Ухвала суду № 58981058, 13.07.2016, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2016 р.м.ОдесаСправа № 815/1010/16

Категорія: 3.1.3 Головуючий в 1 інстанції: Бойко О.Я.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого -судді Романішина В.Л.,

суддів Запорожана Д.В., Шляхтицького О.І.,

за участю секретаря Колеснікова-Горобець І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м.Одесі апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 13 травня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання дій протиправними, скасування висновку і наказу, зобов'язання здійснити обмін посвідки на постійне проживання,

ВСТАНОВИВ:

В березні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просила суд: визнати дії відповідачів протиправними; скасувати висновок ГУ ДМС України в Одеській області, яким визнано, що ОСОБА_1 не має дозволу на імміграцію; скасувати наказ ДМС України №21 від 08.02.2016р. в частині, згідно з якою визнана недійсною та такою, що підлягає вилученню видана позивачу посвідка на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 25.05.2007р.; зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області здійснити ОСОБА_1 обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 25.05.2007р., у зв'язку з досягненням нею 45-ти річного віку.

Позов обґрунтовувала тим, що їй незаконно скасовано дозвіл на імміграцію, оскільки стаття 12 Закону України «Про імміграцію» не містить такої підстави для скасування дозволу на імміграцію як пропуск шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні. При видачі у 2007 році позивачу посвідки на постійне проживання в Україні з безстроковим терміном її дії співробітники ВГІРФО проводили перевірку підстав залишення позивача на постійне проживання в Україні, будь-яких зауважень щодо наданих документів у міграційної служби не виникало, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну виявлено не було.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 13.05.2016р. позов ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі.

Не погоджуючись із зазначеною постановою, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, як таке, що прийняте з порушенням норм матеріального права, та прийняти нову постанову, якою позов ОСОБА_1 залишити без задоволення.

В своїй скарзі апелянт зазначає, що при прийнятті оскаржуваної постанови судом першої інстанції не враховано, що абзац 3 пункту 4 розділу V Закону України «Про імміграцію» передбачав, що іноземці, які прибули в Україну до 06.03.1998р. за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки Вєтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і організації СРСР від 02.04.1981р., залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну. Вказаний Закон набрав чинності 07.08.2001р., а тому строк звернення з відповідною заявою встановлено до 07.02.2002р., оскільки з 08.02.2002р. пункт 4 розділу V Закону України «Про імміграцію» втратив чинність. Позивач же звернулася із заявою щодо залишення в Україні 25.06.2013р., що значно перевищує термін, визначений Законом України «Про імміграцію».

Апелянт зазначає, що дозвіл на імміграцію отримано ОСОБА_1 в порушення вимог Закону України «Про імміграцію», тому вона обґрунтовано визнана такою, що не має дозволу на імміграцію в Україну і посвідка на постійне місце проживання в Україні визнана недійсною.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, громадянка Вєтнаму ОСОБА_1 з 1988 року постійно проживає в Україні та 25.06.2003р. позивач звернулася до відділу паспортної, реєстраційної та міграційної роботи УМВС України в Одеській області з клопотанням про залишення на постійне проживання в Україні.

20.09.2004р. ОСОБА_1 отримала посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2.

25.07.2007р. позивач документована новим бланком посвідки серії НОМЕР_1.

З матеріалів справи, також, вбачається, що 22.09.2015р. ОСОБА_1 звернулася до Малиновського районного відділу ГУ ДМС України в Одеській області з клопотанням щодо обміну наявної у неї посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 25.05.2007р., у зв'язку з досягненням 45-річного віку.

Листом від 15.10.2015р. ГУ ДМС України в Одеській області повідомило позивача про результати розгляду поданої нею заяви та зазначило, що питання обміну посвідки на постійне проживання в Україні буде вирішено після проведення необхідних перевірок щодо законності отримання нею дозволу на імміграцію, про що буде повідомлено додатково.

Листом від 24.02.2016р. ГУ ДМС України в Одеській області повідомило позивача про прийняття Державною міграційною службою України наказу №21 від 08.02.2016р. «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання», яким, серед іншого, визнано недійсною видану ОСОБА_1 посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 25.05.2007р. У зв'язку з цим, позивачу відмовлено в обміні посвідки на постійне проживання в Україні.

Апеляційний суд встановив, що зазначений наказ прийнято Державною міграційною службою України на підставі висновку ГУ ДМС України в Одеській області від 26.01.2016р., в якому зазначено, що на момент звернення із заявою про залишення на постійне проживання, а саме 25.06.2003р., громадянка Вєтнаму ОСОБА_1 не мала підстав для отримання посвідки на постійне проживання на підставі пункту 4 розділу V Закону України «Про імміграцію», як особа, яка прибула в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки Вєтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і організації СРСР від 02.04.1981р., оскільки у відповідності до вказаної норми Закону з відповідною заявою необхідно було звернутися до 07 лютого 2002 року, так як з 08 лютого 2002 року пункт 4 розділу V Закону України «Про імміграцію» втратив чинність.

У зв'язку з цим, відповідач дійшов висновку, що на ОСОБА_1 не поширюються норми пункту 4 розділу V Закону України «Про імміграцію», а тому оформлена їй посвідка серії НОМЕР_1 є недійсною та підлягає вилученню.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про незаконність вказаного висновку ГУ ДМС України в Одеській області та наказу ДМС України та обґрунтованість вимог ОСОБА_1 про їх скасування. При цьому, колегія суддів виходить з наступного.

Як зазначалось вище, у 2004 році ОСОБА_1 отримала посвідку на постійне проживання в Україні на підставі пункту 4 розділу V Закону України «Про імміграцію», якою передбачено, що вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

За вказаною нормою посвідка на постійне проживання видається за заявами заінтересованих осіб без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 Закону України «Про імміграцію».

При наданні 20.09.2004р. ОСОБА_1 посвідки на постійне місце проживання в Україні відділ паспортної, реєстраційної та міграційної роботи УМВС України в Одеській області проводив перевірку законності залишення позивача на постійне проживання на території України та керувався положеннями Закону України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявив та надав посвідку на постійне місце проживання в Україні.

За твердженнями апелянта, на момент звернення 25.06.2003р. ОСОБА_1 до відділу паспортної, реєстраційної та міграційної роботи УМВС України в Одеській області з клопотанням про залишення на постійне проживання в Україні положеннями законодавства України не було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до пункту 4 розділу V Закону України «Про імміграцію», оскільки позивач звернулася після передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну.

Стаття 12 Закону України «Про імміграцію» передбачає, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Ні вказаною нормою Закону, а ні жодною іншою нормою законодавства України не передбачено підставою для прийняття органом міграційної служби рішення про визнання недійсною посвідки на постійне проживання чи скасування дозволу на імміграцію пропуск заінтересованою особою шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні.

Більше того, Порядок формування квоти імміграції, Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядок оформлення і видачі посвідки на постійне проживання затверджено Постановою Кабінету Міністрів України лише 26 грудня 2002 року, тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного пунктом 4 розділу V Закону України «Про імміграцію».

А відтак, апеляційний суд вважає правильним висновок суду першої інстанції, що наказ ДМС України №21 від 08.02.2016р. в частині, згідно з якою визнана недійсною та такою, що підлягає вилученню видана позивачу посвідка на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 25.05.2007р., а також висновок ГУ ДМС України в Одеській області, яким визнано, що ОСОБА_1 не має дозволу на імміграцію, не можуть бути визнані такими, що прийняті на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Апеляційний суд, також, враховує, що позивач 27 років проживає на території України та являється матір'ю двох дітей, які є громадянами України з народження.

У відповідності до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до ст.ст. 11, 14 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного із них та на піклування батьків. Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за випадком, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Апеляційний суд вважає, що при прийнятті рішення про зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області здійснити ОСОБА_1 обмін посвідки на постійне проживання НОМЕР_1 від 25.05.2007р. у зв'язку з досягненням 45-річного віку, судом першої інстанції обрано виправданий спосіб захисту прав позивача, попри те, що повноваження відповідача щодо прийняття відповідних рішень, в тому числі щодо обміну посвідки на постійне проживання, за своєю правовою природою є дискреційними.

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, на думку суду, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

З огляду на те, що в судовому порядку встановлено неправомірність дій та рішень відповідачів щодо відмови ОСОБА_1 у здійсненні обміну посвідки на постійне проживання, у зв'язку з досягненням нею 45-річного віку, тоді як такі повноваження відповідачів передбачено пунктом 9 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №251 від 28.03.2012р., тому колегія суддів вважає, що ефективним засобом юридичного захисту прав позивача у спірних правовідносинах є саме зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області здійснити ОСОБА_1 обмін посвідки на постійне проживання.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги не вбачається.

Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому, відповідно до ст.200 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Керуючись ст.ст. 185, 195, 196, 198 ч.1 п.1, 200, 205 ч.1 п.1, 206, 254 ч.5 КАС України, суд

УХВАЛИВ :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 13 травня 2016 року - без змін.

Ухвала суду набирає законної сили негайно після її проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів.

Повний текст ухвали виготовлено 14.07.2016р.

Головуючий суддя Романішин В.Л.

Судді Запорожан Д.В.

Шляхтицький О.І.