Рішення № 58970524, 06.06.2016, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/18580/15-ц

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" червня 2016 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді Гончарук В.П.,

з секретарем Красновою І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Науково-дослідного економічного інституту про визнання трудового договору укладеним, стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди, суд -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до Науково-дослідного економічного інституту про визнання трудового договору укладеним, стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди. Просить суд визнати трудову угоду укладену між позивачем та відповідачем від 05.05.2014 року укладеною; стягнути з відповідача заборгованість із заробітної плати в розмірі 3 654,00 грн., середній заробіток за весь час затримки виплати заробітної плати в сумі 33 845,10 грн. та 5 000 грн. відшкодування моральної шкоди, а всього стягнути 38 845,10 грн.

Свої вимоги мотивувала тим, що 05 травня 2014 року між ОСОБА_1 до Науково-дослідним економічним інститутом була укладена строкова трудова угода згідної якої позивач з 05.05.2014 року по 30.06.2014 року повинна була виконувати роботу по прибиранню службових приміщень. 30 червня 2014 року службовими особами відповідача мені надано для підпису Акт приймання-передачі № 1, згідно якого жодних претензій, щодо якості виконаної роботи згідно цього трудового договору не має. Однак ані в день звільнення, ані пізніше заробітну плату позивачу не виплатили, В подальшому позивач неодноразово зверталась до відповідача з зверненнями про виплату заборгованості по заробітній платі та підписання трудової угоди, яка не була підписана з моменту її укладення, однак дані звернення були проігноровані відповідачем.

Позивач у судове засідання не з'явилася, хоча повідомлена належним чином про час та місце розгляду справи. До початку судового засідання надала письмову заяву з прохання слухати справу за її відсутності, позовні вимоги підтримує. В разі неявки представника відповідача до суду просила розглянути справу в заочному порядку.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Причини неявки суду не повідомив.

За згодою позивача суд ухвалив рішення при заочному розгляді справи, що відповідає вимогам ст.224 ЦПК України.

На підставі ст.197 ч.2 ЦПК України справа розглянута у відсутності сторін без фіксування судового засідання технічними засобами.

Дослідив в судовому засіданні матеріали справи, суд встановив наступні обставини справи.

Статтею 43 Конституції України проголошено право кожної людини на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та закріплено гарантії реалізації права на працю, що включає право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче від визначеної законом.

Відповідно до частини третьої ст.94 Кодексу законів про працю України питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захист визначається цим Кодексом, Законом України „Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст.115 Кодексу законів про працю України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів.

Частинами 1, 2 ст. 233 КЗпП України визначено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України "Про оплату праці" визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому вираженні, яку за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до пункту 1.3 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13.01.2004 р. № 5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27.01.2004 р. за № 114\8713, до фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Судом встановлено, що 05 травня 2014 року між ОСОБА_1 до Науково-дослідним економічним інститутом була укладена строкова трудова угода згідної якої позивач з 05.05.2014 року по 30.06.2014 року повинна була виконувати роботу по прибиранню службових приміщень, туалетів коридору.(а.с. 5)

Згідно п. 1.1 даної трудової угоди Виконавець виконує роботу на свій ризик, самостійно організовує виконання роботи, не підлягає під дію внутрішнього трудового розпорядку, не має права на одержання допомоги їз соціального страхування, не сплачує страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності за витратами, зумовленими народженням та похованням.

Відповідно до ч. 1ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно із ч.3 ст.24 КЗпП України укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.

Відповідно до ч.1 ст. 29 Закону України «Про оплату праці» при укладанні працівником трудового договору (контракту) роботодавець доводить до його відома умови оплати праці, розміри, порядок і строки виплати заробітної плати, підстави, згідно з якими можуть провадитися відрахування у випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Згідно довідки від 12.01.2016 року Науково-дослідного економічного інституту № 1/6, ОСОБА_1 в період з 05.05.2014 по 30.06.2014 рік в штатному розкладі Науково-дослідного економічного інституту не значиться.(а.с. 43)

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи, дана трудова угода від 05.05.2014 року укладена між ОСОБА_1 до Науково-дослідним економічним інститутом є цивільно-правовою угодою та регулюється нормами Цивільного кодексу України, оскільки відповідач Науково-дослідний економічний інститут є бюджетною установою і повністю фінансується з державного бюджету. Зарплата працівникам визначається у відповідності до штатного розкладу. Відповідач ОСОБА_1 до штату не включалася та в період виконання своїх обов'язків з 05.05.2014 року по 30.06.2014 року за трудовою угодою від 05.05.2014 року також у штаті Науково-дослідного економічного інституту не було. Наказу (розпорядження) про зарахування позивача на роботу в Науково-дослідний економічний інститут також не існує.

Також, до матеріалів справи долучена копія трудової угоди від 05.05.2014 року укладена між ОСОБА_1 до Науково-дослідним економічним інститутом та Акт №1 приймання-передачі робіт(наданих послуг) по даній трудовій угоді, відповідно до якого вартість виконаних робіт позивачем становить 3 654,00 грн., однак дані документи не мають підпису замовника та є неналежним чином посвідченими.

Разом з тим позивач просить стягнути з відповідача відшкодування моральної шкоди в розмірі 5 000,00 грн.

Фактичною підставою для застосування такого виду відповідальності роботодавця за заподіяну працівникові моральну шкоду є наявність у діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, є вина, шкода, протиправна поведінка та причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою. Відсутність хоча б одного з цих же елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.

У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (зі відповідними змінами) роз'яснено, що відповідно до 237-1 КЗпП України (набрав чинності з 13 січня 2000 року) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Крім того, у пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Отже, з огляду на положення ст. 237-1 КЗпП України, що передбачають відповідальність за завдану моральну шкоду працівнику, позивач повинен довести не тільки протиправність поведінки відповідача, а й наявність самої моральної шкоди та причинний зв'язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.

Відповідно до частини першої ст.11 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до частини третьої ст.212 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 до Науково-дослідного економічного інституту про визнання трудового договору укладеним, стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди, є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ст. 88 Цивільного процесуального кодексу України, суд не вирішує питання розподілу судових витрат, оскільки судом ухвалене рішення про відмови у задоволенні позову в повному обсязі.

Враховуючи викладене та керуючись ст. 43 Конституції України, ст.ст.94, 97, 115,116, 117, 233, 2371 Кодексу законів про працю України, ст. 34 Закону України «Про оплату праці», ст.4 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів її виплати», Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року за № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», ст.ст.1, 4, 10, 11, 58, 60, 88, 208, 209, 212-215, 218 Цивільного процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Науково-дослідного економічного інституту про визнання трудового договору укладеним, стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку через Дніпровський районний суд м. Києва шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня проголошення рішення. У разі якщо судове рішення було постановлено без участі особи, яка його оскаржує, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Суддя