Постанова № 58980816, 15.07.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/7648/15 Головуючий у 1-й інстанції: Мазур А.С. Суддя-доповідач: Бєлова Л.В.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

15 липня 2016 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого: Бєлової Л.В.

суддів: Безименної Н.В.,

Гром Л.М.

за участю секретаря судового засідання: Строй Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві, у порядку ч. 1 ст. 41 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року у справі за адміністративним позовом громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2015 року позивач, громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1, звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 03 квітня 2015 року № 261/15;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року адміністративний позов - задоволено.

Не погоджуючись із зазначеною постановою, відповідачем подано апеляційну скаргу в якій апелянт просить скасувати оскаржувану постанову, та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог - відмовити. Відповідач мотивує свої вимоги тим, що постанова суду першої інстанції була прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права із неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Про причини своєї неявки суд не повідомили.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів, у відповідності до ч. 4 ст. 196 Кодексу адміністративного судочинства України, визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно зі ст. 41 Кодексу адміністративного судочинства України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи колегія суддів вважає, що апеляційна скарга - підлягає задоволенню, а постанова суду першої інстанції - скасуванню з прийняттям нової постанови, якою у задоволенні позовних вимог - відмовити.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 202 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції скасовує постанову суду першої інстанції та приймає нову постанову, якщо судом не доведені обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального чи процесуального права, а висновки суду не відповідають обставинам справи.

Як встановлено судом першої інстанції, позивач, громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився у м. Бехшахер Ісламської Республіки Іран, неодружений, за національністю - перс, за віросповіданням - християнин.

До України прибув літаком у жовтні 1993 року. У заявника відсутні документи, які посвідчують особу. Позивач звертався до органів міграційної служби України у 1998 році.

У своїй заяві до управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту причиною свого небажання повернення на територію Ірану позивач вказав побоювання за власне життя через зміну релігії на християнство.

Судом першої інстанції встановлено, що з кінця 1993 року позивач проживає в м. Києві.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач у 1993 році, на підставі підробного паспорту, автобусом доїхав до м. Стамбул, де залишався 8-9 місяців, а звідти рейсом м. Стамбул- м. Афіни - м. Ларнка прибув до м. Нікосія, де пробув 25 днів, після чого прибув до м. Києва.

Під час співбесіди 18 вересня 2014 року позивач зазначив, що під час того як він проходив службу в армії (коли йому було 22 роки), служба безпеки Ірану знала про зміну релігії, на той час іноземець служив у Кирдистані, за віросповіданням в цьому регіоні суніти, де як зазначив заявник він був під повним контролем, тобто постійно потрібно було читати намаз та читати Коран, що було неможливим для нього. За два місяці до кінця служби в армії ОСОБА_1 відмовився йти проти вбивства курдів, так як вбивство заборонено християнством, після чого він був заарештований на 4 місяці, військовий трибунал засудив його на вісім років ув'язнення за зраду та зміну релігії. Позивачу був оголошений вирок у вигляді трьох років умовно та змушено підписати розписку про те, що він не має права читати Біблію, оскільки в іншому випадку - ув'язнення або смерть.

Позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві із належним чином оформленою заявою про визнання біженцем та, 15 вересня 2014 року отримав Довідку про звернення за захистом в Україні № 005174, термін дії якої закінчився 28 квітня 2015 року.

18 квітня 2015 року позивач отримав повідомлення з Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві № 105 в якому зазначено, що на підставі рішення Державної міграційної служби України від 03 квітня 2015 року № 261-15 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Вважаючи, що його права та законні інтереси порушено, позивач звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що заява позивача є обґрунтованою, а ситуація, яка склалась в країні походження позивача, є несприятливою і обґрунтовує доводи і пояснення, викладені в позовній заяві.

Колегія суддів, не погоджується з висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Відповідно до п. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3, згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Проте, з матеріалів особової справи позивача вбачається відсутність у позивача об'єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним. Позивачем не надано доказів , що побоювання є реальними щодо нього особисто.

Так, під час співбесіди, проведеної відповідачем, позивач зазначив, що під час того як він проходив службу в армії (коли йому було 22 роки), служба безпеки Ірану знала про зміну релігії, на той час іноземець служив у Кирдистані, за віросповіданням в цьому регіоні суніти, де як зазначив заявник він був під повним контролем, тобто постійно потрібно було читати намаз та читати Коран, що було неможливим для нього. За два місяці до кінця служби в армії ОСОБА_1 відмовився йти проти вбивства курдів, так як вбивство заборонено християнством, після чого він був заарештований на 4 місяці, військовий трибунал засудив його на вісім років ув'язнення за зраду та зміну релігії. Позивачу був оголошений вирок у вигляді трьох років умовно та змушено підписати розписку про те, що він не має права читати Біблію, оскільки в іншому випадку - ув'язнення або смерть.

Проте, колегія суддів звертає увагу, що події, на які посилається позивач мали місце приблизно у 1983 році, натомість, не наведено обставин, які б підтвердили побоювання переслідувань на даний час.

Згідно зі ст. 13 Конституції Ісламської Республіки Іран, іранські зороастрійці, іудеї і християни є єдиними релігійними общинами, які можуть вільно здійснювати свої релігійні обряди в рамках закону.

Відповідно до ч. 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі-Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно зі ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність доказів, які належним чином підтверджують побоювання переслідувань. Натомість, інформація, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на особистих твердженнях (є суперечливою) і не має документального підтвердження.

Крім того, у своїй заяві-анкеті позивач вказує, що позивач у 1993 році, на підставі підробного паспорту, автобусом доїхав до м. Стамбул, де залишався 8-9 місяців, а звідти рейсом м. Стамбул- м. Афіни - м. Ларнка прибув до м. Нікосія, де пробув 25 днів, після чого прибув до м. Києва.

Позивач зазначив, що до України приїхав з релігійних причин з порадою священика з Кіпру. У інших країнах за отриманням статусом біженця не звертався.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Так, ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» містить імперативну норму, яка встановлює виключний перелік підстав, коли особа не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, що до прибуття в Україну з метою бути визнаним біженцем, позивач перебував у третіх країнах - Туреччині та Кіпрі, проте не звертався до уповноважених органів для отримання статусу біженця, чи особи, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів дійшла висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення адміністративного позову громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновки, що доводи суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи

Згідно зі ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 198 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.

Статтею 202 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що підстави для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є, зокрема, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що постанова суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови, якою у задоволенні адміністративного позову - відмовити.

Керуючись ст. 160, 198, 202, 207 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року - задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року - скасувати.

Прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення.

Постанову може бути оскаржено протягом двадцяти днів, відповідно до вимог ст. 212 КАС України, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Повний текст постанови виготовлено 15.07.2016.

Головуючий суддя Л.В. Бєлова

Судді: Н.В. Безименна,

Л.М. Гром

Головуючий суддя Бєлова Л.В.

Судді: Безименна Н.В.

Гром Л.М.