Рішення № 59079303, 06.07.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.07.2016Справа №910/25312/14За позовом Приватного акціонерного товариства "Одеська Кіностудія"

До 1) Державного агентства України з питань кіно

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Будушеє"

Треті осіби, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору

1) Фонд державного майна України

2) Міністерство культури України

Про визнання недійсним додатку до договору та стягнення 24 360,00 грн.

Суддя Прокопенко Л.В.

Представники:

Від позивача Духовна О.В. - представник

Від відповідача 1 Александров М.І. - представник

Від відповідача 2 Сенкевич Н.І. - директор

Від третьої особи 1 не з'явився

Від третьої особи 2 Петасюк Л.В. - представник

Суть спору:

На розгляді у Господарському суді міста Києва перебувала справа № 910/25312/14 за позовом Приватного акціонерного товариства "Одеська Кіностудія" до: 1) Державного агентства України з питань кіно, 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Будущеє", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: 1) Фонд державного майна України, 2) Міністерство культури України про визнання недійсним додатку до договору та стягнення 24 360,00 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.02.2015 у справі № 910/25312/14 в задоволенні позовних вимог Приватному акціонерному товариству "Одеська Кіностудія" відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.10.2015 Рішення Господарського суду міста Києва від13.02.2015 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 29.12.2015 Рішення Господарського суду міста Києва від 13.02.2015 та Постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.10.2015 скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Розпорядженням № 04-23/39 від 11.01.2016 призначено повторний автоматичний розподіл справи, за результатами якого справу передано для розгляду судді Зеленіній Н.І.

Ухвалою від 15.01.2016 суддею Зеленіною Н.І. справу № 910/25312/14 прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 02.02.2016.

01.02.2016 від Приватного акціонерного товариства "Одеська Кіностудія" надійшла заява про відвід судді.

Ухвалою від 02.02.2016 вказану заяву залишено без задоволення.

Як вбачається з матеріалів справи та пояснень представника позивача, озвучених у судовому засіданні, Приватне акціонерне товариство "Одеська Кіностудія" заявляє про упередженість суду у зв'язку з розглядом справи № 910/21729/14.

Так, у провадження судді Зеленіної Н.І. перебувала справа № 910/21729/14 за позовом Приватного акціонерного товариства "Одеська Кіностудія" до Міністерства культури України, Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Будущеє" про визнання недійсним додатку до договору та стягнення 24 360,00 грн.

Рішенням суду від 15.01.2015, залишеним без змін Постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.04.2015, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.06.2015 Рішення Господарського суду міста Києва від 15.01.2015 та Постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.04.2015 скасовано; справу № 910/21729/14 передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Позивач зазначає, що справи № 910/21729/14 та № 910/25312/14 являються тотожними, у зв'язку з чим стверджують про упередженість суді при розгляді справи № 910/25312/14.

Заслухавши у судовому засіданні 02.02.2016 пояснення представника позивача, суддя Зеленіна Н.І. заявила самовідвід у розгляді справи № 910/25312/14.

Розпорядженням № 04-23/156 від 03.02.2016 призначено автоматичний повторний розподіл судової справи № 910/25312/14

Відповідно до повторного автоматизованого розподілу справу № 910/15312/14 справу передано на розгляд судді Прокопенко Л.В.

Ухвалою від 04.02.2016 суддя Прокопенко Л.В. прийняла справу до свого провадження та призначила до розгляду на 22.03.2016.

16.03.2016 відділом діловодства суду від представника відповідача 2 отримано клопотання про відкладення розгляду справи.

21.03.2016 відділом діловодства суду від представника третьої особи 2 отримано клопотання про відкладення розгляду справи.

В судове засідання 22.03.2016 позивач з'явився, надав письмові пояснення по справі.

В судове засідання 22.03.2016 представник третьої особи 1 з?явився, надав усні пояснення по суті справи

В судове засідання 22.03.2016 представники відповідачів та третьої особи 2 не з?явились.

Ухвалою від 22.03.2016 розгляд справи відкладено на 04.05.2016.

04.05.2016 відділом діловодства суду від представника третьої особи 2 отримано клопотання про відкладення розгляду справи.

В судове засідання 04.05.2016 представник позивача з?явився, надав усні пояснення по суті справи.

В судове засідання 04.05.2016 представники відповідачів та третіх осіб не з?явились.

Ухвалою суду від 04.05.2016 відкладено розгляд справи на 29.06.2016.

В судове засідання 29.06.2016 представник позивача з'явився, надав суду додаткові документи по справі.

В судове засідання 29.06.2016 представник відповідача 1 з'явився, надав суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

В судове засідання 29.06.2016 представник третьої особи з'явився, надав суду відзив на позовну заяву.

В судовому засіданні 29.06.2016 оголошено перерву до 06.07.2016.

В судове засідання 06.07.2016 представник позивача з'явився, просив суд задовольнити позовні вимоги а повному обсязі.

В судове засідання представник відповідача 1 з'явився, просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог з підстав зазначених у відзиві.

В судове засідання 06.07.2016 представник відповідача 2 з'явився, заперечив проти задоволення позовних вимог.

В судове засідання 06.07.2016 представник третьої особи 2 з'явився, надав суду усні пояснення по справі, просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

В судовому засіданні 06.07.2016 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд, -

ВСТАНОВИВ:

02.07.2003р. між Державним підприємством (далі - ДП) "Одеська кіностудія художніх фільмів", Міністерством культури та мистецтв України, ТОВ "Фірма Будущеє" укладено Договір № 16/06/02 від 02.07.2003 (далі - Договір), за яким Підприємство та Міністерство передали майнові авторські права на фільми Товариству згідно з переліком, наведеним у Додатках № 1 (205 кінофільмів) та № 2 (95 кінофільмів) Договору.

Згідно п. 3.1. Договору доходи, отримані ТОВ "Фірма Будущеє" від розповсюдження фільмів, розподілені в пропорції: 45% - Кіностудія, 20% - Міністерство, 35% - Товариство.

27.07.2007 Державною службою кінематографії Міністерства культури і туризму України та ТОВ "Фірма Будущеє" укладено Додаткову угоду № 2 до Договору, якою змінено пропорції розподілу прибутку: Держслужба - 65%, Товариство - 35%, строк дії Договору продовжено з 02.06.2003 до 31.12.2020.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, ПАТ "Одеська Кіностудія" посилалось на те, що Товариство є правонаступником ДП "Одеська кіностудія художніх фільмів", і саме йому належать, зокрема, авторські майнові права на фільми та доходи, отримані від реалізації фільмів, створених ДП "Одеська кіностудія" та оскільки Додатковою угодою № 2 від 27.07.2007 до Договору позивача виключено зі сторін Договору, останній зазначав, що неправомірно не отримував доходи від передачі майнових авторських прав на фільми у результаті укладення Додаткової угоди № 2, починаючи з 2007 року. За таких обставин просив суд визнати недійсною Додаткову угоду № 2 від 27.07.2007 та стягнути компенсацію у розмірі 24 360 грн.

Відповідачі 1 та 2 проти позову заперечують з тих підстав, що позивач є правонаступником ДП "Одеська кіностудія художніх фільмів" лише в частині переданих матеріальних ресурсів згідно з актом приймання передавання матеріальних активів, при цьому виключні права інтелектуальної власності до позивача жодним чином не передавались, а отже останній не вправі вимагати визнання недійсною Додаткової угоди № 2 до Договору з підстав виключення його зі сторін такої додаткової угоди, та тим більше не вправі стягувати компенсацію.

За таких обставин, відповідачі вважають, що підстави для визнання недійсною Додаткової угоди № 2 відсутні, а тому відсутні підстави і для задоволення позову.

Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників сторін, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За змістом ст. ст. 626, 627 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з приписами ст. ст. 651, 654 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що договори можуть бути визнані недійсними лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в справі про визнання договорів недійсними суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання їх недійсними і настання певних юридичних наслідків.

Як зазначено у п. 2.6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29 травня 2013 року № 11, у силу припису ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Даний спір виник, на думку позивача, внаслідок виключення його, як правонаступника ДП "Одеська кіностудія художніх фільмів" зі сторін Додаткової угоди № 2 від 27.07.2007 до Договору №16/06/02 від 02.07.2003, який за своєю природою є ліцензійним договором, в зв'язку з чим просить визнати її недійсною з підстав, передбачених ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Статтею 1108 ЦК України встановлено, що особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону. Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.

Згідно зі ст. 1109 цього Кодексу, за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону. У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.

Статтею 443 ЦК України встановлено, що використання твору здійснюється лише за згодою автора, крім випадків правомірного використання твору без такої згоди, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Відповідно до ст. 440 ЦК України та ч. 3 ст. 15 Закону України "Про авторське право і суміжні права", майновими правами інтелектуальної власності на твір є: право на використання твору; виключне право дозволяти використання твору; право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

За приписами ст. ст. 31, 32, 33 Закону України "Про авторське право і суміжні права", використання творів допускається виключно на основі авторського договору з автором або іншою особою, що має авторське право, або з організацією колективного управління, яким об'єкти авторського права передали повноваження на управління своїми майновими авторськими правами.

Відповідно до ст. 33 Закону України "Про авторське право і суміжні права" визначено, що договір про передачу прав на використання творів вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов. Авторська винагорода визначається у договорі у вигляді відсотків від доходу, отриманого від використання твору, або у вигляді фіксованої суми чи іншим чином. При цьому ставки авторської винагороди не можуть бути нижчими за мінімальні ставки, встановлені Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим, частиною 5 вказаної статті Закону України "Про авторське право і суміжні права" визначено, що умови договору, що погіршують становище автора (його правонаступника) порівняно із становищем, встановленим чинним законодавством, є недійсними.

За таких обставин, предметом доказування у даній справі в частині вимог про визнання недійсною Додаткової угоди № 2 до Договору є питання правонаступництва позивачем прав та обов'язків ДП "Одеська кіностудія художніх фільмів", в тому числі в частині прав інтелектуальної власності на спірні фільми .

Частиною 1 ст. 134 ГК України передбачено, що суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

За змістом ст. 190 ЦК України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Указом Президента України "Про заходи щодо відзначення 100-річчя від дня народження Олександра Довженка" від 10.09.1994 встановлено, що всі фільми та фільмові матеріали кіностудій України, створені за рахунок бюджетних коштів, є загальнодержавною власністю України - національною культурною спадщиною і можуть використовуватися лише за погодженням з Міністерством культури України.

Наказом Міністерства культури і туризму України від 20.09.2006 № 786/0/16-06 (з урахуванням наказу від 07.02.2007 № 156/0/16-07) передано до сфери управління Державної служби кінематографії Міністерства культури і туризму України майнові права інтелектуальної власності на аудіовізуальні твори, які належали Міністерству культури і туризму України.

Статтею 16 Закону України "Про кінематографію" передбачено, що у разі створення фільму, вихідних матеріалів фільму та фільмокопій за рахунок коштів державного бюджету держава виступає суб'єктом майнових прав автора на фільм, права власності на вихідні матеріали фільму та фільмокопії відповідно до умов укладеного з автором фільму договору.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом Міністерства культури і туризму України від 14.03.2006 № 116 "Про Державне підприємство "Одеська кіностудія художніх фільмів", вирішено реорганізувати Державне підприємство "Одеська кіностудія художніх фільмів" шляхом його приєднання до Закритого акціонерного товариства "Одеська кіностудія" (перейменовано на Приватне акціонерне товариство "Одеська кіностудія" - позивач) та зобов'язано подати передавальні акти на затвердження до Міністерства культури і туризму України.

15.10.2006 Міністерством культури і туризму України та Державним підприємством "Одеська кіностудія художніх фільмів" в особі уповноважених представників складено акт прийому-передачі фільмів виробництва ДП "Одеська кіностудія художніх фільмів" та майнових прав на них згідно з додатком № 1 "Инвентаризационная опись имущественных прав на аудиовизуальные произведения" від 01.10.2006 на 8 сторінках, російською мовою.

08.11.2006 року Державне підприємство "Одеська кіностудія художніх фільмів", майно якого закріплене за ним на праві господарського відання з формою власності - державна, було припинено, а цілісний майновий комплекс Державного підприємства "Одеська кіностудія художніх фільмів" внесено до статутного фонду Закритого акціонерного товариства "Одеська кіностудія".

Так, зокрема, актом приймання-передачі цілісного майнового комплексу Державного підприємства "Одеська кіностудія художніх фільмів" до статутного фонду Закритого акціонерного товариства "Одеська кіностудія" від 21.11.2005, останнє прийняло у власність як вклад до статутного фонду, в тому числі цілісний майновий комплекс Державного підприємства "Одеська кіностудія художніх фільмів" разом з усіма правами і обов'язками згідно з описом, що наводиться у додатку, який є невід'ємною частиною цього акту.

В свою чергу, згідно з додатком до приймання цілісного майнового комплексу Державного підприємства "Одеська кіностудія художніх фільмів" до статутного фонду Закритого акціонерного товариства "Одеська кіностудія" від 21.11.2005, останньому передані матеріальні активи за категоріями: будівлі, споруди, передавальні пристрої, об'єкти незавершеного будівництва, дебіторська заборгованість, грошові кошти, кредитна заборгованість тощо.

З огляду на те, що актом від 21.11.2005 зазначено про передання до статутного фонду Закритого акціонерного товариства "Одеська кіностудія" в якості цілісного майнового комплексу - Державне підприємство "Одеська кіностудія художніх фільмів", суд вважає за необхідне звернути увагу на приписи ст. 190 ЦК України, відповідно до якої до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю.

При цьому за змістом ст. 418 ЦК України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Таким чином, права інтелектуальної власності, що включають в себе майнові авторські права, на порушення яких вказує позивач, є нематеріальними активами, що обліковуються спеціально затвердженим Інвентаризаційним описом об'єктів права інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів: Типова форма N НА-4.

27.02.2007 Міністерством культури і туризму України видано наказ № 156/0/16-07, яким Міністерством було внесено зміни до наказу від 20.09.2006, № 786/0/16/06 передавши майнові права інтелектуальної власності на аудіовізуальні твори Державній службі кінематографії.

19.05.2008 року Міністерством культури і туризму України видано наказ № 575/0/16-08 "Про визнання активами, взяття на баланс та облік майнових прав інтелектуальної власності на кінофільми", відповідно до якого було зобов'язано Службу кінематографії взяти на баланс та обліковувати в складі нематеріальних активів майнові права інтелектуальної власності на об'єкти права інтелектуальної власності ( фільми) створені за рахунок державних коштів на державних кіностудіях України і період з 1953 по 1991 року.

В матеріалах справи наявний лист № 59/9-1/26-09 від 02.02.2009 Державної служби кінематографії, в якому зазначено, що Державна служба кінематографії підтверджує, що фільмофонд створений Державною "Одеською кіностудією художніх фільмів" до 1991 року знаходиться на балансі Державної служби кінематографії та є державною власністю.

Вищим арбітражним судом України в Роз'ясненнях від 02.04.1994 № 02-5/225 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності" в пункті 7 зазначено, що вирішуючи спори, пов'язані з визнанням права власності, слід виходити з того, що знаходження майна на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Що ж до права державної власності, то незалежно від того, на балансі якого державного підприємства знаходиться майно, воно не втрачає статус державної власності. Таким чином спір, як правило, виникає не про визнання права власності, а про те, яке підприємство (організація) має право повного господарського відання (оперативного управління) державним майном.

Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства.

Одним з основних критеріїв визначення законності володіння державним майном і відображення його на балансі підприємства є джерела фінансування (централізоване або власні кошти підприємства), передача підприємству у володіння майна безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи підприємством, яке володіє майном на праві повного господарського відання.

Відтак, з огляду на те, що позивачем не надано суду жодних доказів на підтвердження передання до його статутного фонду належних державі прав на кінофільми, створених ДП "Одеська кіностудія художніх фільмів" при реорганізації останнього шляхом приєднання до юридичної особи позивача, у суду відсутні підстави вважати такі права переданими та відповідно такими, що належать позивачу - Приватному акціонерному товариству "Одеська Кіностудія".

Відповідно до п. 2.1, 2.5 Поставнои Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" згідно з частиною другою статті 4-3 ГПК України та статтею 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Якщо подані сторонами та іншими учасниками судового процесу докази є недостатніми, господарський суд може за їх клопотанням чи за власною ініціативою витребувати в порядку підготовки справи до розгляду необхідні для цього письмові і речові докази, інші матеріали (пункти 3, 4, 6, 8 і 11 ст. 65 ГПК України), притому не лише від учасників судового процесу, а й від інших підприємств, установ, організацій, державних органівБудь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами належність йому авторських прав на кінофільми, створені в період з 1955 по 1990, що є об'єктом Договору № 16/06/02 від 02.07.2003 року в редакції Додаткової угоди № 2 від 27.07.2007, то позовна вимога в частині визнання недійсною Додаткову угоду № 2 від 27.07.2007 до Договору № 16/06/02 від 02.07.2003 не підлягає задоволенню.

Стосовно стягнення заявленої суми компенсації, суд зазначає таке.

Згідно з ч. 1 ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права", за захистом свого авторського права і (або) суміжних прав суб'єкти авторського права та суміжних прав мають право звертатися в установленому порядку до суду та інших органів відповідно до їх компетенції.

Порушення права інтелектуальної власності, в тому числі невизнання цього права чи посягання на нього, тягне за собою відповідальність, встановлену Цивільним кодексом України, законом чи договором (ст. 431 ЦК України).

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 432 ЦК України, суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення.

Відповідно до п. "г" ч. 1 ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права", при порушеннях будь-якою особою, зокрема, авторського права, передбаченого статтею 50 закону, суб'єкти авторського права мають право подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права, або виплату компенсацій.

Пунктом "г" ч. 2 ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права" передбачено, що суд має право постановити рішення чи ухвалу про: виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50 000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу. При визначенні компенсації, яка має бути виплачена замість відшкодування збитків чи стягнення доходу, суд зобов'язаний у встановлених пунктом "г" ч. 2 ст. 52 Закону межах визначити розмір компенсації, враховуючи обсяг порушення та (або) наміри відповідача.

Відповідно до п.п. 51.2, 52.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року N 12 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності", компенсація підлягає виплаті у разі доведення факту порушення майнових прав суб'єкта авторського права та/або суміжних прав, а не розміру заподіяних збитків. Таким чином, для задоволення вимоги про виплату компенсації достатньо наявності доказів вчинення особою дій, які визнаються порушенням авторського права та/або суміжних прав, а розмір збитків суб'єкт такого права доводити не зобов'язаний. Водночас розмір доведених збитків має враховуватися господарським судом у визначенні розміру компенсації.

З огляду на висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позову в частині визнання недійсною Додаткової угоди № 2 від 27.07.2007 до Договору через недоведеність позивачем порушення авторських прав та власне їх належності останньому, суд не вбачає підстав і для стягнення компенсації на підставі ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права".

Згідно з ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ч. 1 статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Положеннями статті 34 ГПК України встановлено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до приписів ст. 49 ГПК України, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 33, 49, 82-85 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано протягом десяти днів. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 19.07.2016.

Суддя Л.В.Прокопенко