Ухвала суду № 59033043, 14.07.2016, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

ЄУН 334/6052/15Головуючий у 1-й інстанції Махіборода Н.О.Пр. № 22-ц/778/2463/16Суддя-доповідач Гончар М.С.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі

головуючого судді Гончар М.С.

суддів Каракуші К.В., Стрелець Л.Г.

за участі секретаря Путій Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (надалі - Банк) про захист прав споживача та визнання кредитного договору недійсним

ВСТАНОВИЛА:

24 липня 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, в якому просив:

-визнати кредитний договір № 014/17-39/1720-34 від 13.06.2008 року, укладений між ним та Банком з моменту його укладання 13.06.2008 року недійсним в повному обсязі та застосувати недоліки недійсності правочину;

- витрати на судовий збір покласти на відповідача;

-скасувати, накладену 13.06.2008 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бургім О.В., заборону на відчуження квартири АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_4 (код НОМЕР_1) та ОСОБА_6 (НОМЕР_2), та яку було передано в іпотеку за договором № 014/17-39/1720-34 від 13.06.2008р., з внесенням відповідного запису до єдиного державного реєстру обтяження нерухомого майна.

В обґрунтування свого позову позивач зазначав, що Банк уклав з ним кредитний договір у доларовому еквіваленті, а не в гривні, при цьому, не повідомив про можливі ризики, про можливість збільшення % ставки, про можливість зміни курсу долара США до гривні. Умови укладеного з Банком кредитного договору розпливчаті, не конкретизовані, тому, позивач вважає їх несправедливими, а сам кредитний договір просить визнати недійсним та скасувати заборону на відчуження квартири, визнаної іпотечним майном. В обґрунтування свого позову позивач зазначав, що 13.06.2008р. між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ним - ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №014/17-39/1720-34, відповідно до якого, він отримав від Банку кредит на суму 46900,00 доларів США на споживчі цілі під заставу нерухомості. Термін повернення коштів був встановлений до 12.06.2018 року зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 14 % річних (а.с.7-11). В забезпечення виконання кредитного договору Банк, в той же день, уклав з дружиною та дочкою позивача (ОСОБА_4 та ОСОБА_6) договір іпотеки №014/17-39/1720-34/1 на нерухоме майно, предметом іпотеки якого зазначена квартира за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.13-16). ОСОБА_4 та ОСОБА_6 зобов'язалися перед Банком відповідати іпотечним майном за погашення позивачем кредитного боргу за кредитним договором № 014/17-39/1720-34 від 13.06.2008р.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня 2016 року (а.с.58-59) у задоволенні позову позивача у цій справі відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, позивач ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі (а.с.64-66) просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Апеляційне провадження за цією апеляційною скаргою позивача було відкрито апеляційним судом (а.с.76), справу призначено до апеляційного розгляду на 14 липня 2016 року (а.с.78).

Банк надав апеляційному суду письмові заперечення на вищезазначену апеляційну скаргу позивача у цій справі (а.с. 83-85).

13 липня 2016 року Банк надав апеляційному суду електронною поштою (а.с.88-100) копію банківської ліцензії (операції з валютними цінностями, іноземною валютою) № 10 від 11.10.2006 року на право здійснювати банківські операції разом із дозволом № 10-4 та додатком до нього.

У судове засідання 14 липня 2016 року належним чином повідомлений апеляційним судом про час і місце розгляду цієї справи (а.с.80) позивач ОСОБА_2 не з'явився, про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістив, клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавав.

При вищевикладених обставинах, колегія суддів визнала неповажною причини неявки у дане судове засідання позивача ОСОБА_2 та ухвалила на підставі ст. 305 ч. 2 ЦПК України розглядати дану справу у даному судовому засіданні за відсутністю останнього за присутністю його представника за довіреністю (а.с.39) ОСОБА_7 та представника Банку за довіреністю (а.с.101) Григоришина К.П.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, апеляційний суд має право її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ст. 308 ЦПК апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову позивача у цій справі у повному обсязі, керувався ст. ст. 10, 60, 212-215, 218 ЦПК України та виходив із необґрунтованості, недоведеності та недоказаності позовних вимог позивача у цій справі.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки основані на доказах, поданих сторонами, які оцінені судом у відповідності до вимог ст. 212 ЦПК України, до встановлених правовідносин вірно застосовані норми матеріального права, відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи.

Так, судом першої інстанції було правильно встановлено, що 13.06.2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та позивачем ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 014/17-39/1720-34, відповідно до якого, позивач отримав від Банку кредит на суму 46900,00 доларів США на споживчі цілі під заставу нерухомості. Термін повернення коштів був встановлений до 12.06.2018 року із сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 14 % річних (а.с.7-11).

В забезпечення виконання кредитного договору Банк, в той же день, уклав з дружиною та дочкою позивача /ОСОБА_4 та ОСОБА_6/ договір іпотеки № 014/17-39/1720-34/1 на нерухоме майно, предметом іпотеки якого зазначена квартира за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.13-16). ОСОБА_4 та ОСОБА_6 зобов'язалися перед Банком відповідати іпотечним майном за погашення позивачем кредитного боргу за кредитним договором №014/17-39/1720-34 від 13.06.2008р.

Як встановлено судом першої інстанції, на грошові кошти Банку, видані на споживчі цілі, позивач придбав автомобіль «Мерседес», який досі знаходиться в його володінні та користуванні.

Обставини, визнані сторонами у судовому засіданні, не підлягають доказуванню в силу вимог ст. 61 ч.1 ЦПК України.

30.01.2009р., 29.06.2010р. та 16.05.2013р. ОСОБА_2 укладав із Банком додаткові угоди до вищевказаного кредитного договору про зміну графіку погашення заборгованості, зміну терміну остаточного погашення кредиту Банку до 13.07.2028р. та про відстрочку сплати процентів за кредитом (а.с. 12,53-56).

Оскільки, ОСОБА_2 неналежним чином виконував свої зобов'язання щодо повернення грошових коштів Банку, за ним утворилась заборгованість, яка станом на 23.03.2015р. складала 54007,45 доларів США, що еквівалентно 1250265,61 грн.

У зв'язку із чим, 18.05.2015р. Банк звернувся до суду з позовом до позивача ОСОБА_2 та поручителя ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором (а.с.34-35).

І тільки після звернення Банку із позовом до суду в іншій справі, позивач 24.07.2015р. (а.с. 1) звернувся до суду першої інстанції із вищезазначеним позовом про захист прав споживача у цій справі.

Згідно із ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Суд надав рівні можливості сторонам у наданні доказів.

Відповідно до вимог ч.1 ст.14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються в межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Згідно із ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином у відповідності до умов договору, а відповідно до ст.615 ЦК України у разі порушення зобов'язання однією стороною, друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом. Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання. Внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється.

Судом першої інстанції було правильно встановлено, що умови кредитного договору, укладеного із Банком 13.06.2008 року, влаштовували позивача більше 7 (семи) років, протягом яких, він до 2013 року сплачував заборгованість перед Банком, після чого, в односторонньому порядку, припинив погашати суму кредиту, тому, за ним утворилась заборгованість.

І позивач і його представник у суді першої інстанції не заперечували проти того, що жодного разу ОСОБА_2 не звертався до Банку з будь-якими скаргами або заявами про порушення його прав, як позичальника за вищевказаним кредитним договором, і тільки після звернення Банку до суду з вимогою про стягнення заборгованості, він звернувся до суду з вимогою про визнання недійсним вищевказаного кредитного договору. При цьому, позивач суду першої інстанції пояснив, що Банк не йде на поступки та не бажає вирішувати спірні питання щодо погашення заборгованості, пропонуючи неприйнятні пропозиції.

При вищевикладених обставинах, суд першої інстанції правильно вважав, що доводи позивача та його представника є надуманими, т.я. позивач свідомо та власноруч підписав і кредитний договір, і додаткові угоди до нього, тому, він повинен відповідати за взяті на себе зобов'язання.

Оскільки представник відповідача не просив застосувати до позовних вимог позивача строк позовної давності, то суд першої інстанції не розглядав це питання.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції правильно вважав, що доводи представника Банка є обґрунтованими та підтвердженими матеріалами справи, а вимоги позивача та його представника - є надуманими і такими, що спростовуються матеріалами справи, і не відповідають вимогам ст.615 та 651 ЦК України, у зв'язку з чим, позовні вимоги позивача у цій справі не підлягають задоволенню.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а лише відображають позицію позивача, висловлену ним в його позові у цій справі, та яку він та його представник вважають такою, що є єдино вірною та єдино можливою.

Хоча дійсно за рішенням Конституційного Суду України N 15-рп/2011 від 10.11.2011 в аспекті конституційного звернення положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року N 1023-XII з наступними змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

А в силу вимог ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Проте, позивачем ОСОБА_2 та представником останнього не доведено у суді першої інстанції у цій справі обставин, на які посилається позивач, зокрема, щодо невідповідності кредитного договору змісту актам законодавства України, порушення Банком вимог ч. 2 ст., ч. 4 ст. 11, ст.ст. 18, 19 Закону України "Про захист прав споживачів", а тому позовні вимоги щодо визнання недійсним кредитного договору не ґрунтуються на жодній з підстав недійсності правочину, передбачених як ЦК України, так і Законом України "Про захист прав споживачів".

За положеннями ч. 1 ст. 1054 ЦК України банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Ст. 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Виходячи з вимог ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Так, позивач був ознайомлений Банком з умовами кредитування споживчої нерухомості.

Оспорюваний кредитний договір був укладений між сторонами за їх взаємною згодою та у відповідності до вимог чинного законодавства; при укладенні договору між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, про що свідчать підписи сторін у кредитному договорі, а тому відсутні підстави стверджувати про невідповідність умов кредитного договору вимогам законодавства, на які посилається позивач.

Ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що договір про надання кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий, орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може одержаний, варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови.

Також, відповідно до положень п. п. 2.1, 2.5 "Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", затверджених Постановою Правління Національного банку України № 168 від 10 травня 2007 року, банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке: а) найменування та місцезнаходження банку - юридичної особи та його структурного підрозділу; б) умови кредитування, зокрема: можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача; тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування; в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням: процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту; г) інші умови, передбачені законодавством. Банки розробляють форму (бюлетень, довідка, повідомлення тощо) надання споживачу достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка повинна бути затверджена рішенням уповноваженого органу банку та доведена до відома його відповідних структурних підрозділів.

Згідно п.п. 3.7, 3.8 "Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", затверджених Постановою Правління Національного банку України №168 від 10 травня 2007 року, якщо умовами кредитного договору передбачено або допускається використання кількох альтернативних варіантів надання банківських послуг, які є супутніми до кредитної операції (зокрема погашення заборгованості готівковими коштами до банку або шляхом безготівкового розрахунку), банк зобов'язаний надати клієнту вичерпну інформацію про вартість кожного з альтернативних варіантів надання послуг. У разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору: попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.

Відповідно до положень статті 18 Закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

У частині третій вказаної статті Закону визначений невичерпний перелік несправедливих умов договору, зокрема: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору тощо.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відсутні підстави вважати, що кредитний договір, укладений між сторонами, містить умови, які є несправедливими до споживача, оскільки при підписанні договору позичальник ОСОБА_2 мав можливість ознайомитись з усіма умовами договору, ознайомився з останніми та погодився на ці умови шляхом підписання вказаного договору, на підтвердження цього до вказаного договору було включено п.п. 15.4-15.7.

За змістом яких: «Позичальник усвідомлює та гарантує, що умови цього Договору для нього зрозумілі, відповідають його інтересам (інтересам його сім'ї), є розумними та справедливими.

У разі зміни курсу іноземної валюти (валюти кредиту) відносно національної грошової одиниці України, всі валютні ризики несе Позичальник. Підписанням нього Договору Позичальник свідчить, що йому розтлумачено (зрозуміло) та він згоден, що зміна курсу іноземної валюти відносно національної грошової одиниці України може привести до значних збитки; та погіршення фінансового стану Позичальника.

Позичальник свідчить, що всі ризики, пов'язані з істотною зміною обставин, з яких Позичальник виходив при укладанні цього Договору, інших Договорів забезпечення. Позичальник приймає па себе, і такі обставини не є підставою для зміни або розірвання цього Договору, договорів забезпечення, а також невиконання Позичальником зобов'язань за вищевказаними договорами.

Позичальник підтверджує, що перед укладанням цього Договору він повідомлений в письмовій формі про всі умови споживчого кредитування в АТ «Райффайзен Банк Аваль» та орієнтовну сукупну вартість кредиту, що підтверджується ознайомленням Позичальника з Умовами кредитування, які є невід'ємною частиною цього договору, та не має зауважень, претензій щодо наданої інформації. Надана Позичальнику інформація с повною, необхідною, доступною, достовірною та своєчасною.».

Отже, на момент укладення договору позичальнику була надана повна та вичерпна інформація, необхідна та достатня для прийняття ним зваженого та свідомого рішення щодо отримання кредиту.

При цьому, позичальник ОСОБА_2 не скористався правом на відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту згідно з ч. 6 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів".

Згідно ч.2 ст.19 Закону України "Про захист прав споживачів" підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Відповідно до ч. 1 "Про захист прав споживачів" будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману є нечесною підприємницькою практикою. Нечесна підприємницька практика забороняється. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Відповідно до ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Ст. 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до п. 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ст.ст. 215, 1048-1052, 1054- 1055 ЦК України, ст.ст. 18-19 Закону України "Про захист прав споживачів".

Зокрема, кредитний договір обов'язково має укладатись у письмовій формі (стаття 1055 ЦК України); недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його нікчемністю. При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати роз'яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними".

У п. 8 Постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (ст.ст.205 - 210, 640 ЦК України тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

Згідно ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки кредитний договір укладено при досягненні згоди з усіх істотних умов договору, а позивачем не доведено наявності тих обставин, з якими закон пов'язує можливість визнання угоди недійсною, то підстави для задоволення позову ОСОБА_2 відсутні.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (ст. 303 ч. 2 ЦПК України).

Проте, в силу вимог ст. 10 ч. 4 ЦПК апеляційний суд має сприяти повному та всебічному перегляду цієї справи в апеляційному порядку в межах доводів апеляційної скарги позивача.

Тому, в порядку ст. ст. 10 ч.4, 303 ч. 2 ЦПК України апеляційним судом приймається до уваги у цій справі при апеляційному перегляді останньої копія банківської ліцензії (операції з валютними цінностями, іноземною валютою) № 10 від 11.10.2006 року на право здійснювати банківські операції разом із дозволом № 10-4 та додатком до нього (а.с.89-96, 102-104) у спростування доводів апеляційної скарги позивача щодо:

- відсутності останньої у Банку на час укладення вищезазначеного кредитного договору із позивачем,

- та, відповідно, відсутності у Банку права на видачу позивачеві, як споживачеві, кредиту 13.06.2008 року в іноземній валюті (доларах США).

Надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України заборонено ст. 11 ч. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції Закону № 3795-VI від 22.09.2011 року.

Кредит за вищезазначеним кредитним договором від 13.06.2008 року міг бути виданий Банком ОСОБА_2 в іноземній валюті, оскільки Закон зворотної № 3795-VI від 22.09.2011 року сили немає, на час укладення договору 13.06.2008 року зазначеного обмеження не існувало.

Хоча в силу вимог ст. 533 ч. 1 ЦК України за загальним правилом грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Проте, згідно із ч. 2 ст. 533 ЦК України, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (ст. 533 ч. 3 ЦК України)

Згідно положень ч. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватись у разі дотримання встановлених законодавством вимог і обмежень.

Відповідно до вимог Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (ст. 1) надання кредитів в іноземній валюті віднесено до валютних операцій.

Операції з валютними цінностями (п. 1 ч. 2 ст. 47 Закону «Про банки та банківську діяльність» здійснюються банками на підставі банківської ліцензії та дозволу на здійснення такого виду операцій (ч. 5 ст. 47 зазначеного Закону).

Судом було встановлено, що Банк мав усі необхідні відповідні банківські ліцензії та дозволи (а.с.102-104) на час укладення вищезазначеного кредитного договору із ОСОБА_2

Використання ОСОБА_2 кредитних коштів за вищезазначеним кредитним договором у подальшому на споживчі цілі, але не за конкретним цільовим призначенням (не на придбання квартири, а на придбання автомобілю) не може бути підставою для визнання цього договору недійсним.

Відмова судом першої інстанції у задоволенні первісних позовних вимог позивача (про визнання кредитного договору недійсним), відповідно, є підставою відмови судом у задоволенні похідних від них позовних вимог позивача (про застосування наслідків недійсності правочину та скасування заборони, накладеної нотаріусом, на відчуження іпотечної квартири) у цій справі.

В силу вимог ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно із ст. 58 ч.1 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст. 59 ч. 2 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (допустимість доказів).

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 60 ч. 4 ЦПК України).

Суд першої інстанції розглянув дану справу з додержанням вимог ст. ст. 10-11, 57-61, 212 ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ч. 3 ЦПК України).

Підстави для звільнення позивача ОСОБА_2 від доказування, передбачені ст. 61 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Оскільки, Банк у суді першої інстанції позов позивача у цій справі не визнав (письмові заперечення а.с. 25-30).

При вищевикладених обставинах встановлено, що позивач ОСОБА_2 та представник останнього не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування позову позивача у цій справі.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань (ст. 308 ч. 2 ЦПК України).

В силу вимог ст. 309 ч. 3 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, лише якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Порушення, передбачені ст. 309 ч. 3 ЦПК України, у цій справі відсутні.

В силу вимог ст. 303 ч. 1 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді в першій інстанції.

При вищевикладених обставинах, доводи ОСОБА_2, як особи, яка подала апеляційну скаргу, не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалено з додержанням вимог ст. ст. 213-214 ЦПК України.

Суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами по справі, дав їм належну правову оцінку, а також дослідив надані сторонами докази і відповідно їх оцінив. Суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушень процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи. Суд першої інстанції прийняв рішення, яким спір знайшов своє належне вирішення.

Встановлено, що судом першої інстанції оскаржуємим рішенням не вирішувалось питання про розподіл між сторонами понесених судових витрат у цій справі, пов'язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції, тому останнє не було предметом апеляційного перегляду апеляційним судом у цій справі. Проте, останнє може бути вирішено судом першої інстанції у подальшому за ініціативою суду або за заявою осіб, які беруть участь у справі, в порядку ст. 220 ЦПК України.

За таких обставин, судова колегія не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції або ж його зміни.

Крім того, у разі відмови позивачу ОСОБА_2 у задоволенні його апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у повному обсязі у цій справі, останній не має права на компенсацію за рахунок Банку судових витрат у вигляді судового збору 535,92 (а.с.74), понесених ним при подачі цієї скарги до апеляційного суду.

Керуючись ст.ст. 10, 303, 307-308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня 2016 року у цій справі залишити без змін.

Судове рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий суддяСуддяСуддяГончар М.С. Каракуша К.В.Стрелець Л.Г.