Ухвала суду № 59190838, 21.07.2016, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 750/573/16-ц Провадження № 22-ц/795/1131/2016 Категорія цивільнаГоловуючий у I інстанції Литвиненко І. В. Доповідач - Позігун М. І.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 липня 2016 року м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіОСОБА_1суддів:ОСОБА_2 ОСОБА_3при секретарі:ОСОБА_4за участю:позивача ОСОБА_5 та її представника ОСОБА_6, представника відповідача ОСОБА_7 міської ради ОСОБА_8

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 квітня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_7 міської ради, Державної податкової інспекції у м. Чернігові Головного управління ДФС у Чернігівській області про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання права власності,

в с т а н о в и в:

В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 квітня 2016 року, яким їй відмовлено в задоволенні позовних вимог про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання права власності; ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. Незаконність рішення суду першої інстанції позивач обгрунтовує невідповідністю висновків суду про відсутність підстав для задоволення позову фактичним обставинам справи. ОСОБА_5 вказує, що з дати смерті ОСОБА_9 і по сьогоднішній день (22 роки) вона самостійно, постійно і відкрито проживає у ІНФОРМАЦІЯ_1, всі договори та угоди на комунальне обслуговування складені з нею і вона постійно здійснювала комунальні платежі за обслуговування зазначеної квартири. Позивач посилається, що станом на момент винесення судового рішення держава не зробила жодних дій, які б свідчили про набуття нею права власності на 1/2 частини спірної квартири, на підставі ст.128 ЦК УРСР не відбулось передання речі, не виконувались вимоги ст.319, 322 ЦК України щодо обовязків по утриманню власності, свідоцтво про право на спадщину не видавалось, державна реєстрація відповідно також не проводилась. За доводами ОСОБА_5, судом не враховано той факт, що з 15 липня 1993 року вона разом з ОСОБА_9 отримали право спільної сумісної приватної власності на спірну квартиру по 1/2 її частині, отже реєстрація позивача після цієї дати вже має іншу правову природу позивач зареєстрована у частці житлового приміщення, яке знаходиться у приватній власності без визначення режиму користування між співвласниками, а отже право користування житловим приміщенням, надане первісним власником ОСОБА_7 міською радою народних депутатів, припинилось.

Заслухавши доповідача, учасників судового процесу, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, суд приходить до слідуючого висновку.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено факту добросовісного незаконного (безтитульного) володіння чужим майном.

Такий висновок суду грунтується на матеріалах справи та відповідає вимогам закону.

По справі встановлено, що 21 березня 1990 року виконавчим комітетом ОСОБА_7 міської ради народних депутатів було прийнято рішення №83, з якого вбачається, що ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, інвалід другої групи, один проживає в державній двокімнатній квартирі №23 по вул. Свердлова (зараз вул. Гетьмана Полуботка), 16; на його жилій площі понад двох років проживає його далека родичка ОСОБА_10, яка доглядає заявника. ОСОБА_9 просив прописати ОСОБА_10 на його жилу площу як члена його сімї. Зазначеним рішенням відділам внутрішніх справ Деснянського і Новозаводського районних рад народних депутатів було дозволено прописку ОСОБА_10 на жилу площу ОСОБА_9 для догляду за ним на правах члена його сімї (а.с.16).

02 березня 1993 року ОСОБА_9 надав довіреність на імя ОСОБА_10 на рівних умовах приватизувати займану ним квартиру. Органом приватизації було надано дозвіл на передачу квартири АДРЕСА_1 в приватну власність (а.с.16-17).

15 липня 1993 року виконавчим комітетом Деснянської районної ради народних депутатів було видано свідоцтво про право власності на житло в рівних частинах ОСОБА_9 та ОСОБА_11 (а.с.13).

08 жовтня 1993 року ОСОБА_11 уклала шлюб і взяла прізвище ОСОБА_12 (а.с.26).

ОСОБА_9 помер 04 листопада 1993 року, що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а.с.14). Його поховання здійснила ОСОБА_12 (а.с.24).

03 липня 2007 року було розірвано шлюб між ОСОБА_13 та ОСОБА_12, а 26 серпня 2011 року остання уклала шлюб із ОСОБА_14 і взяла прізвище ОСОБА_14 (а.с.27-28).

Згідно довідки Державного нотаріального архіву Чернігівської області від 04 березня 2016 року до майна ОСОБА_9, який помер 04 листопада 1993 року, Першою чернігівською державною нотаріальною конторою за заявою Податкової інспекції заведена спадкова справа в 1995 році, відмітка про видачу свідоцтва про право на спадщину відсутня (а.с.78).

В період з березня 1995 року по кінець 1996 року Деснянською районною у місті Чернігові радою не приймалося рішення про прийняття у власність частини спірної квартири, рішення щодо надання згоди на прийняття до комунальної власності територіальної громади м. Чернігова 1/2 частини квартири №23 у житловому будинку №16 по вул. Гетьмана Полуботка не приймалось (а.с.97, 110).

Відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Виходячи з аналізу зазначеної норми права, задоволення судом вимог про визнання за володільцем права власності на нерухоме майно на підставі ст. 344 ЦК України можливе лише за наявності добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Відлік строку набувальної давності починається з моменту заволодіння нерухомим майном; у випадку коли володілець заволодів майном на підставі певного договору з його власником, строк набувальної власності обчислюється з моменту спливу строку позовної давності. У разі втрати майна володільцем не зі своєї волі (усунення володільця від володіння нерухомим майном), неповернення майна у володіння та не звернення з позовом про витребування такого майна протягом року строк набувальної давності переривається; у разі повернення нерухомого майна у володіння чи пред'явлення позову про його витребування строк набувальної давності не переривається, а період, протягом якого володілець не з власної волі був позбавлений володіння, зараховується до строку набувальної давності. Застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для виникнення права власності в момент захоплення (заволодіння) чужою річчю.

Згідно розяснень, викладених в п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 „Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав, відповідно до частини першої статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом пяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.

При вирішенні спорів, повязаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: - володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; - володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або предявлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).

Оскільки ОСОБА_9 помер у 1993 році, то правовідносини зі спадкування належного йому майна регулюються чинним на той час ЦК УРСР.

Так, відповідно до абз.3 ст.524 ЦК УРСР якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Згідно ст.548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини ст.549 ЦК УРСР. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Статтею 555 ЦК УРСР встановлено випадки, коли спадщина переходить до держави. Зокрема, спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави: 1) якщо спадкодавець все майно або частину його заповідав державі; 2) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом; 3) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини; 4) якщо всі спадкоємці позбавлені права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу); 5) якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини.

Оскільки ОСОБА_9 не залишив заповіту і не мав спадкоємців за законом, належне йому на час смерті майно перейшло до держави. При цьому держава в особі Податкової інспекції вчинила дії, які свідчать про прийняття нею спадщини, а саме: подала заяву про прийняття спадщини. Отже, спадщина у вигляді 1/2 частини квартири №23 у житловому будинку №16 по вул. Гетьмана Полуботка в м. Чернігові з моменту смерті спадкодавця з 04 листопада 1993 року належить державі незалежно від того, чи отримувала вона в особі відповідних органів свідоцтво про право власності на спадщину. В звязку з викладеним, доводи апеляційної скарги, що держава не вчинила жодних дій, які б свідчили про набуття нею права власності на 1/2 частини спірної квартири не грунтуються на матеріалах справи і не відповідають вимогам закону, а тому відсутність реєстрації права власності на квартиру за державою, а відповідно і відсутність даних про перебування спірної квартири на балансі комунального підприємства не можуть бути підставою для задоволення апеляційної скарги і скасування рішення суу.

Таким чином, враховуючи, що власником спірної частини квартири, яка належала ОСОБА_9, за законом є держава, яка не відмовлялась від права власності на зазначене нерухоме майно, і позивач не могла не знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності, оскільки у спадкодавця були відсутні спадкоємці як за законом, так і за заповітом, то ОСОБА_5 не має законних підстав для набуття нею права власності на вказане майно за набувальною давністю.

Не впливають на правильність висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог доводи апеляційної скарги, що всі договори та угоди на комунальне обслуговування складені з позивачем і вона постійно здійснювала комунальні платежі за обслуговування зазначеної квартири.

Так, відповідно до ст.355, ч.1 ст. 356 ЦК України майно, що є у власності двох і більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належать особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Статтею 360 ЦК України встановлено, що співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобовязаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обовязкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобовязаннями, повязаними із спільним майном.

Виходячи з викладеного, укладаючи договори на отримання комунальних послуг та здійснюючи оплату таких послуг, позивач фактично вчиняла дії, повязані з утриманням спільної часткової власності і такі дії не можуть бути підставою для визнання за нею права власності на частину майна, яка належала іншому співвласникові, що може бути підставою для звернення до суду з позовом про стягнення з співвласника майна частини витрат на його утримання.

З врахуванням викладеного, правова природа підстав реєстрації в спірному житлі не може бути безумовною умовою для визнання права власності на житло за набувальною давністю.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для її задоволення і скасування рішення, яке судом ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 квітня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий:Судді: