Постанова № 58950187, 12.07.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

12 липня 2016 року № 826/27007/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мазур А.С., суддів: Аблова Є.В., Літвінової А.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

Громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 до третя особа:Державної міграційної служби України Управління Державної міграційної служби України в Київській областіпровизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,В С Т А Н О ВИ В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась Громадянка Російської Федерації ОСОБА_2 з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Управління Державної міграційної служби України в Київській області про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №812-15 від 25 листопада 2015 року.

Позов обґрунтовано неправомірністю оскаржуваного рішення, оскільки висновок відповідача є необґрунтованим, прийнятим без урахування усіх обставин, які підтверджують наявність у Громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 умов для набуття статусу біженця, або особи, що потребує додаткового захисту, а також наявності у останньої цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та зазнати фізичної розправи, у зв'язку з існуванням в країні громадянства серйозної загрози життю та безпеки позивача особисто та членів її сім'ї.

У судовому засіданні 18 травня 2016 року представник позивача підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позові та письмових поясненнях, долучених до матеріалів справи, у яких додатково зазначав про безпідставність висновків відповідача стосовно заяви позивача, необґрунтованість та поверхневість розгляду відповідачем заяви позивача, відверту невідповідність інформації, викладеної у висновку за результатами розгляду заяви позивача.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечувала з підстав, викладених у письмових запереченнях на позов, зазначаючи про відсутність інформації (доказів), яка б підтверджувала правдивість вказаних позивачем під час співбесід обставин та свідчили про фактичне існування загрози життю, безпеці чи свободі позивача у країні її походження. Також зазначив, що основною причиною еміграції позивача до України є те, що з України легше переїхати до Швеції, де проживає її дочка.

В судове засідання представник третьої особи не з'явився, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце проведення судового засідання.

Суд, встановивши відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, керуючись частиною 6 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвалив розглядати справу у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Громадянка Російської Федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1, заміжня, за національністю- узбечка, за віросповіданням - іслам. До України прибула разом із неповнолітніми дітьми 25 червня 2015 року легально за національним паспортом.

28 липня 2015 року ОСОБА_2 звернулась до управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Свою історію побоювань позивач обґрунтував тим, що не може повернутись в Російську Федерацію, оскільки їй там загрожує небезпека, а саме можуть анулювати громадянство її та дітей і депортувати в країну походження останньої -Узбекистан. Позивач зазначив, що в Узбекистані її будуть переслідувати через релігійні переконання, оскільки вона та вся її сім'я - мусульмани.

За результатами розгляду особової справи громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 та поданої заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, УДМС України Київській області 13 листопада 2015 року оформлено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України від 25 листопада 2015 року № 812-15 підтримано висновок УДМС України Київській області та відмовлено позивачу та її неповнолітнім дітям у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.

07 грудня 2015 року позивач отримав повідомлення №70 УДМС України Київській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і звернувся до суду з позовом про оскарження вказаного рішення.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI в редакції, яка діяла на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення.

Згідно ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI), біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно частин 1 та 2 ст. 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 9 Закону № 3671-VI, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Частиною 11 ст. 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно роз'яснень, викладених у пункті 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" від 25 червня 2009 року № 1 (із змінами та доповненнями), згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно ч.6 ст.8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами: які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону; якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу; за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною 7 ст. 7 Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво), особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно абзацу 4 частини першої статті 6 Закону № 3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Для того, щоб вважатися біженцем, особа має продемонструвати докази цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань з однієї з причин, вказаних вище.

Причиною звернення за захистом в Україні позивач вказав побоювання стати жертвою переслідування в країні походження за релігійні переконання.

З матеріалів особової справи позивача, яка міститься в матеріалах справи, вбачається, що в заяві від 28 липня 2015 року позивач повідомив, що не може повернутись до Росії, оскільки їй загрожує небезпека, а саме її громадянство та громадянство її дітей можуть анулювати, а їхню сім'ю депортують в країну походження -Узбекистан. В Узбекистані її будуть переслідувати через релігійні переконання, оскільки вона та вся її сім'я - мусульмани. Також, позивачка наголошувала на тому, що в 2013 році анулювали громадянство Російської Федерації її чоловіка, а згодом його нелегально відправили в Узбекистан. Європейський Суд з прав людини заборонив екстрагувати її чоловіка в Узбекистан поки Європейський Суд не прийме по ньому рішення. Тим не менш, він все одно був відправлений в Узбекистан, де його посадили у в'язницю просто через те що він мусульманин і слідує ісламським традиціям. Як встановлено судом, та підтверджується матеріалами справи чоловік позивачки виграв позов проти Російської Федерації в Європейському Суді з прав людини, який постановив що Російською Федерацією порушено статті З, 5 та 34 Європейської Конвенції з прав людини та має заплатити її чоловікові 7500 євро компенсації за моральну шкоду. Проте, не дивлячись на те що Європейський Суд визнав, що екстрадиція її чоловіка до Узбекистану ставила б його під реальну загрозу катування та жорстокого поводження, Російська Федерація все одно відправила його в Узбекистан.

Позивач звертав увагу в заяві на те, що не може повернутися в РФ, бо боїться за своє життя, боїться що з нею станеться те саме, що і з її чоловіком.

В даному випадку заявником не надано будь-яких доказів на підтвердження відомостей про членство заявниці у релігійних або інших організаціях, а також відомостей про оголошення її у розшук будь-якою країно немає.

Окрім зазначеного, колегія суддів зазначає, що обставини, якими позивач обґрунтовує свої побоювання щодо депортації, стосуються лише її чоловіка, а їх правові наслідки не розповсюджуються на позивачку та її дітей.

Суд зазначає, що з анкети заявника також вбачається прагнення легалізуватись на території України для подальшого переселення до Швеції.

З огляду на викладене, суд погоджується з висновком Управління Державної міграційної служби України в Київській області про недоведеність у заявниці обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності. Громадянства ( підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження - Російській Федерації через побоювання застосування щодо себе смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення відповідача від 25 листопада 2015 року №812-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи наведене та виходячи із встановлених судом під час розгляду справи обставин, суд приходить до висновку про правомірність рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25 листопада 2015 року №812-15 , з огляду на що позовні вимоги громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 задоволенню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її отримання особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя А.С. Мазур

Судді: Є. В. Аблов

А.В. Літвінова