Рішення № 59202733, 13.07.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого: Поливач Л.Д.

суддів: Вербової І.М., Поліщук Н.В.

при секретарі: Литвиненко Р.С.

за участю осіб:

представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів, -

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2

на заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 лютого 2016 року

в с т а н о в и л а :

Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18 лютого 2016 року частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 425968, 20 грн. штрафу за прострочення повернення суми позики. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Справа №752/9274/15-ц № апеляційного провадження: 22-ц/796/8987/2016Головуючий у суді першої інстанції Т.М.ШевченкоДоповідач у суді апеляційної інстанції: Л.Д.ПоливачНе погоджуючись з рішенням суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 3% річних та збитків представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права в цій частині, невірну оцінку доказів, невідповідність висновків суду обставинам справи. В обґрунтування зазначила, що ОСОБА_3 всіляко ухиляється від виконання зобов'язання, рішення суду про стягнення з нього заборгованості за договором позики не виконує. Вважає, що в порядку ст. 625 ЦПК України є законні підстави для задоволення її вимог про стягнення з відповідача 3% річних за період з 29.05.2014року по 28.05.2015 року, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог ст.ст. 526, 599 ЦПК України. Щодо відмови у задоволенні позову про стягнення збитків в сумі 318893, 29 грн. зазначила, що вона має право на відшкодування таких збитків, оскільки таке право надано їй законом та воно порушено боржником, оскільки гривня значно девальвувала, а відповідачем зобов'язання не виконано належним чином та у визначений у договорі позики строк.

У судовому засіданні апеляційної інстанції представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтримала апеляційну скаргу, просила її задовольнити з викладених підстав.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся у відповідності до вимог закону, колегія суддів з урахуванням вимог ч. 2 ст. 305 ЦПК України вважала за можливе розглянути справу за його відсутності.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представник позивача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Так, згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Так, відмовляючи ОСОБА_1 у стягненні з ОСОБА_3 на її користь 3% річних за період з 29.05.2014 року по 28.05.2015 року у розмірі 22345 грн. 84 коп., суд виходив з того, що заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 04.09.2014 року стягнуто з ОСОБА_3 заборгованість за договором позики у розмірі 425 968, 20 грн., що є еквівалентом 35 400 доларів США (за середньозваженим курсом станом на 29.05.2014 року). Зазначивши при цьому, що позивач не просила застосувати ст. 625 ЦПК України у зв'язку із невиконанням рішення суду ОСОБА_3

Проте, колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції щодо відмови ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення з ОСОБА_3 на її користь 3% річних за невиконання грошового зобов'язання за період з 29.05.2014 року по 28.05.2015 року у розмірі 22345 грн. 84 коп., оскільки вони суперечать вимогам закону, з огляду на наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, 05 липня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. та зареєстрований у реєстрі за № 6144.

Згідно п. 1 Договору ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 гроші в сумі 287625,00 грн., що еквівалентно 35 400 доларів США за курсом валют комерційних банків України на дату укладення цього Договору.

Пунктом 2 Договору сторони визначили, що договір позики є безпроцентним; остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 05 січня 2014 року, у сумі, що буде еквівалентна: 287 625,00 грн., що еквівалентно 35 400 доларів США за курсом валют комерційних банків України на дату укладання цього договору; виконання зобов'язання за договором має бути здійснено готівкою. Повернення суми позики має бути еквівалентно курсу гривні до долару США на день кожної передачі грошей в рахунок повернення позики. У випадку, коли курс долару США на день розрахунку буде вище/ нижче ніж 25% від діючого на момент укладення договору, сторони домовилися курсові різниці ділити порівну.

Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 04 вересня 2014 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 425 968,20 грн. заборгованості за договором позики від 05 липня 2013 року та 5 041,60 грн. 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Дане заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 04 вересня 2014 року не переглядалося судами, сторонами не оскаржувалося, а відтак набрало законної сили та підлягає виконанню у порядку встановленому законом.

Проте, на даний час ОСОБА_3 судове рішення у добровільному порядку не виконане, суму заборгованості не сплачено ні повністю, ні в частині.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст.ст. 525, 526, 530 ЦК України зобов'язання мають виконуватись належним чином та у встановлений строк, одностороння відмова від зобов'язання не допускається.

Пунктом 17 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин» наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошове зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК.

У свою чергу, положеннями статті 625 ЦК України встановлено відповідальність за порушення грошового зобов'язання. Відповідно до вимог яких боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Аналіз частини другої статті 625 ЦК України дає підстави для висновку, що відповідальність за порушення грошового зобов'язання, встановлена статтею 625 ЦК України, передбачає насамперед наявність договірних правовідносин, тобто положення зазначеної статті поширюються на порушення грошового зобов'язання.

Як роз'яснив Верховний Суд України в Аналізі практики застосування ст. 625 ЦК України в цивільному судочинстві грошові зобов'язання, відповідальність за які встановлена ст. 625 ЦК України, передбачають насамперед договірні правовідносини.

При розгляді справ про передбачену статтею 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов'язання слід з'ясувати: чи існує зобов'язання між сторонами, чи це зобов'язання є грошовим, чи доведено наявність прострочення у виконанні зобов'язання, чи існують спеціальні норми, що регулюють ці правовідносини та виключають застосування цієї статті.

У вказаній справі спір виник у зв'язку з тривалим невиконанням відповідачем грошового зобов'язання по поверненню боргу за договором позики. Враховуючи, що заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 04 вересня 2014 року, між іншого, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 5 041,60 грн. 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов'язання станом на 29.05.2014 року, грошове зобов'язання щодо повернення заборгованості за договором позики відповідачем не виконано, відтак, вимога позивача про стягнення 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов'язання підлягає задоволенню за період з 29.05.2014 року по 28.05.2015 року у розмірі 22345,84 грн. ( 425968,20 х 3% : 100 х 365 = 22345,84 грн., де 365 - кількість днів прострочки станом на 28.05.2015року).

Посилання суду першої інстанції на відсутність у матеріалах справи доказів того, що ОСОБА_3 був ознайомлений з даним рішенням суду, як на підставу відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині, а також на те, що позивач не пред'явила до виконання виконавчі листи не свідчить про те, що з ОСОБА_3 не підлягають стягненню 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання, оскільки таке зобов'язання виникло не з судового рішення, а з укладеного між сторонами договору позики, згідно умов якого ОСОБА_3 зобов'язаний був вчасно повернути борг, а відтак він знає про наявність у нього заборгованості перед ОСОБА_1, та міг знати про те, що ОСОБА_1 звернеться до суду за захистом свого порушеного права, яке настало у зв'язку із невиконанням ОСОБА_3 умов договору позики.

Щодо відмови суду першої інстанції у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_3 збитків у розмірі 318893 грн. 29 коп., то колегія суддів, в цій частині рішення суду вважає законним та обґрунтованим виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст. 57-60 ЦПК України.

Частина 1 ст. 58 ЦПК України визначає, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Як вбачається, укладаючи договір позики сторони визначили, що повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 05 січня 2014 року, у сумі, що буде еквівалентна 287 625,00 грн., що еквівалентно 35 400 доларів США за курсом валют комерційних банків України на дату укладання цього договору. Такі ж вимоги були заявлені ОСОБА_1 при зверненні до суду про стягнення основної суми боргу за договором позики та задоволені судом у повному обсязі.

Разом з тим, девальвація гривні та значне підвищення курсу долара США по відношенню до гривні, які відбулись після ухвалення рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики не є збитками, які підлягають відшкодуванню у розумінні ст. ст. 22, 623 ЦК України.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вищевказаних позовних вимог ОСОБА_1, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону.

Заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 лютого 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 425968, 20 грн. штрафу за прострочення повернення суми позики не оскаржується, а відтак, в силу положень ст. 303 ЦПК України, його законність і обґрунтованість в цій частині колегією суддів не перевіряється.

Керуючись ст.ст. 303, 304, п.2 ч.1 ст.307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.

Заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 лютого 2016 року в частині відмови ОСОБА_1 у стягненні 3% річних скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення наступного змісту.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 3% річних за період з 29.05.2014 року по 28.05.2015 року у розмірі 22345 (двадцять дві тисячі триста сорок п'ять) грн. 84 коп.

Заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 лютого 2016 року в частині відмови ОСОБА_1 у стягненні збитків у розмірі 318893 (триста вісімнадцять тисяч вісімсот дев'яносто три) грн. 29 коп. залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.

Головуючий:

Судді: