Рішення № 58932330, 01.07.2016, Ленінський районний суд м. Дніпропетровська

01.07.2016 Єдиний унікальний номер 205/8306/14-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 липня 2016 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська (Дніпро)

у складі: головуючого - судді Федченко В.М.,

при секретарях Бунакової С.О., Джурко Ю.І.,

за участю: представника

позивача ОСОБА_1,

представника

відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпропетровську (Дніпро) цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Третя особа: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання договору дарування недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач 02 жовтня 2014 року звернулася до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська з позовом, в якому вказала, що вона з травня 1976 року зареєстрована та проживає у житловому будинку №8 по вул. Курильській у м. Дніпропетровську. Враховуюче похилий вік та стан здоров'я, відповідач запропонувала позивачу укласти договір, згідно якого відповідач зобов'язалася доглядати за нею, а після смерті позивача домоволодіння за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Курильська буд.8 перейде у власність відповідача. Після чого сторони відвідали нотаріуса та уклали договір. З моменту укладання договору їх відносини почали погіршуватися, відповідач постійно була чимось незадоволена, кричала на позивача, а згодом почала бити. Не витримавши побиття, 09.01.2014 року позивач звернулася з заявою до Ленінського РВ в Дніпропетровській області про вчинення кримінального правопорушення. 04 липня 2014 року після чергового побиття, наряд міліції вже викликала невістка позивача ОСОБА_6 З метою розірвання договору довічного утримання позивач звернулася за правовою допомогою та з відповіді на адвокатський запит дізналася, що домоволодіння №8 по вул. Курильській у м. Дніпропетровську зареєстровано на праві власності на підставі договору дарування за іншою особою. Позивач просила визнати недійсним договір дарування домоволодіння №8 по вул. Курильській у м. Дніпропетрвоську, укладеного 27.10.2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, за реєстровим № 4768; застосувати наслідки визнання недійсності правочину та повернути сторонив первісний стан (а.с.2-4).

Представник ОСОБА_7 також надавав суду «Додаткові письмові пояснення» від 11.12.2014 року, в яких вказав на те, що «…Позивач дізналася про порушення свого права з відповіді КП «ДМБТІ» від 06.08.2014 року вих.№8637, а тому початок перебігу позовної давності необхідно відраховувати саме з цієї дати» (а.с.91).

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.12.2014 року в задоволенні позову відмовлено, оскільки суд прийшов до того висновку, що ОСОБА_7 мала добровільний намір саме подарувати належне їй на праві власності домоволодіння, що і було зроблено 27.10.2009 року (а.с.101-103).

Зазначене судове рішення оскаржене представником ОСОБА_7 в апеляційному порядку (а.с.108-111).

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29.01.2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, а рішення Ленінського районного суду від 11.12.2014 року залишено без змін (а.с.128-130).

Представник ОСОБА_7 у відповідності до п.1 ч.1 ст.355 ЦПК України 24.06.2015 року звертався до Верховного суду України із «Заявою про перегляд судових рішень у цивільній справі внаслідок неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права», в яких сказав на те, що «…судом проігноровано той факт, що в силу похилого віку та стану свого здоровя підготовкою документів для укладення договору в інтересах Позивача займалася Відповідач (…) Відмовляючи у відкритті касаційного провадження по даній справі, суд не звернув уваги на те, що всупереч вимогам ч.1 ст.229 ЦК України, не прийняв до уваги докази неправильного сприйняття ОСОБА_7 фактичних обставин правочину, що вплинуло н6а її волевиявлення та залишив поза увагою факт відсутності волевиявлення Позивача під час укладення нею договору про безоплатну передачу у власність Відповідача будинку (…) Як свідчать матеріали справи та показання свідків, після підписання оспорюваного правочину фактичної передачі житлового будинку не відбулося, ключі від будинку Позивач обдаровуваному не передавала, а сама Позивач продовжує проживати в даному житловому будинку та самостійно сплачувати за комунальні послуги (…) Просив Верховний Суд України скасувати рішення попередніх судових інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі» (а.с.152-156).

Постановою Верховного Суду України від 11.11.2015 року заяву ОСОБА_3 задоволено частково. Скасовано рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.12.2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29.01.2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.03.2015 року та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи вище зазначені судові рішення, Верховний Суд України зазначив те, що «…при вирішенні справи судами не було встановлено чи продовжує проживати позивачка у спірному будинку, чи відбулася фактична передача будинку згідно умов договору дарування (зокрема передача ключів), чи здійснює позивачка особисто оплату комунальних послуг. Зясування зазначених обставин та їх належна оцінка мають значення для вирішення питання про те, чи дійсно ОСОБА_3 мала на меті безоплатну передачу ОСОБА_4 свого будинку у власність на противагу її тверджень про те, що спірний будинок є її єдиним місцем проживання. Однак, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, на зазначене уваги не звернув та дійшов до передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог» (а.с.200-202).

25.11.2015 року справа надійшла на новий розгляд до Ленінського районного суду міста Дніпропетровська (а.с.204, 206).

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив задовольнити, в тому числі й з підстав, викладених у позовній заяві. В обґрунтування позовних вимог посилався на обставини, викладені в позовній заяві. Також пояснив, що договір дарування не відповідає вимогам ст.203 ЦК України, оскільки не відповідає волевиявленню ОСОБА_7. Остання мала наміри укласти саме договір довічного утримання, а не договір дарування, є особою похилого віку, помилялася з приводу суті договору і не усвідомлювала той факт, що фактично був укладений договір дарування. Крім того, звертає увагу на ту обставину, що Відповідач навіть не спростовує той факт, що саме ОСОБА_7 сплачувала грошові кошти за комунальні послуги.

Відповідачка заявлені позовні вимоги не визнала, надіслала до суду письмові заперечення проти позовної заяви про визнання договору дарування недійсним. Невизнання позову мотивувала тим, що будинок отримано нею в подарунок від позивачки і що останньою пропущений строк позовної давності, оскільки до вимог про розірвання договору дарування встановлений скорочений строк позовної давності, який складає один рік (а.с.79-81).

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав в повному обсязі та заперечував проти їх задоволення. Також надав суду заперечення на позовну заяву, в яких також вказав на те що договір дарування між сторонами відповідач внутрішній волі позивача, а похилий вік та подальше проживання у відчуженому будинку не можуть, на його погляд, вважатися помилкою в розумінні ст.ст.203, 229, 717 ЦК України (а.с.215-217).

Третя особа у судове засідання не з'явилася, про день, місце і час розгляду справи повідомлялася належним чином, причини неявки суду не повідомила. Її неявка не є перешкодою справи по суті.

Допитана в якості свідка ОСОБА_8 суду пояснила, що живе по сусідству з ОСОБА_7 і спілкується із нею приблизно п'ятнадцять років. Сплату за комунальні послуги ОСОБА_7 довіряє саме їй. Також ОСОБА_7 давала гроші на сплату за комунальні послуги і Відповідачці. Останні два чи три роки ОСОБА_7 мешкає в будинку сама. Відповідачка ОСОБА_4 є онукою ОСОБА_7. Остання жила зі своєю бабусею приблизно з дванадцяти або з чотирнадцяти років. У період сумісного життя між сторонами мали місце конфлікти. ОСОБА_7 казала свідку про те, що хоче оформити з Відповідачкою договір довічного утримання і щоб після її смерті будинок залишився за Відповідачкою. Остання декілька разів приводила покупців на будинок, казала що це її будинок, а ОСОБА_7 хай вбирається куди завгодно. Будинок ремонтували чоловік Відповідачки та його батьки.

Допитана в якості свідка ОСОБА_6 суду пояснила, що вона є невісткою ОСОБА_7, мешкають поруч вже п'ятнадцять років і що між ними гарні відносини. ОСОБА_7 живе одна і сама сплачує за комунальні послуги. Відповідачка не мешкає у будинку вже два роки і не здійснює за ним догляд. Також Відповідачка в ремонт будинку свої кошти не вкладала, а лише займалася продажем будинку. Покупці на будинок приходили декілька разів. Вона живе з сином ОСОБА_7 в будинку, який той отримав від ОСОБА_7 в подарунок.

Допитана в якості свідка ОСОБА_9 суду пояснила, що ОСОБА_7 вже два роки мешкає в будинку одна і все робить вдома сама. Вона не може оформити субсидію за тих підстав, що Відповідачка забрала усі документи. Крім того, коли Відповідачка виїжджала до свого другого чоловіка, то вивезла з будинку усі речі ОСОБА_7. Відповідачка двічі викликала для ОСОБА_7 лікаря з психлікарні, а той сказав, що бабуся є нормальною людиною. Крім того, Відповідачка у 2015 році тричі приводить покупців на будинок. Ремонт у будинку робили батьки першого чоловіка Відповідачки на імя ОСОБА_2. Вікна в будинку вони замінили у 2011 році. ОСОБА_7 у свій час казала свідку про те, що хоче оформити з Відповідачкою договір довічного утримання.

Суд, вислухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, свідків,вивчивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Матеріалами справи встановлено, що27 жовтня 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування домоволодіння №8 по вул. Курильській у м. Дніпропетровську, згідно умов якого ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_4 прийняла у дар належне ОСОБА_3 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності, видане виконавчим комітетом Ленінської районної у м. Дніпропетровську ради депутатів трудящих, та зареєстрованому в Комунальному підприємстві «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» 12.02.2008 року, реєстраційний № 22079722 вказане домоволодіння. Договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5, за реєстровим № 4768 (а.с.65).

Встановлено, що власником домоволодіння №8 по вул. Курильській у м. Дніпропетровську є ОСОБА_4 (а.с.65).

Відповідно дост. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно ч.1ст. 722 ЦК Україниправо власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття. У п. 4ст. 722 ЦК Українивказано, що прийняття обдарованим документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунку.

Пунктом 11 Договору дарування від 27.10.2009р. роз'яснено, що право власності на зазначене домоволодіння виникає з моменту його прийняття. Прийняттям дарунка вважається одержання обдарованою примірника цього договору після його нотаріального посвідчення та символів речі (ключів).

Як пояснив в судовому засіданні представник позивача, ОСОБА_1, оформлюючи договір дарування, позивачка була переконана, що фактично буде укладено договір довічного утримання, оскільки вона залишилася одна в будинку та потребувала сторонньої допомоги та догляду.

З огляду на вказані обставини, та посилаючись на те, що укладений договір не відповідав внутрішній волі позивачки, щодо правової природи й змісту правочину, просив визнати договір дарування недійсним, мотивуючи вимоги тим, що позивачка вважала, що укладає договір довічного утримання й, укладаючи спірний договір, помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачкою.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 з травня 1976 року зареєстрована та проживає у житловому будинку №8 по вул. Курильській у м. Дніпропетровську по сьогоднішній день, будь-якого іншого житла або нерухомого майна у власностіне мала і не має.

Крім того, ключі від будинку Відповідачці вона не передавала та продовжує жити в ньому та сплачувати грошові кошти за комунальні послуги. Відповідачкою не надані суду докази тому, що саме вона сплачувала за спожиті комунальні послуги з 01.11.2009 року та сплачує дотепер на момент завершення розгляду справи по суті (а.с.15-18).

На момент укладання договору дарування ОСОБА_3 було 74 роки і в силу свого похилого віку вона дійсно потребувала певного догляду та піклування з боку Відповідачки.

Відповідно достатей 229-233 ЦКправочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне -значення.

Згідно до Правової позиції, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 19 березня 2014 року (справа №6-9 цс 13), відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдарованого й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогамстатті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним на підставі частини третьої статті203та статті229 ЦК України.

За ч.3ст. 203 ЦК Україниволевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина першастатті 229 ЦК України).

Виходячи зі змісту статей203,717 ЦК Українидоговір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

При зверненні до суду особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Наявність чи відсутність помилки неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірному житловому будинку після укладення договорів дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми ч. 1 ст.229та ст.ст.203і717 ЦК Україниу сукупності вважаються правильно застосованими. (Постанова ВСУ від 16 березня 2016 року у справі № 6-93 ц.с. 16).

Судом встановлено, що ОСОБА_7, укладаючи договори дарування житлового будинку з Відповідачкою, помилково була впевнена в тому, що цим договором обдарована зобов'язується її доглядати та утримувати у разі потреби. Тобто домоволодіння передавалося у власність відповідачу за умови вчинення певних дій на користь дарувальника.

Таким чином, суд дійшов висновку, що на час укладення позивачкою договору дарування відповідачці житлового будинку, яка для неї була і є на даний час - єдиним житлом, вона, як особа похилого віку, яка за станом здоров'я потребувала певного догляду та допомоги, погодилась на передачу нерухомого майна у власність ОСОБА_4 лише за умови її утримання та відповідної допомоги і укладаючи спірні договори, помилялися щодо правової природи правочинів, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачкою.

Відповідно дост.215 ЦК Україниякщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч.1ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

В п. 19Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»зазначається, що відповідно достатей 229 - 233 ЦКправочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Відповідно дост.215 ЦК Україниякщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Отже, оскільки внаслідок помилки ОСОБА_7 неправильно сприймала угоду та її істотні умови, тому існують підстави для визнання угоди недійсною з підставст. 229 ЦК України.

Суд не приймає заперечення Відповідача проти позову за тих обставин, що ОСОБА_7 нібито пропущений строк позовної давності в один рік, передбачений ст.ст.258 ч.2 п.5, 728 ЦК України, оскільки про укладення між сторонами 27.10. 2009 року саме договору дарування, а не договору довічного утримання, як помилково вважала ОСОБА_7, останній стало відомо з відповіді КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» ДОР від 06.08.2014 року за вих. №8637 та листа Приватного нотаріуса ОСОБА_5 від 30.08.2014 року за №280/01-16 (а.с.12-14).

Враховуючи вищевикладене та аналізуючи здобуті по справі докази, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Тобто, право ОСОБА_7 є порушеним і тому підлягає захисту.

Тому суд визнає недійсним договір дарування домоволодіння №8 по вул. Курильська в місті Дніпропетровську, укладений між сторонами 27.10.2009 року та посвідчений за реєстровим номером №4768.

Крім того, враховуючи ту обставину, що в силу ст.216 ЦК України визнання правочину недійсним повязане з анулюванням майнових наслідків його вчинення і встановленням наслідків, передбачених законом, тому для захисту майнового права ОСОБА_3, з урахуванням принципів добросовісності, справедливості та розумності, суд вважає за необхідне припинити право власності ОСОБА_4 на домоволодіння №8 по вул. Курильській в м. Дніпропетровську, набуте в силу визнаного судом недійсним правочину у вигляді договору дарування від 27.10.2009 року.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд в силуст.88 ЦПК України, вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати у вигляді сплати судового збору в розмірі 121,80 грн..

Таким чином, судом виконано всі вказівки Верховного Суду України, викладені ним в ухвалі від 11.11.2015 року, а саме: встановлено ті факти, що ОСОБА_7 після укладення спірного договору від 27.10.2009 року та дотепер продовжує жити в будинку, фактично передача будинку та ключів від нього Відповідачці не відбулися, намірів передати будинок Відповідачці в подарунок вона не мала та продовжує здійснювати дотепер оплату комунальних послуг (а.с.200-202).

На підставі викладеного та керуючись ст. ст.203, 215, 216, 229-233, 717, 722 ЦК України, ст. ст.10,11, 60,88,208, 209, 212,213-215, 218, 294 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Заявлені позовні вимоги задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування домоволодіння №8, що розташоване за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Курильська, укладений 27.10.2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та посвідчений за реєстровим номером №4768.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Дніпропетровської області протягом десяти днів з дня його проголошення через Ленінський районний суд м. Дніпро.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя В.М. Федченко