Рішення № 58965098, 13.07.2016, Деснянський районний суд м. Чернігова

Справа № 750/10390/15-ц

Провадження № 2/750/195/16

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2016 року м.Чернігів

Деснянський районний суд міста Чернігова у складі:

судді - Рахманкулової І.П.,

із секретарем - Разумейко К.М.,

за участю представника позивача ОСОБА_1,

відповідача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним,

в с т а н о в и в:

13 жовтня 2015 року Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» звернулося до суду з позовом до відповідача про стягнення заборгованості за договором в сумі 26255,29 доларів США.

23 червня 2016 року представник відповідача подав зустрічну позовну заяву, в якій просив визнати недійсним кредитний договір № 7607С71 від 23 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та Публічним акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України».

Обґрунтована зустрічна позовна заява тим, що кредитний договір укладений з порушенням вимог чинного законодавства, а отже є таким, що підлягає визнанню недійсним з таких підстав:

-банк не мав права здійснювати кредитування в іноземній валюті за відсутності індивідуальної ліцензії;

-умови нарахування пені є несправедливими;

-умови сплати відсотків за користування кредитом в іноземній валюті є протиправними та несправедливими;

-споживача введено в оману щодо законного права на отримання кредиту в іноземній валюті;

-у кредитному договорі не визначено дату надання кредиту;

-банком порушено механізм надання кредитних коштів, так як відкрито неналежні рахунки та неправильно здійснено бухгалтерський облік.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити, а щодо вимог за зустрічним позовом просив відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що зміст спірного договору не суперечить вимогам законодавства, а його умови відповідають ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Відповідач та його представник підтримали зустрічний позов, у задоволенні первісного позову просили відмовити.

Заслухавши пояснення представника позивача, відповідача, його представника та дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, а у задоволенні зустрічних позовних вимог слід відмовити з наступних підстав.

У судовому засіданні встановлено, що 23 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України», яке змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 7607С71, відповідно до якого відповідач отримав кредит в сумі 41400 доларів США для оплати придбання нерухомого майна із сплатою процентів за користування ним у розмірі річної процентної ставки з кінцевою датою погашення до 22 жовтня 2032 року (а/с 7-10).

До вказаного кредитного договору договором № 7607С71-1 від 30 січня 2009 року внесено зміни та визначено, що на період з 01 січня 2009 року по 31 грудня 2009 року по кредиту встановлюється фіксована процентна ставка 7,25% річних (а/с 18).

Договором 7607С71-2 від 20 січня 2010 року про внесення змін і доповнень до кредитного договору встановлено, що на період з 01 січня 2010 року по 31 грудня 2010 року по кредиту встановлюється фіксована процентна ставка 7,25% річних (а/с 19).

Згідно договору № 7607С71-3 від 20 квітня 2010 року про внесення змін та доповнень до кредитного договору № 7607С71 від 23 жовтня 2007 року з чинними договорами про внесення змін та доповнень встановлено, що починаючи з 03 квітня 2010 року позичальник щомісячно сплачуватиме банку проценти за користування кредитом у валюті кредиту у розмірі річної процентної ставки (а/с 20).

В подальшому, договором № 7607С71-4 від 25 жовтня 2012 року про внесення змін та доповнень до кредитного договору № 7607С71 від 23 жовтня 2007 року було вилучено підпункт 2.2.2 п. 2.2 ст. 2 договору (а/с 18-21).

Відповідач свої зобовязання по поверненню кредитних коштів та сплаті процентів належним чином не виконував, а тому станом на 05 жовтня 2015 року утворилася заборгованість в сумі 26255,29 доларів США та 9908 грн. 70 коп., з якої 24342,36 доларів США - заборгованість по кредиту, 1912,93 доларів США заборгованість по процентам, 9908 грн. 70 коп. пеня за прострочення сплати процентів по кредиту, що підтверджується розрахунком (а/с 5-6).

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, зобовязання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Згідно ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобовязанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обовязок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Згідно п. 29 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» № 5 від 30.03.2012року при вирішенні спорів про дострокове повернення кредиту суд має враховувати положення статей 1050, 1054 ЦК і виходити з того, що якщо договором встановлено обов'язок позичальника повернути кредит частинами (із розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини кредитодавець має право вимагати дострокового повернення частини кредиту, що залишилася, та сплати процентів, належних йому від суми кредиту.

Згідно ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Таким чином, вимога позивача про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором підлягає задоволенню.

Зустрічні позовні вимоги задоволенню не підлягають виходячи з наступного.

Відповідно до положень статей 6, ч.1 ст. 626, ст. 627, ч.1 ст. 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У ч. 1 ст. 638 ЦК України, зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору; істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні.

Згідно ч. 1 ст. 11 «Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Закріпивши на законодавчому рівні певний порядок і вимоги щодо укладення договорів, зокрема, і кредитних договорів, законодавець з метою захисту порушеного права учасників кредитних правовідносин визначив правові підстави визнання правочинів, в тому числі і кредитних договорів, недійсними у випадку недотримання вимог законодавства при їх укладенні.

Відповідно до ст. 204 ЦК Україниправочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином, законом встановлена презумпція правомірності правочину і він може бути визнаний судом недійсним тільки з передбачених законом підстав.

За загальним правилом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, в силу яких особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а сам зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Статтею 229 ЦК України встановлено правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки, а статтею 230 ЦК України - під впливом обману, і, виходячи з аналізу зазначених норм права, як обман, так і помилка, є самостійними підставами для визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України замовчування стороною існування наявності обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину, є обманом. Визначення поняття обставин, що мають істотне значення, викладено в абз. 2 ч. 1 ст. 229 ЦК України, під якими розуміється помилка щодо природи правочину, прав та обовязків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків встановлених законом.

Крім того, відповідно до ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману, є нечесною підприємницькою практикою, а тому встановлено заборону на таку діяльність. Пунктом 2 частини 1 ст. 19 вказаного Закону визначено, що практикою, яка вводить в оману стосовно основних характеристик продукції, зокрема, таких, як її наявність, переваги, очікувані результати споживання, є підприємницька практика, що спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Також згідно частини 2 вказаної статті Закону підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

За змістом ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, яка діяла на час укладення договору, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобовязаний повідомити споживача у письмовій формі про: 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобовязаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Недотримання зазначених вимог відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону «Про захист прав споживачів» є підставою для визнання правочину недійсним, як такого, що укладений з використанням нечесної підприємницької практики.

Згідно частин 1 та 2, 5 та 6, 7 ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні; або договір може бути визнаним недійсним у цілому. Положення, що було визнано недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.

Таким чином, статті 18, 19 Закону України від 12 травня 1991 року «Про захист прав споживачів» передбачають різні взаємовиключні підстави визнання угод недійсними.

Аналізуючи положення ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», для кваліфікації умов договору як несправедливих необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п.6 ч.1 ст.3, ч.3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обовязків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві, а у випадку визнання окремого положення договору несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійним в цілому.

Положення ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо необхідності доведеності порушення прав споживача узгоджується з положеннями і з вимогами норм цивільного та цивільно-процесуального права.

Так, відповідно до положень статей 15, 16 ЦК України, статей 1 та 3 ЦПК України в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, а тому під час розгляду спору в суді доказуванню підлягає не лише сам по собі факт порушення норм матеріального права, зокрема і в сфері договірних правовідносин під час укладення договору, а підлягають встановленню обставини доведеності порушення законних прав позивача, їх істотності та зясуванню, в чому саме полягає порушення його законних прав.

Необхідність встановлення причинно - наслідкового звязку у договірних правовідносинах порушення законних прав позивача в звязку з недотриманням вимог законодавства при укладенні договорів вбачається з правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України у справах № 6-27цс14 від 30 квітня 2014 року, № 6-119цс14 від 10 вересня 2014 року та № 6-110 цс14 від 10 вересня 2014 року, № 6-121цс14 від 01 жовтня 2014 року.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. № 9, який детально регламентує порядок визнання правочинів недійсними, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.

Згідно ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

19 жовтня 2007 року ОСОБА_2 звернувся до банку з заявою на видачу кредиту для придбання житла у сумі 41400 доларів США (а/с 145).

19 жовтня 2007 року, до укладення кредитного договору, ОСОБА_2 отримав інформацію щодо умов кредитування для придбання житла, про що свідчить його підпис на інформаційній довідці, що відповідає вимогам ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (а/с 146).

23 жовтня 2007 року, в день укладення кредитного договору, ОСОБА_2 був повідомлений про програми споживчого кредитування в АТ «Укрексімбанк» про що свідчить його підпис під даною інформацією (а/с 151).

До кредитного договору сторонами вносились зміни, в тому числі на підставі заяв ОСОБА_2 (а/с 152, 153).

Листом від 19 червня 2015 року ОСОБА_2 звернувся до банку з пропозицією розглянути питання щодо списання йому 50% боргу безоплатно, за умови сплати решти 50% боргу, чим фактично підтвердив наявність у нього заборгованості перед банком (а/с 154).

19 червня 2015 року ОСОБА_2 під розпис доведено розрахунок рефінансування заборгованості за кредитом у гривню з відстрочкою сплати процентів (а/с 143-144).

Крім того, як пояснив у судовому засіданні представник позивача, на час укладення кредитного договору відповідач був працівником АТ «Укрексімбанк» та мав всебічний доступ до банківської інформації, механізмів роботи банку, переваг, в тому числі і при отриманні кредитних коштів, у разі необхідності, а тому його доводи про не доведення інформації про умови кредитування є безпідставними.

Той факт, що відповідач працював в АТ «Укрексімбанк» на різних посадах у період з 24.04.2001 року по 02.04.2010 року підтверджується довідкою від 13 липня 2016 року № 076-002/1818 (а/с 190).

Після укладення кредитного договору ОСОБА_2 не звертався до банку із заявами про надання додаткової інформації або роз'яснення певних положень договору, не скористався правом на відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту згідно з ч. 6 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що свідчить про дійсність кредитного зобов'язання, обізнаність ОСОБА_2 про умови кредитування в AT «Укрексімбанк» та умови кредитного договору.

З огляду на викладене, суд вважає, що відповідач був належним чином повідомлений про усі можливі ризики й умови кредитування, сукупну вартість кредиту, істотні умови договору, графіки здійснення платежів, валюту кредиту, умови сплати процентів за користування кредитом та пені у разі прострочення виконання зобовязання за кредитним договором та погодився з ними, підписавши договір.

Зміст спірного договору не суперечить вимогам законодавства, а його умови відповідають ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Згідно умов кредитного договору, укладеного між сторонами, договір було укладено в іноземній валюті (доларах США). Діючим законодавством України не передбачений стабільний курс долару США по відношенню до національної валюти України - гривні.

Відповідно до ст. 36 Закону України «Про національний банк України», офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним банком України.

Згідно ч. 1 ст. 8 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» валютні курси встановлюються Національним Банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Положенням «Про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів», затвердженим Постановою Правління Національного Банку України № 496 від 12.11.2003 року визначається, що офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема, долару США установлюється щоденно. Для розрахунку гривні до іноземних валют використовується інформація для котирування іноземних валют станом на останню дату.

З огляду на викладене, суд вважає, що при укладенні договору в іноземній валюті (доларах США) відповідач усвідомлював, що курс національної валюти України - гривні по відношенню до долара США не є незмінним, а також, усвідомлював, що зміна вказаного курсу можливо настане, а тому позивач, беручи на себе обов'язки щодо погашення кредиту саме в доларах США, повинна була передбачити та врахувати можливі зміни, зокрема, - підвищення валютного ризику за кредитним договором.

Таким чином, укладання кредитного договору в іноземній валюті відповідало внутрішній волі відповідача, який підписавши договір, погодився щодо його істотних умов, зокрема, надання кредиту в іноземній валюті - доларах США та повернення коштів, відповідно до офіційного курсу долара по відношенню до національної валюти-гривні.

Крім того, дана правова позиція, узгоджується з позицією, викладеною в Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», а саме п. 16 в якому зазначено, що саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставістатті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

Згідно зі ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена п. «в» ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.

Згідно з п. 1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 р. № 483, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09 листопада 2004 р. за №1429/10028, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитів в іноземній валюті згідно зі ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Відкрите акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк», яке змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк» отримало банківську ліцензію № 2 від 25.12.2001 року на здійснення банківських операцій та дозвіл № 2-3 з додатком від 15 лютого 2005 року, якими передбачено право банку на здійснення валютних операцій (а/с 159, 160-162 ).

Враховуючи положення ст. 47 та 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність» та п. 3 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», належить виходити з того, що на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями на час укладення спірного кредитного договору банк був уповноважений та мав право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

В обгрунтування недійсності кредитного договору, ОСОБА_2 вказує, що банком порушено механізм надання кредиту, відкрито неналежні рахунки, неправильно здійснено бухгалтерський облік операцій, а в самому кредитному договорі не визначено дату надання кредиту.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Тобто, обов'язок надати кредитні кошти виникає у банку після укладення кредитного договору, а механізм його надання прописано в п. 2.3. кредитного договору.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у рішенні від 11.07.2012 року у справі № 6-63цс12 кредитний договір є укладеним з моменту досягнення його сторонами в письмовій формі згоди з усіх істотних умов договору,надання кредитних коштів є стадією виконання умов кредитного договору, а правове значення для вирішення питання про визнання кредитного договору недійсним має додержання його сторонами вимог закону саме при його укладенні, а не виконанні і не може бути підставою для визнання кредитного договору недійсним.

За таких обставин, вимоги позивача за зустрічним позовом задоволенню не підлягають.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88, 208-210, 212-215, 292, 294 ЦПК України, ст.ст. 526, 530, 610, 611 ЦК України, cуд,-

в и р і ш и в:

позов Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором - задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» заборгованість за договором в сумі 26255,29 доларів США (двадцять шість тисяч двісті пятдесят пять доларів 29 центів) та пеню за прострочення сплати кредиту та процентів в сумі 9908 грн. 70 коп. (девять тисяч девятсот вісім грн. 70 коп.).

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» 8614 грн. 39 коп. у відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Чернігівської області.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя: