Ухвала суду № 59030234, 12.07.2016, Апеляційний суд Луганської області

Головуючий суду 1 інстанції - Ткач О.В.

Доповідач - Романченко В.О.

Справа № 431/4039/15-ц

Провадження № 22ц/782/391/16

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2016 року Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Луганської області в складі:

головуючого: Романченка В.О.

суддів: Дронської І.О., Карташова О.Ю.

за участю секретаря: Коротенка С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сєвєродонецьку апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Старобільського районного суду Луганської області від 12 квітня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про відновлення меж земельної ділянки, знесення незаконно збудованої будівлі, -

в с т а н о в и л а:

У вересні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду із вказаним позовом, в якому, з урахуванням уточнення, посилаючись на ст.ст. 103,104, 106, 152 ЗК України, просила суд ухвалити рішення, яким зобов'язати ОСОБА_3 відновити межу між їхніми земельними ділянками, розташованими за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, шляхом переміщення огорожі в глиб його території на 0,6 м вздовж всієї довжини земельної ділянки; за його рахунок знести самовільно побудований сарай, який знаходиться на межі зазначених земельних ділянок.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_2 є власницею домоволодіння АДРЕСА_1 Як власниці жилого будинку їй передана в користування земельна ділянка для обслуговування жилого будинку та господарських будівель площею 0,0692 га. Поряд з нею, знаходиться земельна ділянка ОСОБА_3 площею 0,09 га за адресою: АДРЕСА_2

Згідно до плану земельної ділянки, на якій розташований будинок позивача й яка передана їй в користування, їй було виділено 1 м до межі з сусідньою ділянкою, яка межує з її ділянкою й розташована по АДРЕСА_2, де мешкає відповідач.

У 2004 році комісією Чмирівської сільської ради було проведено обмір та встановлено межову границю земельних ділянок по АДРЕСА_1, та АДРЕСА_2. В подальшому, відповідачем межа була зруйнована та пересунута вглиб ділянки позивачки на 60 см, скоротивши їй місце для обслуговування жилого будинку до 50 см, чого їй явно недостатньо й що протирічить п.п. 3.25 ДБН 360-92 від 17.04.1992 р. № 44.

Крім того, на межі, відповідач самовільно, без відповідного дозволу побудував сарай. Вона неодноразово зверталась до комісії по розгляду земельних спорів, висновками якої встановлені порушення її права з боку ОСОБА_3 та запропоновано останньому перенести встановлену ним огорожу у бік свого двору на 30 см. Оскільки добровільно усунути вказані порушення відповідач не бажає, позивач була вимушена звернутись до суду з даним позовом.

Рішенням Старобільського районного суду Луганської області від 12 квітня 2016 року позов задоволено частково, зобов'язано ОСОБА_3 відновити межу між земельними ділянками по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 шляхом переміщення огорожі вглиб його території (АДРЕСА_2) на 60 см вздовж розташування будинку АДРЕСА_1, для обслуговування цього будинку ОСОБА_2 В задоволенні решти позовних вимог відмовлено за необґрунтованістю. Вирішено питання щодо судових витрат.

Позивач ОСОБА_2 не погодилась із таким рішенням суду, звернулась з апеляційною скаргою на зазначене рішення суду, оскільки вважає його необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді та пояснення учасників процесу, які з'явились у судове засідання, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах її доводів та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга має бути відхилена, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених такими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

З матеріалів справи вбачається, що суд правильно встановив правовідносини, які склалися між учасниками справи, дав їм належну правову оцінку. Під час розгляду справи апеляційним судом встановлено, що суд першої інстанції дотримався вимог ст. 212-214 ЦПК України і оцінив всі надані сторонами докази на ґрунті всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього їх дослідження, а також оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, відобразив в рішенні результати оцінки доказів.

Так, судом першої інстанції відповідно до матеріалів справи встановлено, що позивачу належить земельна ділянка, розташована в АДРЕСА_1, що надана їй для побудови та обслуговування житлового будинку 0,0692 га (площа розрахована згідно до Проекту № 108-2 трикімнатного житлового будинку (а.с. 118) й встановлюється з записів по господарської книги станом на 15.10.2012 року.

Відповідачу згідно до договору дарування від 24.07.2003 року (а.с. 153) подаровано ОСОБА_2 житловий будинок з побутовими прибудовами, розташований по АДРЕСА_2, приблизна площа земельної ділянки - 0,09 га., згідно до записів в по господарській книги станом на 15.10.2012 року.

Межа суміжних земельних ділянок встановлена у 2004 році при продажу будинку позивачем відповідачу й відображено в схемі обміру від 22.04.2004 року (а.с. 128).

Сторони не заперечують, що паралельно будинку ОСОБА_2 роль межового знаку виконував бетонний стовп, на якому, після 2004 року, ОСОБА_3 збудував огорожу з сітки - рабиці, яка простягається до побудованого в 2010 році відповідачем цегляного сараю, на іншій території суміжних ділянок, межа чітко не визначена, будь-яка огорожа відсутня.

Позивач наполягає, що при побудові позивачем огорожі в 2010 році, він змістив межу в бік її земельної ділянки, чим зменшив належну їй площу земельної ділянки на 60 см по всій довжині межі.

З кадастрового плану зовнішніх меж земельної ділянки ОСОБА_2, розташованої по АДРЕСА_1 (а.с. 101) вбачається, що відстань з одного кута будинку № 61 до межі, якою служить огорожа, складає 0,37 м, з іншого кута до огорожі складає 0,42 м, а не менше 1 м, як це передбачено п.п. 3.25 ДБН 360-92, затверджених Держкоммістобудуванням 17.04.1992 року № 44.

ОСОБА_2 неодноразово зверталась до комісії по розгляду земельних спорів, висновками якої встановлені порушення її права з боку ОСОБА_3 та запропоновано останньому перенести встановлену ним огорожу у бік свого двору на 30 см та не чинити перешкод позивачу у користуванні земельною ділянкою необхідною для обслуговування задньої стіни будинку.

Суд першої інстанції вмотивовано дійшов висновку, що доводи, викладені позивачем у позовній заяві в частині відновлення межі між їхніми земельними ділянками шляхом відступу в бік земельної ділянки відповідача по всій межовій границі, та зобовязання знесення відповідачем самовільно побудованого ним сараю, котрий начебто знаходиться на межі земельних ділянок сторін, не знайшли свого підтвердження в ході судового засідання, не підтверджені належними та допустимими доказами, з яких суд мав можливість встановити наявність обставин, що обґрунтовують вимоги позивача.

З такими висновками суду погоджується і колегія суддів, виходячи з наступного.

За ст. 103 ч. 1 Земельного Кодексу України: «власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обрати такі способи використання земельних ділянок відповідно до його цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей».

За ст. 103 ч. 3 Земельного Кодексу України: «власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій та охорони земель (зберігання межових знаків).

Згідно зі ст. 106 ЗК України власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин.

Статтею 107 ЗК України передбачено, що основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації.

За ст. 55 Закону України «Про землеустрій»: власники землі та землекористувачі, зобов'язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка».

Згідно п. п. 4.1, 4.3. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376, відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється при повній (частковій) втраті в натурі (на місцевості) межових знаків, їх пошкодженні, яке унеможливлює використання межових знаків, а також при розгляді земельних спорів між власниками (користувачами) суміжних земельних ділянок. Відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на підставі раніше розробленої та затвердженої відповідно до ст. 186 ЗК України документації із землеустрою. У разі відсутності такої документації розробляється технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Спори щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян у межах населених пунктів, вирішують органи місцевого самоврядування. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування спір вирішується судом (ч. ч. 3, 4 ст. 158 ЗК України).

Матеріали справи свідчать про те, що державні акти на право власності на земельні ділянки, згідно з якими ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є власниками земельних ділянок відповідною площею 0,0692 га. та площею 0,09 га за вказаними вище адресами відсутні. Межа суміжних земельних ділянок встановлена у 2004 році при продажу будинку ОСОБА_2 - ОСОБА_3 й відображено в схемі обміру від 22.04.2004 року (а.с. 128).

ОСОБА_4 ніколи не зверталась до органів місцевого самоврядування про порушення її прав з боку ОСОБА_3 вздовж всієї довжини земельної ділянки, тобто межі, визначеної в 2004 році при даруванні домоволодіння відповідачу. Звернення ОСОБА_2 до органів місцевого самоврядування почалися з 05.10.2012 року й стосувались виключно питання порушення її прав в частині неможливості обслуговування задньої стіни належного їй будинку. З цього приводу рішенням Чмирівської сільської ради від 19.11.2013 року рекомендовано ОСОБА_3 перенести встановлену ним огорожу у бік свого двору на 30 см та не чинити перешкод позивачу у користуванні земельною ділянкою необхідною для обслуговування задньої стіни будинку (а.с. 131).

Таким чином, суд першої інстанції, відмовляючи позивачу у задоволенні позову щодо відновлення межі шляхом відступу в бік земельної ділянки відповідача вздовж всієї довжини земельної ділянки на 0,6 м, вмотивовано виходив із того, що питання про відновлення спірної межі не вирішено в установленому законом порядку.

Крім того, суд, відповідно до вимог ст.ст. 59 ч.2, 60 ЦПК України, обгрунтовано послався на те, що доводи позивача про те, що відповідачем було порушено встановлені межі вздовж всієї довжини земельної ділянки не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи.

Також, на думку колегії суддів, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив позивачу у задоволенні позовних вимог щодо зобов'язання знесення відповідачем самовільно побудованого ним сараю виходячи з наступного.

За змістом частин четвертої та сьомої статті 376 ЦК України залежно від ознак самочинного будівництва особи, зазначені у цих пунктах, можуть вимагати від особи, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об'єкта або проведення перебудови власними силами або за її рахунок; приведення земельної ділянки в попередній стан або відшкодування витрат.

З урахуванням змісту зазначеної норми у поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України позивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування та інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом.

Отже, за змістом статті 376 ЦК України вимоги про знесення самочинного будівництва інші особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою. Такий висновок узгоджується з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України, статті 3 ЦПК України, згідно з якими кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до п. 22 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6, знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Згідно із ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Виходячи із матеріалів справи, цегляний сарай побудований відповідачем знаходиться на його земельній ділянці, позовні вимоги ОСОБА_2 з урахуванням уточнення не містять підстав наявності порушення або невизнання її прав у зв'язку з побудовою відповідачем зазначеного сараю, майже з деякими порушеннями правил пожежної безпеки.

Тому, на думку колегії суддів, суд першої інстанції у відповідності до положень ст. ст. 58,60 ЦПК України дійшов обґрунтовано висновку про відсутність та недоведеність наявності порушеного права позивача.

Що ж стосується доводів апеляційної скарги позивача про те, що суд першої інстанції не правильно встановив правовідносини, які склалися між учасниками справи, не дав оцінки всім наданим доказам і необґрунтовано відмовив в позові в частині збільшення земельної ділянки шляхом відступу в бік земельної ділянки відповідача по всій межовій границі та зобовязання знесення відповідачем самовільно побудованого ним сараю,то ці доводи позивача судова колегія оцінює критично та відхиляє, як безпідставні.

Інші доводи апеляційної скарги позивача, що наведені на її обґрунтування, які фактично зводяться до незгоди з ухваленим судом по справі рішенням та суб'єктивної його переоцінки, є несуттєвими, рішення суду, прийняте по суті розглянутого цивільно-правового спору, не спростовують і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Рішення суду в частині зобов'язання відповідача відновити межу між земельними ділянками, шляхом переміщення огорожі вглиб території відповідача (АДРЕСА_2) на 60 см вздовж розташування будинку АДРЕСА_1, для обслуговування цього будинку ОСОБА_2, сторонами не оскаржується, а тому апеляційним судом не переглядається.

Таким чином, з огляду на викладене та керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313 - 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Старобільського районного суду Луганської області від 12 квітня 2016 рокузалишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена протягом двадцяти днів в касаційному порядку, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: