено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Колегія суддів критично оцінює доводи апеляційної скарги, що відповідно до п. 1.4 договору лізингоодержувач мав право самостійно обирати продавця, а тому вибір продавця відповідачем не здійснювався, з наступних підстав:

Враховуючи те, що Лізингоодержувач у відповідності до п.1.4 договору самостійно не обрав продавця, то Лізенгодавець мав обирати продавця у відповідності до п.1.1, п. 4.1.1, а відтак і нести солідарну відповідальність з продавцем, якого він обрав

У п 3.5 Договору вказано, що Лізенгодавець не відповідає за невиконання будь якого зобов'язання, щодо якості, комплектності і справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.

Оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, тому що в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, куди має звертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 3.5 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності, тощо, суперечить положенням статті 808 ЦК України.

Крім того, як вбачається з п. 6.7 Договору, лізингодавець звільняється від відповідальності стосовно будь-яких претензій, вимог або проваджень проти лізингодавця як власника предмета лізингу щодо будь яких особливих характеристик предмету лізингу, придатності предмету лізингу для будь якої мети та за будь-яку пряму чи опосередковану шкоду яка може виникнути в результаті використання предмету лізингу. На підставі п. 10.3 Договору, страхування предмета лізингу здійснюється за рахунок споживача, але на користь лізингодавця.

Статтею 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлено, що лізингові платежі можуть включати:

а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;

б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

в) компенсацію відсотків за кредитом;

г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Однак відповідач при укладанні договору фінансового лізингу завуалював призначення адміністративного платежу в розмірі 35 тис. грн під вигляд «комісія за організацію», який за умовами договору не повертається в жодному випадку.

Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону «Про фінансовий лізинг» не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору бо матеріали справи не містять доказів того, що Лізенгодацем проводилися вказані у п 2.1 договору дії спрямовані на укладення договору.

Враховуючи вказане висновок суду першої інстанції в цій частині є достатньо вмотивований і доводи апеляційної скарги його не спростовують.

Судом першої інстанції встановлено, що розділом 12 Договору «Відповідальність сторін і порядок повернення предмета лізингу» встановлена відповідальність споживача перед лізингодавцем за невиконання будь-яких умов договору, і водночас відсутня така відповідальність лізингодавця перед споживачем, що створює значну перевагу у правах лізингодавця над правами та обовязками лізингоотримувача.

Пунктами 12.1-12.12 Договору стосовно лізингоотримувача встановлена відповідальність у вигляді сплати штрафних санкцій, одностороннього розірвання договору лізингодавцем, відшкодування збитків, повернення предмета лізингу. Споживач же позбавлений можливості захистити свої права та інтереси у випадку порушення відповідачем умов договору.

Згідно п. 12.12 Договору, у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до сплати авансового платежу, лізинговадець повертає сплачені кошти за вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору в сумі 20 % від сплаченої суми авансових платежів. Комісія за організацію даного договору лізингоодержувачу не повертається.

На підставі вказаного, суд першої інстанції дійшов висновку, що положення розділу 12 Договору є несправедливими, оскільки встановлюють жорстку відповідальність за порушення умов договору лише споживача, усувають відповідальність відповідача, не надають право споживачу вимагати дострокового розірвання договору, передбачають покладення на споживача штрафу за дострокове розірвання договору, і надають відповідачу право не повертати суму комісії за організацію договору у випадку дострокового розірвання договору споживачем.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з позицією суду першої інстанції в цій частині, оскільки вона достатньо вмотивовна і грунтується на матеріалах справи. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду.

Крім того, в спростування доводів апеляційної скарги колегія суддів відзначає, що ні в договорі ні в специфікації (додаток 3) не визначено індивідуальних ознак предмету лізингу, а тому споживач не в змозі захистити своє право на отримання предмету лізингу в належній комплектації та якості, оскільки не володіє інформацією про предмет лізингу за який сплачує кошти.

Як уже вказувало вся відповідальність в супереч вимогам ст.808 ЦК України покладена на Продавця.

Колегією суддів критично оцінюються доводи апеляційної скарги, що за договором від 26.08.2015 року не надається послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, оскільки в основу обгрунтування покладено окрему думку судді апеляційного суду Чернігівської області, яка не є обов'язковою для суду в силу ст. 360-7 ЦПК України.

Пунктом 4 ч.1 ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Судом першої інстанції не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії), що суперечить вимогам законодавства. Не представлена ліцензія і при розгляді справи в апеляційному суді.

Доводи апеляційної скарги, що відповідачу не потрібна ліцензія для надання послуг фінансового лізингу спростовується правовою позицією Верховного Суду України у справі 6-2766цс15 від 16.12.2015 року, яка є обов'язковою в силу ст. 360-7 ЦПК України.

Колегією суддів критично оцінюються доводи апеляційної скарги і про те, що згідно п 12.12 Договору у випадку розірвання договору Лізингоодержувавчем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу, лізенгодавець повертає сплачені кошти за вирахуванням штрафу за дострокове розірвання 20% від сплаченої суми авансових платежів, що свідчить про право Позивача на компенсацію у разі розірвання договору.

За умовами договору (Додаток - 1), авансовий платіж скаладє - 175 000 грн., комісія за організацію 35000 грн. то з врахуванням умов договору - п.12.12 при розірванні договору Лізингоодержувач втрачає 20% від 175000 - 35000 грн. та комісію за організацію - 35000 грн, що загалом становить 70000 грн.

Враховуючи відсутність у специфікації і договорі індивідуальних ознак предмету лізингу то за наявності зауважень щодо предмету лізингу Лізингоотримувач для його заміни на належний або повинен укладати додаткову угоду і нести додаткові фінансові витрати - п. 3.4 Договору або розірвати договір і втратити при цьому - 70000 грн.

Згідно п. 3.5 Договору Лізингодавець не несе відповідальність щодо якісних характеристик предмету лізингу, однак при бажанні Лізингоотримувача замінити предмет лізингу, отримує додаткові фінансові вигоди - п.3.4 Договору.

Пунктом 8.13 Договору встановлено, що у разі зміни розміру лізингових платежів, сторони укладають відповідну додаткову угоду до основного договору та підписують акт коригування вартості предмета лізингу. Передбачено, що у разі відмови споживача від підписання такої додаткової угоди, лізингодавець має право розірвати договір в односторонньому порядку, вимагати повернення предмета лізингу, а вже сплачені споживачем лізингові платежі поверенню не підлягають.

Позивачу як споживачу фактично не надається можливість відмовитися від зміни (збільшення) розміру лізингових платежів відповідачем в процесі виконання договору, а за таку відмову встановлена відповідальність у вигляді розірвання договору відповідачем і неповернення вже сплачених платежів.

Колегією критично оцінюються і доводи апеляційної скарги про безпідставність тверджень суду, що договір фінансового лізингу є нікчемним, оскільки не був посвідчений нотаріально з наступних підстав:

- відповідно до ч.2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом;

- до відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України.

Згідно ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі і за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Судом встановлено, що договір фінансового лізингу № 002810 від 26 серпня 2015 року, укладений між сторонами, нотаріально посвідчено не було.

Відповідно до ч.1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Вищенаведена позиція відповідає правовій позиції Верховного Суду України у справі 6-2766цс15 від 16.12.2015 року, яка є обов'язковою в силу ст. 360-7 ЦПК України.

Лист Міністерства юстиції (а.с. 96), на який посилається апелянт, носить виключно інформаційний характер, не є нормативно-правовим актом і не встановлює правових норм, про що вказано і в даному листі.

Враховуючи вказане, виходячи з аналізу змісту договору лізингу, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що є доведеним включення відповідачем у договір несправедливих умов.

Згідно ч. ч 5, 6ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача договір може бути визнаним недійсним у цілому.

На підставі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Доводи апеляційної скарги, що Законом України "Про судовий збір" не передбачено звільнення від сплати судового збору споживачів - за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав спростовуються п.7 Постанови Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, від 17.10.2014, № 10 "Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах" де вказано, що оскільки стаття 5 Закону України "Про судовий збір" не містить вичерпного переліку пільг щодо сплати судового збору, то при визначенні таких пільг слід керуватися іншим законодавством України, наприклад статтею 22 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів"

Критично оцінюються і доводи апеляційної скарги про те, що суд повинен відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України на підставі викладених у апеляційній скарзі доводів, оскільки доводи апеляційної скарги вивновків суду не спростовують.

Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог оцінюються критично, оскільки судом не вирішено незаявлену вимогу і не задоволено вимогу позивача у більшому розмірі.

Вказана позиція колегії суддів апеляційного суду відповідає зокрема і правовим позиціям Верховного Суду України у справах 6-330цс16 від 08.062016 року та 6-2766цс15 від 16.12.2015 року.

Відповідно до ч.1 ст. 60 ЦПК України саме апелянт повинен довести належними доказами обставини, на які він посилається як на підставу для задоволення його вимог, що ним зроблено не було.

У відповідності до ч.1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ч. 2 ст. 308 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи вказане, матеріали справи, подані докази, колегія суддів приходить до переконання, що рішення постановлено у відповідності до чинних норм матеріального і процесуального права і підстав для його скасування немає. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія" "Еталон" відхилити.

Рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 28 березня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий - підпис

Судді - два підписи

З оригіналом згідно:

Суддя апеляційного суду Тернопільської області О.О. Загорський