Ухвала суду № 59081941, 13.07.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2016 року м. Київ К/800/15233/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Загороднього А.Ф., Зайцева М.П.,

секретар судового засідання Корецький І.О.,

за участю: представника відповідача: Мартинюк О.М.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції в Обухівському районі Головного управління Міндоходів у Київській області

на постанову Київського окружного адміністративного суду від 20 січня 2015 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2015 року

у справі № 810/6814/14

за позовом Публічного акціонерного товариства Завод «Цегла Трипілля»

до Державної податкової інспекції в Обухівському районі Головного управління Міндоходів у Київській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

в с т а н о в и в :

Публічне акціонерне товариство Завод «Цегла Трипілля» (далі - Товариство) звернулося в суд з позовом до Державної податкової інспекції в Обухівському районі Головного управління Міндоходів у Київській області (далі - Інспекція) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 05 вересня 2014 року № 0001372201/2454.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 20 січня 2015 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2015 року, адміністративний позов задоволено повністю: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 05 вересня 2014 року № 0001362201/2455.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просив їх скасувати в частині задоволення позову та прийняти рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

В запереченнях на касаційну скаргу позивач з висновками відповідача не погоджується та просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши представників сторін, що беруть участь у справі, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Інспекцією проведено перевірку позивача, за результатами якої складено акт від 20 серпня 2014 року № 2139/10-37/2201/05474949, згідно з яким порушено вимоги: підпункту 135.5.13 пункту 135.5, пунктів 135.4, 135,3, 135.2, 135.1 статті 135, пунктів 147.1, 147.5 статті 147 Податкового кодексу України (далі - ПК), що призвело до заниження податку на прибуток підприємств за 2013 рік на загальну суму 1 125 631, 00 грн. та завищення від'ємного значення об'єкта оподаткування за 1-й квартал 2014 року на загальну суму 166 516, 00 грн., за півріччя 2014 року на загальну суму 166 516, 00 грн.

Висновки відповідача про недотримання наведених норм ґрунтуються на тому, що, по-перше, Товариством реалізовано цеглу за ціною нижчою, ніж собівартість, що становить податкове правопорушення; по-друге, позивачам реалізовано земельну ділянку за ціною, що не відповідає рівню звичайних цін, оскільки згідно з листом Управління Держземагенства в Обухівському районі від 07 серпня 2014 року №1.1.-31/440 нормативна грошова оцінки земельної ділянки становить 6 296 116, 50 грн., а реалізовано вказану земельну ділянку за 1 171 200, 00 грн. на підставі експертного висновку; по-третє, господарські операції між позивачем та ПП «Ремфарба» і ТОВ «Буд-Інвестментс» не були реальними.

На підставі акта перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 05 вересня 2014 року № 0001372201/2454, згідно з позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток на суму 1 688 446,50 грн., у тому числі: за основним платежем - 1 125 631,00 грн., за штрафними санкціями - 562 815,50 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції виходив із наступного:

- наявні у матеріалах справи докази спростовують твердження податкового органу про реалізацію позивачем продукції за цінами нижче собівартості;

- в податковому обліку наслідки реалізації земельної ділянки відображено позивачем із дотриманням норм чинного законодавства, оскільки відповідачем не доведено, що вартість такої ділянки не відповідала ринковій ціні;

- наявні у матеріалах справи докази підтверджують реальність господарських операцій позивача з його контрагентами ПП «Ремфарба» та ТОВ «Буд-Інвестментс».

Колегія суддів погоджується із такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, виходячи з наступного.

Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 ПК витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно з пунктом 138.1 статті 138 ПК витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

За змістом пункту 138.2 статті 138 ПК витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Підпунктом 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК визначено, що витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку не включаються до складу витрат.

З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на витрати є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.

Поряд з цим за змістом статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Підпункт 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК визначає господарську діяльність як діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямовану на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Аналіз наведених правових норм дає підстави вважати, що необхідною умовою для можливості віднесення до складу витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, є їх здійснення для провадження (ведення) господарської діяльності платника податку, що спрямована на отримання доходу.

Як свідчить акт перевірки, відповідач зазначав, що собівартість цегли складає від 939,21 грн. до 1 043,38 грн., тоді як реалізовано її за ціною 933,33 грн. без податку на додану вартість за тис. шт.

Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Водночас, відповідач на підтвердження доводів про реалізацію позивачем товару за ціною нижчою собівартості не надав доказів.

Натомість позивач надав докази, на підставі яких попередні судові інстанції встановили, що собівартість виробленої продукції (цегли) складає 875,11 грн. (середня), а по видах продукції (камінь силікатний, цегла одинарна тощо) - від 808,98 грн. до 928,31 грн., тобто реалізація продукції за ціною 933,33 грн. перевищує собівартість цієї продукції.

Таким чином, суди попередніх інстанцій зробили юридично правильний висновок про те, що надані позивачем докази підтверджують, що внаслідок реалізації цегли позивач отримав доходи, а відтак твердження відповідача про порушення позивачем норм податкового законодавства не відповідають фактичним обставинам справи.

Щодо висновків відповідача про те, що господарські операції позивача та його контрагентів (ПП «Ремфарба» та ТОВ «Буд-Інвестментс») не були реальними колегія суддів звертає увагу на наступне.

Для з'ясування змісту господарської операції необхідно брати до уваги термінологію та вимоги податкового законодавства. Інші поняття можуть використовуватися лише в частині, що не суперечить податковим нормам. При цьому обґрунтування податкових правопорушень не може здійснюватися з посиланням на недотримання норм інших галузей законодавства - цивільного, фінансового тощо. Аналогічно платники податків не вправі посилатися на цивільно-правові та інші неподаткові норми в обґрунтування правомірності своєї поведінки.

Разом із цим, вважається, що господарська діяльність, яка підтверджена належним чином складеними первинними документами, є законною, якщо контролюючими органами не доведено протилежне. Платник податків не може відповідати за порушення, допущені іншими особами, якщо не буде доведена його безпосередня участь у зловживанні таких осіб.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, реальність господарських операцій з купівлі-продажу та надання послуг між позивачем та його контрагентами копії податкових накладних, видаткових накладних, рахунків-фактур, прибуткових накладні, талонів замовника, платіжних доручень.

Надавши оцінку названим документам з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, попередні судові інстанції зробили юридично правильний висновок про реальність операцій позивача з його контрагентами з метою використання у власній господарській діяльності.

Доводи відповідача про відсутність у спірних постачальників задекларованих основних засобів, матеріально-технічної бази, персоналу самі по собі не є доказом безтоварності господарських операцій за участю цього постачальника, такі доводи без встановлення фактичної неможливості вести господарську діяльність є оцінкою контрагентів, за дії та поведінку яких позивач не може нести відповідальність. Крім того, у комерційній діяльності виконання поставок товарів, робіт, послуг не завжди вимагає наявності власних основних та транспортних засобів, значної кількості персоналу; звичаями ділового обороту встановлені й інші можливості залучення матеріальних ресурсів без реєстрації в уповноважених органах (як-от - на умовах оренди, найму за цивільними договорами тощо).

При дослідженні факту здійснення господарської операції оцінюватися повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.

З урахуванням наведеного, дослідженню підлягає реальність операцій позивача з ТОВ «Буд-Інвестментс» та ПП «Ремфарба», а посилання відповідача на фіктивність контрагента останнього не можуть свідчити про відсутність операцій безпосередньо між позивачем та ПП «Ремфарба». До того ж відповідачем не доведено, що контрагент безпосереднього постачальника позивача брав участь ланцюгу постачань тих товарів, отримувачем яких був позивач.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли юридично правильного висновку про реальність господарських операцій позивача та його контрагентів.

Щодо висновків в частині відображення позивачем в податковому обліку наслідків продажу земельної ділянки колегія суддів акцентує увагу на наступному.

Стаття 147 ПК регулює облік операцій із землею та її капітальним поліпшенням. Згідно з пунктом 1 вказаної статті у випадку продажу землі платник податку на прибуток включає до складу доходів позитивну різницю між сумою доходу, отриманого внаслідок такого продажу, та сумою витрат, пов'язаних із купівлею такої землі, які збільшені на коефіцієнт індексації, визначений пунктом 146.21 статті 146 Податкового кодексу України.

Відповідно до пункту 147.5 статті 147 ПК дохід, отриманий внаслідок продажу або іншого відчуження землі, визначається згідно з договором купівлі-продажу або іншого відчуження, але не нижче звичайної ціни земельної ділянки.

Підпунктом 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 ПК передбачено, що звичайна ціна - це ціна товарів, визначена сторонами договору, якщо інше не встановлене Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін.

Згідно з пунктом 39.2 статті 39 ПК визначення звичайної ціни у випадках, встановлених цим Кодексом, здійснюється за одним з методів, вказаних в цьому пункті. Встановлюються такі методи визначення звичайної ціни: а) порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу); б) ціни перепродажу; в) «витрати плюс»; г) розподілення прибутку; ґ) чистого прибутку.

Відповідно до пункту 39.3 статті 39 ПК у разі відсутності даних для застосування зазначених методів визначення звичайної ціни така ціна може бути визначена виходячи з результатів незалежної оцінки майна та майнових прав, яка проводиться суб'єктом оціночної діяльності відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».

Пунктом 39.14 статті 39 ПК визначено, що обов'язок доведення того, що ціна договору (правочину) не відповідає рівню звичайної ціни, покладається на орган державної податкової служби у порядку, встановленому законом.

Аналіз наведених норм підтверджує висновок про те, що доведення обставини про продаж платником податків землі за ціною, яка не відповідає рівню звичайної ціни, покладається на податковий орган.

Разом з тим, відповідачем не доведено, що позивачем продано земельну ділянку за ціною, що не відповідає рівню звичайних цін.

Так, в обґрунтування невідповідності рівню звичайних цін ціни земельної ділянки, що продана позивачем, відповідач посилався на необхідність обрахунку такої ціни виходячи із нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Водночас, з положень пункту 289.1 статті 289 ПК слідує, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру податку та орендної плати.

Положення ПК України не містять норм, які б пов'язували звичайну ціну земельної ділянки із її нормативною грошовою оцінкою.

Оскільки відповідач посилався лише на те, що ціна реалізації позивачем земельної ділянки не відповідає нормативній грошовій оцінці і не використовував встановлених пунктами 39.2, 39.3 статті 39 ПК методів, висновки Інспекції про невідповідність вартості земельної ділянки рівню звичайних цін не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних судових рішень судами першої та апеляційної інстанцій були порушені норми матеріального чи процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій відсутні.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в :

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції в Обухівському районі Головного управління Міндоходів у Київській області залишити без задоволення, а постанову Київського окружного адміністративного суду від 20 січня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, що визначені статтями 236 - 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді О.А. Веденяпін А.Ф. Загородній М.П. Зайцев