Рішення № 59180270, 29.06.2016, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/11750/15-ц

Провадження № 2/369/289/16

РІШЕННЯ

Іменем України

29.06.2016 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі головуючої судді Ковальчук Л.М., за участю секретаря Рябець А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області, Перша Київська обласна державна нотаріальна контора, про визнання удаваним правочином договір дарування, визнання покупцем за договором купівлі-продажу і визнання права власності на земельну ділянку, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області, Перша Київська обласна державна нотаріальна контора, про визнання удаваним правочином договір дарування, визнання покупцем за договором купівлі-продажу і визнання права власності на земельну ділянку, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, посилаючись на те, що 11 березня 2003 року державним нотаріусом Першої Київської обласної державної нотаріальної контори був посвідчений Договір дарування земельної ділянки загальною площею 0,1194 га, яка розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Бузова, вул. Дніпровська, який зареєстрований в реєстрі за № 4-750.

За умовами даного договору дарування відповідач ОСОБА_3 подарував, а відповідач ОСОБА_2 прийняла в дар зазначену земельну ділянку. Реєстрація права власності на земельну ділянку була проведена в Бюро технічної інвентаризації. На підставі договору дарування від 11 березня 2003 року Бузівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області року відповідачу ОСОБА_2 був виданий Державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку від 18.11.2004 року серії ВК № 000397.

Оскаржуваний Договір дарування земельної ділянки, укладений 11.03.2003 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, є удаваним правочином, оскільки фактично цю земельну ділянку придбала вона у ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу за свої особисті кошти за наступних обставин, а саме відповідачу ОСОБА_3 до березня 2003 року на праві приватної власності влежала земельна ділянка площею 0,1194 га, розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Бузова, вул. Дніпровська. Вона в цей час проживала в приватизованій трикімнатній квартирі у місті Києві разом зі своєю старою матір»ю, повнолітньою дочкою і малолітнім внуком. Її син з родиною проживав у гуртожитку. Вона хотіла переїхати жити в сільську місцевість і залишити сину та дочці трикімнатну квартиру у м. Києві, тому вирішила купити земельну ділянку для подальшого будівництва на ній будинку. На початку 2003 року вона відповідно до оголошень підшукала спірну земельну ділянку в с. Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області, яка належала ОСОБА_3, а потім усно домовилась з ОСОБА_3 оформити земельну ділянку за договором дарування на свою дочку - відповідачку у справі ОСОБА_2.

Будучи необізнаною в юридичних питаннях, вона вважала, що оформивши земельну ділянку на дочку, яка була матір»ю-одиначкою, вони будуть мати певні пільги. У ОСОБА_3 також був інтерес оформити ділянку договором дарування, щоб уникнути матеріальних претензій своїх родичів.

З дочкою вони домовились, що земельна ділянка буде належати їй, як фактичному покупцю, і на придбаній земельній ділянці вона побудує будинок, в який переїде жити, а трикімнатну квартиру у м. Києві залишить дочці і сину.

11 березня 2003 року в приміщенні Першої Київської обласної державної нотаріальної контори, яка раніше знаходилась в приміщенні Києво-Святошинського районного суду по вулиці Янтарній у місті Києві, державним нотаріусом Першої Київської обласної державної нотаріальної контори був посвідчений договір дарування спірної земельної ділянки між ОСОБА_3 та ОСОБА_2.

Перед підписанням зазначеного договору дарування від 11.03.2003 року ОСОБА_3 отримав від неї грошові кошти в розмірі 1 200 доларів США, що складало в гривневому еквіваленті 6 401,40 грн. по курсу НБУ на час продажу майна. Грошові кошти, якими вона розрахувалась з продавцем ОСОБА_3 за ділянку, належали їй особисто. За нотаріальні послуги вона також розраховувалася своїми особистими коштами.

Отримавши від ОСОБА_3 спірну земельну ділянку у своє володіння, у 2006 році вона за власні кошти побудувала на ній будинок. З 2009 року вона почала в будинку постійно проживати разом зі своєю старою матір»ю, залишивши, як і обіцяла, трикімнатну квартиру у м. Києві дочці і сину.

З моменту купівлі спірної земельної ділянки по теперішній час вона за власні кошти утримує земельну ділянку і будинок.

В лютому 2010 року дочка ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з ОСОБА_4. З цього часу почалися суперечки щодо права власності на земельну ділянку. Чоловік дочки ОСОБА_4, дізнавшись, що земельна ділянка офіційно оформлена не на неї, а на її дочку, всіляко став перешкоджати їй в користуванні її майном, вчинив 01.03.2014 року та 31.05.2015 року посягання на її житло та на її життя. Разом з тим, її дочка ОСОБА_2, перебуваючи під впливом свого чоловіка, в день виниклого конфлікту 31 травня 2015 року висловилась з погрозами продажу земельної ділянки, таким чином показавши, що не визнає її майнового права на земельну ділянку.

Вказані обставини примусили її звернутися з відповідними заявами до міліції. Проте, повідомленням начальника Києво-Святошинського PB ГУ МВС України в Київській області за №14853 від 16.06.2015 року їй було роз»яснено, що за захистом свого особистого майнового права вона може звернутися до суду на підставі вимог ст. 16 Цивільного кодексу України.

Позивач ОСОБА_1 вважала, що її право, як фактичного покупця прихованого правочину купівлі-продажу земельної ділянки почало порушуватися з цього часу, тобто з моменту невизнання її майнового права на земельну ділянку відповідачем ОСОБА_2.

Оскаржуваний договір дарування укладено 11.03.2003 року, а отже правовідносини між сторонами регулюються не нормами ЦК України, що набув чинності 1 січня 2004 року, а нормами діючого на час укладення договору ЦК Української PCP 1963 року.

Оскільки між нею і ОСОБА_3 виникла домовленість саме про купівлю-продаж земельної ділянки, яка була оформлена договором дарування, цей договір відповідно до ст. 58 ЦК УРСР (1963 року) є удаваним.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 58 ЦК Української PCP 1963 року, якщо угода, укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Відповідно до вимог ст. 224 ЦК Української PCP 1963 року, за договором купівлі-продажу продавець зобов»язується передати майно у власність покупцеві, а покупець приймає або зобов»язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до вимог ст. 153 ЦК УРСР 1963 року договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Таким чином, оскільки відповідно до вимог цивільного законодавства головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то в даному випадку позивач вважала встановленим юридичним фактом ті обставини, що між нею і ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, про що свідчить оплата нею коштів продавцю земельної ділянки-Антощуку М.Є., а також отримання земельної ділянки нею від продавця в натурі.

Удаваність договору дарування підтверджується вказаними вище обставинами, а також фактом узгодження між нею і ОСОБА_3 прихованого договору купівлі-продажу земельної ділянки, наявністю волі сторін на укладення саме договору купівлі-продажу, а не дарування, а також виконання продавцем та покупцем всіх вимог, передбачених Цивільним кодексом УРСР (1963 року) при укладенні договору купівлі-продажу.

Відповідно до вимог ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства порушує цивільні права або інтереси.

Згідно з ч. ч. 1-2 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до вимог ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно вимог ч. 1 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист усіх суб»єктів права власності.

Відповідно до вимог ст. 392 ЦК України власник майна може пред»явити позов про визнання його власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Враховуючи викладене, позивач ОСОБА_1 просила визнати недійсним Договір дарування земельної ділянки, розташованої за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Бузова, вул. Дніпровська, який був укладений 11.03.2003 року між відповідачем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2, як удавану угоду, встановивши, що фактично між нею і ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу; визнати її покупцем зазначеної земельної ділянки за договором купівлі-продажу, укладеним 11.03.2003 року між нею і відповідачем ОСОБА_3; визнати за нею право власності на земельну ділянку загальною площею 0,1194 га, розташовану за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Бузова, вул. Дніпровська, 54; визнати недійсним державний акт серії КВ №000397 на право власності на зазначену земельну ділянку від 18.11.2004 року, виданий ОСОБА_2.

В поданій до суду заяві про визнання поважними причини пропущеного строку для звернення до суду та його поновлення позивач ОСОБА_1 вказувала, що в лютому 2010 року її дочка ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з ОСОБА_4. З цього часу почалися суперечки щодо власності на земельну ділянку. Чоловік дочки ОСОБА_4, дізнавшись, що земельна ділянка офіційно оформлена не на неї, а на її дочку, всіляко став перешкоджати їй в користуванні її майном, вчинив 01 березня 2014 року та 31 травня 2015 року посягання на її життя і її житло. Разом з тим, її дочка ОСОБА_2В,. потрапивши під вплив чоловіка, висловилась з погрозами продажу земельної ділянки. В зв»язку з цим вона звернулась з відповідними заявами до міліції. Проте, повідомленням начальника Києво-Святошинського РВ ГУ МВС України в Київській області № 14853 від 16 червня 2015 року їй було роз»яснено, що за захистом свого особистого майнового права вона може звернутись до суду на підставі вимог ст. 16 ЦК України.

Позивач ОСОБА_1 вважала, що її право, як фактичного покупця прихованого правочину купівлі-продажу земельної ділянки почало порушуватись з цього часу, тобто з моменту невизнання її майнового права на земельну ділянку відповідачкою ОСОБА_2. Оскаржуваний договір укладено 11 березня 2003 року, а отже, правовідносини між сторонами регулюються не нормами ЦК України, що набув чинності 1 січня 2004 року, а нормами діючого на час укладення договору ЦК Української РСР 1963 року.

Оскільки її право, як покупця і власника земельної ділянки, почало порушуватись з моменту невизнання її майнового права на земельну ділянку ОСОБА_2, тобто з березня 2014 року, тому позивач ОСОБА_1 вважала, що термін позовної давності почав перебіг з цього часу.

Враховуючи вищевказані обставини щодо моменту невизнання відповідачем ОСОБА_2 за нею права покупця, та враховуючи, що договір дарування, укладений 11 березня 2003 року, є удаваною угодою, і фактично є договором купівлі-продажу, згідно з яким нею була придбана у власність зазначена земельна ділянка, а вона є фактичним покупцем за договором, а також керуючись правилами ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР, позивач ОСОБА_1 вважала поважними причини пропуску нею строку для звернення до суду за захистом прав і законних інтересів з позовною заявою про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, про визнання покупцем за договором та визнання прав власності на земельну ділянку, та просила поновити даний строк.

На підставі викладеного та керуючись ч. 5 ст. 267 ЦК України, ч. 1 ст. 73 ЦПК України позивач ОСОБА_1 просила визнати поважними причини пропуску нею строку для звернення до суду за захистом прав та законних інтересів з позовною заявою про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, про визнання покупцем за договором купівлі-продажу та визнання права власності на земельну ділянку, та поновити даний строк.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 і представник позивача позов підтримали і просили його задовольнити.

У судове засідання відповідач ОСОБА_3 не з»явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, в наданих суду заяві і запереченнях на позовну заяву відповідач ОСОБА_3 просив суд поновити позивачу ОСОБА_1 строк для звернення до суду з зазначеною позовною заявою, задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1, визнати ОСОБА_1 покупцем земельної ділянки і визнати за нею право власності на вказану земельну ділянку за договором купівлі-продажу від 11 березня 2003 року, укладеним між ним і ОСОБА_1, та розглянути справу у його відсутності.

У судове засідання відповідач ОСОБА_2 не з»явилась, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялась належним чином, причини неявки суду невідомі.

У судове засідання треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області, Перша Київська обласна державна нотаріальна контора, не з»явились, про дату, час і місце розгляду справи треті особи повідомлялись належним чином, суду надані заяви про розгляд справи у відсутності третіх осіб.

Суд, вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, зясувавши дійсні обставини справи та давши оцінку зібраним у справі доказам, дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 11 березня 2003 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 був укладений Договір дарування, відповідно до умов п. 1 якого ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняла у дар земельну ділянку площею 0,1194 га, розташовану на території с. Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області по вул. Дніпровська, під №-, надану для ведення особистого селянського господарства. Всього земель 0.1194 га, в тому числі сільськогосподарських угідь-0,1194 га, з них ріллі-0,1194 га.

Згідно умов п. 2 вказаного Договору ця земельна ділянка належить дарителю ОСОБА_3 на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії Р2 № 011848/40536, виданого виконкомом Бузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області у відповідності з рішенням цього ж виконкому від 29 березня 1997 року № 39/1. Акт зареєстровано у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 28 грудня 2002 року за № 1462/40536.

Відповідно до умов п. 3 вказаного Договору дарування дар цей сторонами оцінено в сумі 1700 грн..

Згідно умов п. 4 даного Договору грошова оцінка земельної ділянки площею 0,1194 га складає 323 грн. 75 коп..

Відповідно до умов п. 8 вказаного Договору дарування цей договір є підставою для видачі державного акту на право приватної власності на землю на ім»я обдарованої ОСОБА_2.

Згідно копії Державного акту на право власності на земельну ділянку серії КВ № 000397 від 18 листопада 2004 року ОСОБА_2 на підставі Договору дарування земельної ділянки від 11 березня 2003 року № 4-750 є власником земельної ділянки площею 0,1194 га, яка розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Бузова, вул. Дніпровська, цільове призначення (використання) земельної ділянки-ведення особистого селянського господарства.

Рішенням № 30 Бузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області УІІ сесії ХХІУ скликання від 30 вересня 2003 року «Про змінення цільового призначення земельної ділянки, яка знаходиться в с. Бузова по вул. Дніпровська, 54 і належить ОСОБА_2В.» вирішено змінити цільове призначення земельної ділянки 0,1194 га, що знаходиться в с. Бузова по вул. Дніпровська, 54, яка надана для ведення особистого селянського господарства на обслуговування житлового будинку та господарських будівель.

Рішенням № 13 Бузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області ХУІІІ від ІУ скликання від 20 січня 2006 року вирішено надати ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту відведення щодо зміни цільового призначення з ведення особистого селянського господарства на земельну ділянку під будівництво і обслуговування житлового будинку і господарських будівель в с. Бузова по вул. Дніпровська, 54.

Згідно вимог ст. 41 ЦК України в редакції 1963 року угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов»язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 58 ЦК України в редакції 1963 року, якщо угода, укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Згідно вимог ст. 59 ЦК України в редакції 1963 року угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення.

Відповідно до вимог ст. 224 ЦК України в редакції 1963 року за договором купівлі-продажу продавець зобов»язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов»язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до вимог ст. 153 ЦК України в редакції 1963 року договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Згідно вимог ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинити. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Відповідно до роз»яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у п. 25 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»№ 9 від 06 листопада 2009 року, за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов»язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Суд вважає, що на підставі лише пояснень позивача ОСОБА_1 і її представника, а також поданих суду письмових пояснень відповідача ОСОБА_3 неможливо дійти висновку, що між ОСОБА_2В і ОСОБА_5 був укладений Договір дарування земельної ділянки від 11 березня 2003 року, як удаваний правочин, та що фактично між нею, позивачем у справі, і ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 58 ЦК України в редакції 1963 року, на яку також посилається в позовній заяві позивач ОСОБА_1, якщо угода, укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

З наявної в матеріалах справи копії Договору дарування земельної ділянки від 11 березня 2003 року вбачається, що сторонами вказаного договору дарування були ОСОБА_3 і ОСОБА_2, а не позивачка у справі ОСОБА_1.

З наявних у справі доказів суду неможливо дійти висновку, що сторони Договору дарування земельної ділянки від 11 березня 2003 року, а саме ОСОБА_3 і ОСОБА_2, укладаючи договір дарування, мали на меті приховати іншу угоду-договір купівлі-продажу, як вказувала позивач ОСОБА_1 у позові.

Позивач ОСОБА_1 вказувала, що перед підписанням зазначеного договору дарування від 11.03.2003 року ОСОБА_3 отримав від неї грошові кошти в розмірі 1 200 доларів США, що складало в гривневому еквіваленті 6 401,40 грн. по курсу НБУ на час продажу майна. Грошові кошти, якими вона розрахувалась з продавцем ОСОБА_3 за ділянку, належали їй особисто. За нотаріальні послуги вона також розраховувалася своїми особистими коштами.

В поданих до суду запереченнях на позов відповідач ОСОБА_3 зазначав, що він продав спірну земельну ділянку позивачу ОСОБА_1 за 1200 доларів США із розрахунку 100 доларів США за одну сотку. За проханням позивача земельну ділянку оформили договором дарування на дочку позивачки ОСОБА_2. Грошові кошти він отримав від ОСОБА_1 перед підписанням договору дарування у нотаріуса.

Однак, з наявних матеріалів справи вбачається, що відповідно до укладеного в Київській обласній державній нотаріальній конторі Договору дарування від 11 березня 2003 року сторонами договору були даритель ОСОБА_3 і обдарована ОСОБА_2, яка відповідно до умов п. 1 Договору прийняла у дар земельну ділянку площею 0,1194 га, розташовану на території с. Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області, по вул. Дніпровська, під №-, надану для ведення особистого селянського господарства. В Договорі дарування зазначено, що витрати, пов»язані з оформленням цього договору, платить ОСОБА_2.

В Договорі дарування від 11 березня 2003 року вказано, що цей договір посвідчений був ОСОБА_6, державним нотаріусом Київської обласної державної нотаріальної контори, підписано сторонами у його присутності, особу сторін, дієздатність їх та належність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,1194 га, що відчужується, перевірено.

Відповідно до вимог ст. 71 ЦК України в редакції 1963 року загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Згідно вимог ст. 75 ЦК України в редакції 1963 року позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Відповідно до вимог ст. 76 ЦК України перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Згідно вимог ст. 80 ЦК України закінчення строку позовної давності до пред»явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Відповідно до вимог ст. 81 ЦК України в редакції 1963 року правила про зупинення і перерив (статті 78 і 79 цього Кодексу), а також про поновлення строків позовної давності (частина друга статті 80 цього Кодексу) поширюються також на скорочені строки давності, якщо законом не встановлене інше.

За правилами ст. 73 ЦПК України суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин.

Згідно вимог ст. 256 ЦК України позовна давність-це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до вимог ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно вимог ст. 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Відповідно до вимог ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно вимог ст. 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Якщо суд визнає поважними причинами пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

В поданій до суду заяві про визнання поважними причини пропущеного строку для звернення до суду та його поновлення позивач ОСОБА_1 вказувала, що в лютому 2010 року її дочка ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з ОСОБА_4. З цього часу почалися суперечки щодо власності на земельну ділянку. Чоловік дочки ОСОБА_4, дізнавшись, що земельна ділянка офіційно оформлена не на неї, а на її дочку, всіляко став перешкоджати їй в користуванні її майном, вчинив 01 березня 2014 року та 31 травня 2015 року посягання на її життя і її житло. Разом з тим, її дочка ОСОБА_2, потрапивши під вплив чоловіка, висловилась з погрозами продажу земельної ділянки. В зв»язку з цим вона звернулась з відповідними заявами до міліції. Проте, повідомленням начальника Києво-Святошинського РВ ГУ МВС України в Київській області № 14853 від 16 червня 2015 року їй було роз»яснено, що за захистом свого особистого майнового права вона може звернутись до суду на підставі вимог ст. 16 ЦК України.

Позивач ОСОБА_1 вважала, що її право, як фактичного покупця прихованого правочину купівлі-продажу земельної ділянки почало порушуватись з цього часу, тобто з моменту невизнання її майнового права на земельну ділянку відповідачкою ОСОБА_2. Оскаржуваний договір укладено 11 березня 2003 року, а отже, правовідносини між сторонами регулюються не нормами ЦК України, що набув чинності 1 січня 2004 року, а нормами діючого на час укладення договору ЦК Української РСР 1963 року.

Оскільки її право, як покупця і власника земельної ділянки почало порушуватись з моменту невизнання її майнового права на земельну ділянку ОСОБА_2, тобто з березня 2014 року, тому позивачка ОСОБА_1 вважала, що термін позовної давності почав перебіг з цього часу.

Однак, суд вважає, що позивачем ОСОБА_1 був пропущений строк звернення до суду з вказаним позовом, оскільки про укладення Договору дарування спірної земельної ділянки між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 позивачка знала з моменту його укладення в Київській обласній державній нотаріальній конторі, а саме з 11 березня 2003 року. Вважаючи, що вказаний договір не був договором дарування, а договором купівлі-продажу, оскільки позивачка в своїх поясненнях вказувала, що вона сплатила грошові кошти відповідачу ОСОБА_3 за придбану земельну ділянку, та фактично вона була стороною договору купівлі-продажу земельної ділянки, протягом тривалого часу, а саме з моменту укладення спірного договору дарування-11 березня 2003 року за захистом своїх порушених прав до суду не зверталась, позивач звернулась до суду з вказаним позовом лише в жовтні 2015 року, доказів поважності причин пропущення строку звернення до суду, як і доказів щодо його поновлення, позивач ОСОБА_1 суду не надала.

Згідно вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до вимог ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Враховуючи викладене, суд вважає недоведеними позовні вимоги позивача ОСОБА_1 в частині заявлених вимог про визнання недійсним Договору дарування земельної ділянки, розташованої за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Бузова, вул. Дніпровська, який був укладений 11.03.2003 року між відповідачем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2, як удавану угоду, і суд вважає недоведеними вимоги, що фактично між нею, позивачем ОСОБА_1, і ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки.

Оскільки судом відмовлено в задоволенні у вказаній частині вимог позивача, то не можуть бути задоволені і інші похідні вимоги про визнання ОСОБА_1 покупцем зазначеної земельної ділянки за договором купівлі-продажу, укладеним 11.03.2003 року між нею і відповідачем ОСОБА_3; визнання за нею права власності на земельну ділянку загальною площею 0,1194 га, розташовану за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Бузова, вул. Дніпровська, 54; визнання недійсним Державного акта серії КВ №000397 на право власності на зазначену земельну ділянку від 18.11.2004 року, виданого ОСОБА_2.

Оцінюючи в сукупності зібрані в справі докази відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України, суд не знаходить правових підстав для задоволення позову позивача ОСОБА_1, а тому відмовляє у його задоволенні.

Керуючись ст. ст. 41, 58, 59, 81, 153, 224 ЦК УРСР в редакції 1963 року, ст. ст. 15, 16, 71, 75, 76, 80, 253, 256, 257, 260, 261, 267, 334, 386, 392 ЦК України, ст. ст. 3, 10, 60, 73, 212-215, 218 ЦПК України, суд-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області, Перша Київська обласна державна нотаріальна контора, про визнання удаваним правочином договір дарування, визнання покупцем за договором купівлі-продажу і визнання права власності на земельну ділянку, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Київської області через Києво-Святошинський районний суд Київської області шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Ковальчук Л.М.