Постанова № 59185418, 22.06.2016, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/8023/16-а

Провадження №: 2-а/752/219/16

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22.06.2016 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі

головуючого судді Шевченко Т.М.

з участю секретаря Крекотень О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Правобережного об"єднаного Управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій протиправними та спонукання до вчинення певних дій, -

в с т а н о в и в:

у травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася у суд з позовом до Правобережного об"єднаного Управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій протиправними та спонукання до вчинення певних дій.

В обгрунтування своїх вимог позивач зазначає, що вона у червні 2014 року була вимушена залишити місце свого постійного проживання у м.Луганську у зв"язку з проведенням АТО та фактичними бойовими діями, переміститися до м. Харкова.

У грудні 2014 року вона звернулася до УПСЗН Орджонікідзевського району м. Харкова для взяття її на облік, як внутрішньо переміщеної особи, відповідно до Постанови КМ України від 01.10.2014 р. № 509, де їй була видана довідка про взяття на облік № НОМЕР_1 від 25.12.2014 р.

У квітні 2015 року вона переїхала до м. Києва, де і проживає на даний час. ОСОБА_1 звернулася до УПСЗН Дарницького району м. Києва для взяття її на облік, як внутрішньо переміщеної особи, відповідно до Постанови КМ України від 01.10.2014 р. № 509, де їй була видана довідка про взяття на облік № НОМЕР_2 від 08.04.2015 р.

19 жовтня 2015 року УПСЗН в Дарницькому районі м. Києва строк дії виданої позивачу довідки було продовжено на наступний шестимісячний строк.

10 квітня 2015 року територіальним підрозділом ДМС України в м. Києві на виданій позивачу довідці було проставлено відмітку про реєстрацію місця проживання позивача.

Також позивач зазначає, що вона є пенсіонером з 04 серпня 2014 року, у зв"язку з чим отримує пенсію за віком. За оформленням пенсії вона звернулася до Пенсійного фонду Дарницького району м. Києва. У березні 2016 року ОСОБА_1 переїхала до Святошинського району м. Києва. Вона звернулася до УПСЗН Святошинського району м. Києва для взяття ї на облік, як внутрішньо переміщеної особи, відповідно до Постанови КМ України від 01.10.2014 р. № 509, де їй була видана довідка про взяття на облік № НОМЕР_3 від 10.03.2016 р. При видачі нової довідки попередня довідка з Дарницького району м Києва з відміткою ДМС України в м. Києві була вилучена працівниками УПСЗН Святошинського району м. Києва.

У квітні 2016 року позивач не отримала належну їй пенсію. При зверненні до Правобережного об"єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві їй було роз"яснено про необхідність звернутися до територіального підрозділу ДМС для проставлення відмітки про реєстрацію її місця проживання. Проте, при особистому зверненні співробітники територіального підрозділу ДМС відмовили позивачу у проставленні зазначеної відмітки, пояснивши про внесення змін до Закону України "Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб", які набули чинності 3 січня 2016 року.

Листом № 11/01/Д-207 від 06.04.2016 р. Правобережного об"єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві позивачу повідомили, що у наданій нею довідці відсутня відмітка про реєстрацію за місцем проживання і тому їй відмовлено у взятті на облік пенсійної справи.

Позивач вважає, що припинення виплати їй раніше призначеної пенсії є протиправним та таким, що порушує її право на соціальний захист, а тому просить визнати протиправними дії Правобережного об"єднаного Управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо припинення їй виплат пенсії та зобов"язати відповідача поновити виплату пенсії, починаючи з квітня 2016 року.

В судовому засіданні позивач підтримала свої позовні вимоги та просила суд задовольнити позов з вищевказаних підстав.

Представник відповідача в судовому засіданні не визнала позовні вимоги та заперечувала проти їх задоволення, посилаючись на необгрунтованість вимог позивача.

Вислухавши пояснення учасникв судового розгляду та дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом було встановлено, що ОСОБА_1 є пенсіонером з 04 серпня 2014 року отримує пенсію за віком.

Позивач, яка постійно проживала в м. Луганськ, перемістилася з тимчасово окупованої території в м. Харків, що підтверджується довідкою про взяття на облік № НОМЕР_1 від 25.12.2014 р.

У квітні 2015 року вона переїхала до м. Києва, де і проживає на даний час. ОСОБА_1 звернулася до УПСЗН Дарницького району м. Києва для взяття її на облік, як внутрішньо переміщеної особи, відповідно до Постанови КМ України від 01.10.2014 р. № 509, де їй була видана довідка про взяття на облік № НОМЕР_2 від 08.04.2015 р.

19 жовтня 2015 року УПСЗН в Дарницькому районі м. Києва строк дії виданої позивачу довідки було продовжено на наступний шестимісячний строк.

10 квітня 2015 року територіальним підрозділом ДМС України в м. Києві на виданій позивачу довідці було проставлено відмітку про реєстрацію місця проживання позивача.

За оформленням пенсії вона звернулася до Пенсійного фонду Дарницького району м. Києва. У березні 2016 року ОСОБА_1 переїхала до Святошинського району м. Києва. Вона звернулася до УПСЗН Святошинського району м. Києва для взяття ї на облік, як внутрішньо переміщеної особи, відповідно до Постанови КМ України від 01.10.2014 р. № 509, де їй була видана довідка про взяття на облік № НОМЕР_3 від 10.03.2016 р. При видачі нової довідки попередня довідка з Дарницького району м Києва з відміткою ДМС України в м. Києві була вилучена працівниками УПСЗН Святошинського району м. Києва.

У квітні 2016 року позивач не отримала належну їй пенсію.

З матеріалів справи вбачається, що листом № 11/01/Д-207 від 06.04.2016 р. Правобережного об"єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві позивачу повідомили, що у наданій нею довідці відсутня відмітка про реєстрацію за місцем проживання і тому їй відмовлено у взятті на облік пенсійної справи.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 05 дистопада 2014 року №637 "Про здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції" із змінами, чинними на час вчинення дії, призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509.

Зазначені виплати, що призначені або продовжені відповідним особам до набрання чинності цією постановою, здійснюються за фактичним місцем їх проживання (перебування) у разі видачі їм до 1 лютого 2015 р. такої довідки.

Судом було встановлено, що така довідка була видана позивачу до 1 лютого 2015 р., зазначені виплати призначені до набрання чинності цією постановою, а тому здійснюються за фактичним місцем проживання (перебування).

Суд приймає до уваги, що пенсійні правовідносини є одним із видів суспільних відносин і особливою формою здійснення права на пенсію. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об'єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов'язки й реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів у особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 85 у поєднанні з п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції виключно законами визначаються основи соціального захисту, форми та види пенсійного забезпечення, заходи регулювання праці й зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства.

Базовим (рамковим) нормативно-правовим актом, який визначає принципи, засади й механізм функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку та виплати пенсії, є Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Відповідно до ст. 5 вказаного Закону регулюються відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим законом, або в частині, що не суперечить йому.

Згідно з ч. 2 ст. 5 вказаного Закону виключно ним визначаються, зокрема, коло осіб, які підлягають загальнообов'язковому страхуванню; види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.

Відповідно до ч. 3 ст. 4 вказаного Закон види пенсійного забезпечення, пенсійний вік для чоловіків і жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення.

За п. 16 "Прикінцевих положень" вказаного Закон до приведення законодавства у відповідність із цим актом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому закону.

Згідно з положеннями абз. 22 ст. 1 вказаного Закон як пенсії розуміють щомісячні регулярні пенсійні грошові виплати, які отримують фізичні особи (або члени сім'ї) від держави та спеціальних фондів після досягнення пенсійного віку, в разі інвалідності чи втрати годувальника.

Пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків.

Україна є правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, закони приймаються на її основі і повинні відповідати їй (стаття 1, частини перша, друга статті 8 Основного Закону України).

Відповідно до Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 6, частина друга статті 19).

Згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Право кожного на судовий захист є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, захисту їх від порушень і протиправних посягань.

У відповідності до ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно ст. 46 Конституції України слідує, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Статтею 64 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Так, згідно ст. 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" № 1706-VII від 20 жовтня 2014 року, громадянин пенсійного віку, якого зареєстровано внутрішньо переміщеною особою, має право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.

У відповідності до ст. 18 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" № 1207-VII від 15 квітня 2014 року, громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, після залишення ними тимчасово окупованої території.

З урахуванням зазначених норм Закону суд встановив, що позивач дотримався встановлених законодавством правил та норм, звернувшись у відповідний орган України із заявою про виплату їй пенсії як переміщеній особі, яка була задоволена та ОСОБА_1 знаходиться на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України у Святошиснькому районі м. Києва та отримує пенсію за віком до 31 березня 2016 року включно.

Також, суд звертає увагу на рішення ЄСПЛ, в яких суд нагадує, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (див. рішення у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia) [ВП], заява № 44912/98, п. 52, ЄСПЛ 2004-IX).

Суд рішеннях ЄСПЛ повторює, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Колишній Король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).

У цьому випадку відмова держави здійснити певні дії становила втручання в права заявників, передбачені статтею 1 Першого протоколу. Уряд не надав жодних пояснень цієї бездіяльності, яка тримала заявників у невизначеності. Таким чином, Суд не бачить жодних причин, чому органи влади не вжили заходів для визначення розміру надбавки до пенсії заявників і вважає це втручання невиправданим (див., з відповідними змінами, рішення у справі «Клаус і Юрій Кіладзе проти Грузії» (Klaus and Iouri Kiladze v. Georgia), заява № 7975/06, від 2 лютого 2010 року).

У справі «Василів проти України» (заява № 8008/05), рішення набуло статусу остаточного від 20 січня 2011року, (п.п. 27-30), суд зазначає, що провадження стосувалось визначення права заявниці на пенсію та соціальне забезпечення, її головний дохід. Вони є явно важливими для заявниці та вимагають від судів особливої сумлінності при розгляді.

Таким чином, суд дійшов обґрунтованого висновку, що право позивача на виплату пенсії, як переміщеній особі, є підтвердженим, а тому дії відповідача щодо припинення виплат не є правомірним, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Статтею 17 Кодексу компетенція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а саме на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Системний аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку, що фізична чи юридична особа може оскаржити до адміністративного суду будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження, шляхом подання адміністративного позову з вимогами, перелік яких міститься у частині четвертій статті 105 Кодексу адміністративного судочинства України. Оскільки такий перелік не є вичерпним, особа може обрати й інші вимоги на захист своїх прав, свобод чи інтересів у сфері публічно - правових відносин, але, виходячи із закону, яким визначається порядок реалізації прав та свобод у сфері публічно-правових відносин, враховуючи компетенцію адміністративних судів (ст. 17 Кодексу), а також повноваження суду при вирішенні справи (ст. 162 Кодексу).

Згідно ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно ч. 2 ст. 5 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до чинного закону, а саме чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду та вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, з урахуванням всіх встановлених фактичних обставин у справі та вимог чинного законодавства України, не довів ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення, та правомірність своїх дій.

Таким чином, підстав для відмови у задоволенні позовних вимог немає, а доводи, наведені відповідачем, спростовуються наведеним вище.

Керуючись статтями 94, 158 - 163, 167, 185, 254 - 258 Кодексу адміністративного судочинства України,

п о с т а н о в и в:

Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.

Визнати протиправними дії Правобережного об"єднаного Управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо припинення виплат пенсії ОСОБА_1.

Зобов"язати Правобережне об"єднане Управління Пенсійного фонду України в м. Києві поновити виплату пенсії ОСОБА_1, починаючи з квітня 2016 року.

Стягнути з Правобережного об"єднаного Управління Пенсійного фонду України в м. Києві на користь ОСОБА_1 551 грн. 20 коп. судового збору.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення.

Суддя