Постанова № 59232737, 27.07.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

27 липня 2016 року № 826/5443/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мазур А.С., суддів: Аблова Є.В., Літвінової А.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1до Пенсійного фонду Українипро визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити дії,В С Т А Н О В И В:

У квітні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Правління Пенсійного фонду України, в якому просила:

- визнати бездіяльність відповідача щодо невиконання обов'язків по внесенню змін в основний документ його діяльності «Порядок подачі та оформлення документів для призначення пенсії» у відповідності до Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 та в передачі уповноваженому територіальному органу її заяви для прийняття рішення про призначення та виплати їй пенсії за межі України;

- зобов'язати негайно внести і затвердити зміни до «Порядку подачі та оформлення документів для призначення пенсії», що забезпечують документальне оформлення та реальну виплату пенсії усім українським пенсіонерам, що проживають за межами України у відповідності до Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009;

- зобов'язати визначити уповноважене територіальне управління ПФУ та дати йому наказ для прийняття у неї необхідних документів для призначення пенсії за віком та призначити і виплачувати пенсію за віком, починаючи з 2 лютого 2012 року у відповідності до Конституції України та норм чинного законодавства, вказати реквізити банку в Ізраїлі, в якому їй слід відкрити рахунки для отримання пенсії з України.

Позивач свої вимоги підтримала, просила їх задовольнити у повному обсязі.

Відповідач заперечував проти задоволення позову з підстав, викладених у письмових запереченнях, які долучено до матеріалів справи.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 червня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2014 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12 квітня 2016 року постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 червня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2014 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 травня 2016 року адміністративну справу прийнято до свого провадження суддею Мазур А.С. та призначено судове засідання на 06 липня 2016 року.

В судовому засіданні було замінено Правління Пенсійного фонду України на належного відповідача Пенсійний фонд України.

Суд, відповідно до ч. 4 ст. 122 КАС України перейшов до розгляду справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступного.

В обґрунтування позовних вимог позивач послалася на рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009, яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон №1058), а також зазначено, що право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Від відповідача надійшли письмові заперечення, в яких він просить відмовити в позові з тих підстав, що Верховна Рада України, на яку рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 покладено обов'язок з приведення у відповідність до Конституції України пенсійного законодавства, не внесено відповідних змін, у т.ч. до Закону №1058, а тому підстави для внесення змін до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою Правління ПФУ від 25.11.2005 №22-1 (далі - Порядок №22-1), у відповідача відсутні. Також відповідач зазначає, що визнані неконституційними рішенням Конституційного суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 п. 2 ч. 1 ст. 49 та друге речення ст. 51 Закону №1058 стосувались відновлення виплати раніше призначеної пенсії на території України, тоді як позивач досягла пенсійного віку після виїзду за кордон, а тому, на думку відповідача, вказане рішення Конституційного Суду України не може застосовуватись у відношенні до позивача. Крім цього, відповідач зазначає, що позивач не зверталась до відповідного територіального органу Пенсійного фонду згідно вимог Порядку №22-1 із заявою встановленого зразка для призначення пенсії, та не надала необхідних документів, які б визначали її право на той чи інший вид пенсійних виплат.

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_4 з вересня 1967 року по 27 липня 1969 року навчалась в музичному училищі при Ленінградській консерваторії ім. Римського-Корсакова, працювала з 1964 до вересня 1990 року, її загальний трудовий стаж в Україні складає 17 років. 03 жовтня 1990 року вона виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, до виїзду вона проживала за адресою: АДРЕСА_1.

Позивач пояснила суду, що 02.02.2012 вона звернулася до відповідача із заявою, в якій просила Правління Пенсійного Фонд України зобов'язати територіальне управління пенсійного фонду України призначити та виплачувати їй пенсію, яку вона заробила своїм трудовим стажем на території України, але отримала відповідь з відмовою.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, Вищий адміністративний суд України вказав, що судами не було надано належної правової оцінки вимогам позивача про визнання бездіяльності відповідача щодо невиконання обов'язків по внесенню змін в основний документ його діяльності «Порядок подачі та оформлення документів для призначення пенсії» у відповідності до Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 та в передачі уповноваженому територіальному органу її заяви для прийняття рішення про призначення та виплати їй пенсії за межі України; зобов'язання негайно внести і затвердити зміни до «Порядку подачі та оформлення документів для призначення пенсії», що забезпечують документальне оформлення та реальну виплату пенсії усім українським пенсіонерам, що проживають за межами України у відповідності до Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009; зобов'язання відповідача визначити уповноважене територіальне управління ПФУ та дати йому наказ для прийняття у неї необхідних документів для призначення пенсії за віком.

Разом з тим, суд касаційної інстанції зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність правових підстав для призначення пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання в держави, з якими не укладено міжнародні договори, що врегульовують питання пенсійного забезпечення таких осіб, оскільки право громадянина на призначення та одержання пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава, відповідно до конституційних принципів, зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

З приводу вищевказаних позовних вимог позивача, суд зазначає наступне.

Спірні відносини виникли у сфері пенсійного забезпечення і стосуються внесення змін до Порядку №22-1.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону №1058 виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Другим реченням ст. 51 Закону №1058 визначено, що під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 вказані положення визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), у зв'язку із чим вони втратили чинність з 07.10.2009. При цьому, у пп. 3.3 вказаного рішення Конституційний Суд України зазначив, що, виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Як вбачається, наведені положення п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону №1058 та зміст рішення Конституційного суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009, стосується виплати і одержання особами пенсій, яким такі пенсії призначені.

Суд зауважує, що позивачу пенсія не призначалася. Також суд зауважує, що рішення Конституційного суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 з урахуванням висновків (п. 31) Рішення Європейського суду з прав людини від 07.11.2013 у справі "Пічкур проти України" (заява №10441/06) підлягає застосуванню органами Пенсійного фонду відносно пенсіонерів, які виїхали за кордон після його прийняття - 07.10.2009, до яких позивач не відноситься, так як виїхала на постійне місце проживання до Держави Ізраїль 03.10.1990.

Враховуючи, що позивач не відноситься до осіб, яким призначена пенсія, і що до неї не підлягає застосуванню рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009, суд дійшов висновку про необґрунтованість доводів позивача.

Також, як вбачається із змісту рішення від 07.10.2009 №25-рп/2009, Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.

При цьому, Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846 (Порядок №22-1) регулює питання щодо подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Наведений Порядок є підзаконним нормативно-правовим актом, який приймається у відповідності до актів, що мають вищу юридичну силу.

Водночас, як вірно зазначається у запереченнях відповідача, цим рішенням Конституційний Суд України не зобов'язував ПФУ внести зміни до Порядку №22-1, а Верховною Радою України відповідних законодавчих приписів, на підставі яких відповідач зобов'язаний вносити зміни до Порядку №22-1, не приймалося. Інших норм зобов'язуючого для відповідача характеру позивач суду не зазначила.

Відповідачем також зазначено, що на даний час у Верховній Раді України зареєстрований проект Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та єдиних принципів нарахування пенсій" № 4608, внесений Урядом України, яким передбачено внесення змін до ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", а саме - ч. 3 ст. 51 цього Закону викласти в такій редакції: "У разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання до держави, з якою Україною не укладено міжнародного договору у сфері пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, виплата пенсії здійснюється у розмірі, обчисленому відповідно до статей 27 і 28 цього Закону, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України".

Оскільки, Верховною Радою України відповідні зміни до законодавчих актів стосовно спірних правовідносин, у тому числі до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", не внесені, відповідного порядку Урядом не затверджено.

При цьому, останні зміни до ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" були здійснені на підставі Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 03 серпня 2006 року №67-V щодо виплати пенсій громадянам України, які перебувають за кордоном".

Таким чином, твердження позивача про бездіяльність відповідача щодо не внесення змін до Порядку №22-1 є безпідставними.

Відповідно до п. 1 та 2 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 384, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України. Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства соціальної політики України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України та Міністра.

Згідно п. 10 Положення №384, керівництво діяльністю Пенсійного фонду України здійснює правління Пенсійного фонду України, чисельність і персональний склад якого затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 11 Положення №384 визначено вичерпний перелік повноважень правління Пенсійного фонду України.

Зважаючи на необґрунтованість доводів позивача, а також відсутність у відповідача обов'язку щодо внесення змін до Порядку №22-1, суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності і зобов'язання внести зміни до Порядку №22-1 відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 і не вбачає підстав для їх задоволення, оскільки з боку Пенсійного фонду України протиправних дій чи допущення протиправної бездіяльності стосовно позивача не вбачається.

Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача визначити уповноважене територіальне управління ПФУ та дати йому наказ для прийняття у неї необхідних документів для призначення пенсії за віком, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 Закону заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Вказана норма є чинною до теперішнього часу, у встановленому законом порядку неконституційною не визнавалася.

Пп. 1.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 № 1566/11846 (в редакції постанови Правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014 № 13-1 зі змінами (далі - Порядок) встановлено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі. місті, районі у місті, а також у місті та районі.

Таким чином, проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, позивач мала б такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Разом з тим, в матеріалах справи відсутні дані про те, чи є позивач громадянином України.

Відповідно до ст. 3 Закону України від 18.01.2001 р. "Про громадянство України" громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.

Позивач виїхала до Ізраїлю 03.10.1990 року.

Натомість, колегія суддів зауважує, що в розумінні статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» мають право на державне пенсійне забезпечення за віком саме громадяни України, зокрема ті з них, що проживають за її межами.

За таких обставин, суд не вбачає підстав для задоволення вимоги позивачки про зобов'язання відповідача визначити уповноважене територіальне управління ПФУ та дати йому наказ для прийняття у неї необхідних документів для призначення пенсії за віком, оскільки вищевказані дії є втручанням в дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень. Крім того, чинним законодавством не наділено Пенсійний фонд України повноваженнями щодо визначення уповноваженого територіального управління ПФУ та надання йому тих чи інших вказівок стосовно поновлення пенсії конкретній фізичної особи.

Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи наведене та виходячи із встановлених судом під час розгляду справи обставин, суд приходить до висновку що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.

Керуючись статтями 98, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Постанова набирає законної сили у відповідності зі ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя А.С. Мазур

Судді Є.В. Аблов

А.В. Літвінова