Постанова № 59080918, 14.07.2016, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" липня 2016 р.Справа № 914/3406/15

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого-судді Кордюк Г.Т.

суддів Гриців В.М.

ОСОБА_1

Розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_2 акціонерного товариства Київстар вих.. №13052 від 20.05.16

на рішення Господарського суду Львівської області від 12.05.16

у справі №914/3406/15

за позовом Заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі: Міністерства оборони України та Яворівської квартирно-експлуатаційної частини району

до відповідача ОСОБА_2 акціонерного товариства Київстар, м. Київ

про визнання недійсним договору та усунення перешкод в користуванні майном

За участю представників:

прокурор Гарбарук В.А.

від Міністерства оборони України - ОСОБА_3 представник;

від Яворівської квартирно експлуатаційної частини району ОСОБА_4 представник;

від відповідача ОСОБА_5 представник;

Автоматизованою системою документообігу суду справу №914/3406/15 розподілено до розгляду судді доповідачу Кордюк Г.Т., введено до складу судової колегії суддів Гриців В.М. та Давид Л.Л.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 30.05.16 апеляційну скаргу у даній справі прийнято до провадженя справу призначено до розгляду на 16.06.16.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 16.06.16 розгляд справи відкладено на 14.07.16.

Рішенням Господарського суду Львівської област від 12.05.16 у справі № 914/3406/15 (суддя Морозюк А.Я.) позов задоволено повністю. Визнано недійсним договір № 13 від 01 листопада 2010 року з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на обєктах Міністерства оборони України, укладений між Яворівською квартирно-експлуатаційною частиною району та Закритим акціонерним товариством ОСОБА_6Ес.Ем., яке змінило назву на Приватне акціонерне товариство Київстар. Зобовязано Приватне акціонерне товариство Київстар усунути перешкоди в користуванні Яворівською квартирно-експлуатаційною частиною району нерухомим майном бетонною площадкою, яка перебуває на обліку в Яворівській КЕЧ району та розташована на території військового містечка № 38 в с.Старичі Яворівського району Львівської області, шляхом демонтажу обладнання базової станції ретранслятора з рухомого (мобільного) звязку. Стягнуто з ОСОБА_2 акціонерного товариства Київстар на користь Військової прокуратури Західного регіону України 2 436 грн 00 коп. судового збору. Стягнуто з ОСОБА_2 акціонерного товариства Київстар в дохід Державного бюджету 1 218 грн. 00 коп. судового збору.

При винесенні рішення місцевий господарський суд покликався на те, що договір, який є предметом спору у даній справі є фактично договором оренди (найму), а не договором зберігання.

При цьому, місцевим господарським судом зазначено, що користування майном Міністерства оборони України здійснено відповідачем без дотримання норм чинного законодавства, Міністерством оборони України не надавався дозвіл позивачу-2 на укладення оспорюваного договору, конкурс щодо (найму) оренди майна не проводився, експертна оцінка майна не проводилась.

Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що договір № 13 від 01 листопада 2010 року з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на обєктах Міністерства оборони України(с.Старичі Яворівського р-ну, Львівської області,військове містечко № 38) не відповідає вимогам чинного законодавства, а тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України.

Зважаючи на наведене, місцевий господарський суд зазначив, що відповідачу необхідно усунути перешкоди в користуванні позивачем-2 нерухомим майном бетонною площадкою, яка перебуває на обліку в Яворівській КЕЧ району та розташована на території військового містечка № 38 в с.Старичі Яворівського району Львівської області, шляхом демонтажу обладнання базової станції ретранслятора з рухомого (мобільного) звязку.

Не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду, відповідач подав апеляційну скаргу в якй просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 12.05.16 у даній справі та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

При цьому, апелянт посилається на порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, як зазначає скаржник, судом першої інстанції не застосовано норми, передбаченої ч.ч.4,5 ст.267 ЦК України щодо спливу позовної давності.

Також, на думку апелянта, посилання місцевого господарського суду на те, що оспорюваний договір №13 з розміщення та зберігання є удаваним правочином є неправильним, оскільки сторони досягли згоди щодо укладення договору розміщення та зберігання обладнання та не мали наміру на той момент вчиняти будь який інший правочин, тому відповідач діяв правомірно та в межах закону.

Крім того, апелянт вказує на те, що вимога про усунення перешкод в користуванні майном не може бути задоволена, оскільки між сторонами на даний час існують зобовязальні правовідносини, що виникли на підставі договору оренди нерухомого майна.

Щодо порушення місцевим господарським судом норм процесуального права, скаржник зазначає про те, що прокурором не обґрунтовано обставин щодо порушення інтересів держави відповідно до заявлених ним вимог, та не доведено факту нездійснення або здійснення належним чином захисту інтересів держави іншими компетентними органами.

Також, на думку апелянта, місцевим господарським судом безпідставно відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі до вирішення справи №914/1232/16 предметом спору у якій є визнання договору оренди нерухомого військового майна , розташованого у військовому містечку №38 , за адресою : Львівська область, Яворівський район, с. Старичі, укладеним. Оскільки, як зазначає скаржник, результат розгляду справи № 914/1232/16 матиме пряме значення для розгляду даної справи, оскільки у справі № 914/1232/16 встановлюється наявність правових підстав для розміщення обладнання ПАТ «Київстар» на нерухомомому військовому майні.

16 червня 2016 року до суду апеляційної інстанції від Міністерства оборони надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду, а тому просить залишити його без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

14 липня 2016 року до суду апеляційної інстанції від прокурора та Яворівської квартирно експлуатаційної частини ройону надійшли відзиви на апеляційну скаргу, в яких також зазначено про безпідставність доводів апеляційної скарги та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду.

Присутні у судовому засіданні представники навели свої доводи, міркування та заперечення, викладені безпосередньо в апеляційній скарзі та відзивах на апеляційну скаргу.

Колегія суддів, заслухавши пояснення присутніх представників та прокурора, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права не знайшла підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Господарського суду Львівської області від 12.05.16 у даній справі з огляду на наступне:

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 01 листопада 2010 року між Яворівською квартирно-експлуатаційною частиною району (позивачем-2) та Закритим акціонерним товариством ОСОБА_6Ес.Ем., яке змінило назву на Приватне акціонерне товариство Київстар (відповідачем) укладено договір № 13 з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на обєктах Міністерства оборони України(с.Старичі Яворівського р-ну, Львівської області,військове містечко № 38).

Відповідно до п. 1.1 вказаного договору позивач-2 зобовязався надати послуги з розміщення та зберігання на території військового містечка № 38, яке закріплено за позивачем-2 та розташоване за адресою: Львівська область, Яворівський район, Яворівський навчальний центр, обладнання базової станції-ретранслятора з рухомого (мобільного) звязку, відповідно до затвердженої схеми розміщення майна (додаток № 3 до договору), вартістю за актом оцінки 141 443,60 грн.(додаток № 4 до договору), а відповідач зобовязався оплатити цю послугу.

Згідно з п. 3.1 договору, плата за надані послуги позивачем-2 з розміщення та зберігання майна відповідача, зазначеного в п. 1.1 договору, встановлюється за результатами домовленості між виконавцем та замовником, але не нижче плати визначеної на підставі встановлених в Міністерстві оборони України стартових розмірів плати за послуги з розміщення та зберігання обладнання базової станції-ретранслятора з рухомого (мобільного) звязку на обєктах Міноборони (додаток № 5) і становить без ПДВ за базовий місяць (лютий 2010 року) 1 000,00 грн. (додаток № 6). Нарахування ПДВ на суму плати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством. Плата за перший місяць визначається шляхом коригування базової плати на індекси інфляції за період з базового до першого місяця надання послуг з розміщення та зберігання майна. Згідно з п. 3.2 договору, плата за кожний місяць визначається шляхом коригування плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць. Пунктом 3.3 договору передбачено, що плата у розмірі 100% перераховується відповідачем до спеціального фонду державного бюджету на спеціальний реєстраційний рахунок позивача-2 в територіальному органі Державного казначейства щомісячно не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним.

Сторонами складено акт інвентаризації майна відповідача, яке передається для розміщення та зберігання на території військового містечка № 38 (додаток № 1 до договору), акт приймання-передачі майна відповідача (додаток № 2 до договору), схему розміщення майна відповідача та план військового містечка з обєктом відповідача(додатки № 3 А та № 3 Б до договору).

Відповідно до п. 6.2 договору, строк дії договору 2 роки 364 дні з дня укладення. В подальшому Додатковою угодою № 9 від 30 жовтня 2014 р. сторони передбачили продовжити строк його дії до 30.10.2015 р.

Як вбачається із змісту договору від 01 листопада 2010 р. № 13 з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на обєктах Міністерства оборони України (с.Старичі Яворівського р-ну, Львівської області,військове містечко № 38), предметом договору є надання відповідачу послуг з розміщення та зберігання майна, яке належить відповідачу на обєкті позивача-2.

Згідно з умовами договору, територія військового містечка № 38, яке закріплено за позивачем-2 та розташоване за адресою: Львівська область, Яворівський район, Яворівський навчальний центр, використовується відповідачем з метою розміщення на ньому майна відповідача, а саме: обладнання базової станції-ретранслятора з рухомого (мобільного) звязку.

Посилаючись на недотримання сторонами в момент вчинення усіх необхідних передумов для укладення договору, заступних військового прокурора Західного регіону України звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Яворівської КЕЧ району про визнання недійсним договіру № 13 від 1 листопада 2010 року, укладеного між Яворівською квартирно-експлуатаційною частиною району та ОСОБА_2 акціонерним товариством Київстар та зобовязання ОСОБА_2 акціонерного товариства Київстар усунути перешкоди в користуванні Яворівською квартирно-експлуатаційною частиною району нерухомим майном бетонною площадкою, яка перебуває на обліку в Яворівській КЕЧ району та розташована на території військового містечка № 38 в с.Старичі Яворівського району Львівської області, шляхом демонтажу обладнання базової станції ретранслятора з рухомого (мобільного) звязку.

Оцінивши матеріали справи та докази, що містяться у ній, колегія суддів зазначає наступне:

Відповідно до норм ст. 121 Конституції України, Закону України Про прокуратуру, ст.29 Господарського процесуального кодексу України на органи прокуратури покладається представництво інтересів громадян та держави в судах у випадках, визначених Законом. Прокурор має право звернутися до господарського суду з позовом в інтересах держави або громадянина. Згідно з ч. 3 ст. 23 Закону України Про прокуратуру прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший субєкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

За рішенням Конституційного Суду України № 3-рп/99 від 08.04.1999р. під поняттям орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. В контексті пункту 2 статті 121 Конституції України приписи пункту 3 частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України треба розуміти так, що прокурори та їх заступники подають до господарського суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ та організацій незалежно від їх підпорядкування та форм власності.

Відповідно до ст.10 Закону України Про оборону, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони. Серед функцій вказаного органу згідно із законом є здійснення управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.

Згідно ст. 3 Закону України Про Збройні Сили України та п. 3 Положення Про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 р. № 406/2011 Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади та головним органом у сфері оборони і військового будівництва, а КЕВ міста Львова є його структурним підрозділом та являється органом влади на місцях у системі Збройних Сил України, на балансі якого перебувають військове майно та покладено відомчий контроль за його використанням.

У даному випадку, заступник військового прокурора Західного регіону України, з метою захисту порушених інтересів держави, звернувся до суду з позовом в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, покликаючись також на листи Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління та КЕВ м.Львова від 18.09.2015 року. З зазначених листів вбачається, що Західне територіальне квартирно-експлуатаційне управління та КЕВ м.Львова попереджали, зокрема, відповідача про припинення дії договорів розміщення обладнання, по більшості КЕВ, КЕЧ районів (без конкретизації) ведеться робота з укладення договорів оренди, а тому КЕВ міста Львова не заявлялися позови про звільнення орендованого майна (Т.1, а.с.68-71).

Наявність підстав для представництва прокурором в суді інтересів держави відповідно до ст.23 Закону України Про прокуратуру у даній справі №914/3406/15 встановлено Львівським апеляційним господарським судом при винесенні постанови від 16.11.2015 р. у даній справі №914/3406/15, якою скасовано ухвалу господарського суду Львівської області від 28.09.2015 р. №914/3406/15 про повернення позовної заяви Військовій прокуратурі Західного регіону України без розгляду.

Зокрема, у вказаній постанові Львівським апеляційним господарським судом зазначено те, що першим заступником прокурора Західного регіону України позивачів по даній справі визначено належно, у звязку із чим підстави для повернення позовної заяви по даній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 63 ГПК України у місцевого господарського суду були відсутні.

Наведеним спростовуються, доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, щодо недоведеності прокурором порушення інтересів держави і, як наслідок, неможливості задоволення позову у даній справі.

Статтею 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 Цивільного кодексу України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до абзацу пятого п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсним передбачено, що відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Як зазначено у пункті 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними від 29 травня 2013 року № 11, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно зазначено місцевим господарським судом, прокурор, обґрунтовуючи позов посилається на те, що укладений договір є фактично договором оренди нерухомого майна, а отже, удаваним та приховує інший правочин, що насправді вчинено сторонами.

Оцінюючи умови укладеного договору, колегія суддів зазначає, що на підставі оспорюваного договору відповідачем встановлено обладнання базової станції ретранслятора з рухомого(мобільного) звязку на території (обєкті майна), що перебуває на балансі Яворівської квартирно-експлуатаційної частини району, тобто використано майно Міністерства оборони України для розміщення станції мобільного звязку. На підставі оспорюваного договору фактично Яворівською квартирно-експлуатаційною частиною району (позивачем-2) надано в користування відповідачу майно Міністерства оборони України.

Таким чином, виходячи з положень договору № 13 від 01 листопада 2010 року з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на обєктах Міністерства оборони України(с.Старичі Яворівського р-ну, Львівської області, військове містечко № 38), вбачається що між позивачем-2 та відповідачем виникли відносини найму(оренди), а спірний договір за своєю юридичною природою є договором найму(оренди) технічного майданчика (щебеневого) загальною площею 250,0 кв.м., розташованого на території військового містечка №38 у с.Старичі, про що правильно зазначено місцевим господарським судом.

Згідно із статтею 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України Про правовий режим майна у Збройних Силах України, військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

Частиною 2 ст. 3 Закону України Про правовий режим майна у Збройних Силах України передбачено, що з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна.

Відповідно до ст. 7 Закону України Про господарську діяльність у Збройних Силах України військові частини можуть передавати без шкоди бойовій та мобілізаційній готовності закріплене за ними рухоме та нерухоме військове майно в оренду юридичним і фізичним особам. Порядок надання дозволу військовим частинам на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду встановлюється Кабінетом Міністрів України. Забороняється надання в оренду озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки. Передача військового майна в оренду юридичним і фізичним особам здійснюється виключно на конкурсній основі з урахуванням необхідності підтримання на належному рівні бойової та мобілізаційної готовності. Умови та порядок проведення конкурсів визначаються Фондом державного майна України за погодженням з Міністерством оборони України. Оцінка вартості майна, що підлягає передачі в оренду, проводиться комісіями, до складу яких входять фахівці (уповноважені особи) Міністерства оборони України або іншого органу військового управління та Фонду державного майна України чи його регіонального відділення (представництва) за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Акт оцінки майна, яке передається в оренду, погоджується з Фондом державного майна України чи його регіональним відділенням (представництвом) і затверджується Міністерством оборони України.

Згідно з п. 4 Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.05.2000 № 778, дозвіл військовим частинам на передачу військового нерухомого майна в оренду надається Міністерством оборони України.

Нормами Закону України Про оренду державного та комунального майна встановлено, що етапами укладення договору оренди державного майна є: одержання дозволу Фонду державного майна чи його регіональних відділень на право оренди, проведення конкурсу, здійснення експертної оцінки майна, що орендується та проведення відповідних розрахунків орендної плати.

Разом з цим, в матеріалах справи відсутні докази дотримання сторонами договору необхідних передумов для укладення договору оренди нерухомо мого військового майна, зокрема Міністерством оборони України не надавався дозвіл позивачу-2 на укладення оспорюваного договору, конкурс щодо (найму) оренди майна не проводився, експертна оцінка майна не проводилась.

Таким чином, зважаючи на встановлений судом факт укладення між сторонами договору оренди нерухомого майна та недотримання сторонами правочину всіх необхідних умов для укладення такого договору, колегія суддів апеляційної інстанці погоджується з висновком місцевого господарського суду стосовно задоволення позову та визнання недійсним договору № 13 від 01.11.10, зважаючи на укладення його з порушенням закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 317 Цивільного кодексу України визначено зміст права власності, частиною 1 якої передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 319 та ч. 1 ст. 321 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь - які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У відповідності до ст.328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст.326 ЦК України - у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Відповідно до ч.1,3 ст.8 ГК України - держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання. Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної та комунальної установи.

Відповідно до положення про Міністерство оборони України,затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011р. №406/2011 Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міністерство оборони України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва.

Так, статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зважаючи на те, що судом встановлено обставини стосовно того, що договір № 13 від 01 листопада 2010 року з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на обєктах Міністерства оборони України (с.Старичі Яворівського р-ну, Львівської області,військове містечко № 38), не відповідає вимогам чинного законодавства, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про необхідність усунення перешкод в користуванні позивачем-2 нерухомим майном бетонною площадкою, яка перебуває на обліку в Яворівській КЕЧ району та розташована на території військового містечка № 38 в с.Старичі Яворівського району Львівської області, шляхом демонтажу обладнання базової станції ретранслятора з рухомого (мобільного) звязку.

Твердження апелянта про те, що Заступник військового прокурора Західного регіону України обрав неправильний спосіб захисту прав, спростовується тим, що з огляду на недійсносність договору № 13 від 1 листопада 2010 року, не можна стверджувати про існування між сторонами зобовязальних відносин, відтак звернення з негаторним позовом здійснено правомірно.

Крім того, варто зазначити про те, що на час розгляду справи строк дії договору закінчився (строк дії було продовжено до 30.10.2015 р. згідно додаткової угоди № 9 від 30.10.2014 р.), що в свою чергу спростовує покликання відповідача на те, що він не може бути позбавлений права внаслідок порушення з боку органу публічної влади порядку укладення договорів.

Посилання скаржника на існування між сторонами на даний час зобовязальних правовідносини, що виникли на підставі договору оренди нерухомого майна, не береться судом до уваги, оскільки, як зазначено вище, позовні вимоги у даній справі ґрунтувалися на невідповідності договору № 13 від 01.11.10 нормам чинного законодавства, у звязку з цим і ставилася вимога про усунення користування майном. Наявність договірних відносин між сторонами на підставі договору оренди жодним чином не впливає на встановлений судом факт недійсності правочину на підставі якого здійснювалося користування майном до моменту укладення договору оренди.

Також, судом апеляційної інстанції спростовуються посилання скаржника щодо безпідставності відмови в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення справи № 914/1232/16. Оскільки у справі № 914/1232/16 предметом розгляду було визнання укладеним договору оренди, відтак законність та підставність користування майном виникло на підставі іншого договору, що жодним чином не впливає на правовідносини сторін які склалися на підставі договору зберігання майна, який є предметом розгляду даної справи. Таким чином, місцевим господарським судом правильно зазначено про те, що відповідачем не обгрунтовано в чому саме полягає неможливість розгляду даної справи до вирішення справи № 914/1232/16 в контексті ч.1 ст.79 ГПК України.

Щодо посилання скаржника на сплив строку позовної давності, колегія суддів зазначає наступне:

Позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст.261 ЦК України).

Оскільки прокурор та позивач Міністерство оборони України не є сторонами оспорюваних угод, початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт відсутності у представника підприємства необхідного обсягу дієздатності (постанова ВСУ від 20 .08.13 у справі № 3-18гс13, від16.09.15 у справі №6-101цс15 та від 23.09.15 у справі №3-379гс15).

Міністерством оборони України у даній справі надано пояснення стосовно того, що йому стало відомо про порушення допущені під час укладення спірного договору коли до юридичного департаменту Міністерства оборони України надійшла позовна заява військового прокурора Західного регіону України в особі Міністерства оборони України.

Таким чином, скаржником не доведено, що Міністерство оборони України знало чи могло дізнатися про наявні порушення під час укладення спірного договору раніше, ніж прокурором подано позов.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно ч.1 та ч.2 ст.43 ГПК України відповідно господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом; ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Оскільки, обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, не підтверджені належними та допустимими доказами, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів апеляційної інстанції не знайшла підстав для її задоволення та скасування рішення Господарського суду Львівської області від 12.05.16 у даній справі.

Судові витрати покласти на скаржника відповідно до вимог ст.49 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, -

Львівський апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ:

1.Рішення господарського суду Львівської області від 12.05.16 у справі № 914/3406/15 залишити без змін, апеляційну скаргу ПАТ «Київстар» без задоволення.

2.Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до ВГС України в порядку і строки встановлені ст.ст.109,110 ГПК України.

Повний текст постанови складено 19.07.16

Головуючий суддя Кордюк Г.Т.

Суддя Гриців В.М.

Суддя Давид Л.Л.