Ухвала суду № 58913453, 07.07.2016, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний № 332/212/16 Головуючий у 1 інстанції: Сінєльнік Р.В.

Провадження № 22-ц/778/3241/16 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 липня 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі

Головуючого: Маловічко С.В., суддів Савченко О.В., Кочеткової І.В.

при секретарі: Бурак А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 09 червня 2016 року у справі за позовом ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА ОСОБА_3 «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості,

В С Т А Н О В И Л А:

У січні 2016 року ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернулося до суду з вищезазначеним позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи вимоги тим, що 18.05.2007р. між банком та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір, згідно з умовами якого ОСОБА_2 отримала кредит у розмірі 17 106,42 доларів США. У зв'язку з порушеннями зобов'язань за кредитним договором, зокрема, недотриманням графіку щомісячних платежів з погашення кредиту та сплати відсотків, у відповідача утворилась заборгованість станом на 12.01.2016р. в сумі 47 866,58 доларів США, що за курсом 23,50 згідно службового розпорядження НБУ від 12.01.2015р. складає 1124 864,63 грн. Відповідно до договору поруки від 18.05.2007р. ОСОБА_4 несе солідарну відповідальність по зобов»язання позичальника за кредитним договором. Тому позивач просив стягнути вказану заборгованість солідарно з відповідачів.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 09 червня 2016 року позов ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» задоволено частково.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК»: заборгованість по кредиту в сумі 10 492,16 доларів США, що за курсом 23,50 згідно службового розпорядження НБУ від 12.01.2015р. складає 246565 грн. 76 коп., заборгованість по відсоткам за користування кредитом в розмірі 11 491,5 доларів США, що за курсом 23,50 згідно службового розпорядження НБУ від 12.01.2015р. складає 270 050 грн. 25 коп.; заборгованість по комісії за користування кредитом в розмірі 608,19 доларів США, що за курсом 23,50 згідно службового розпорядження НБУ від 12.01.2015р. складає 14292 грн. 47 коп.; пеню за несвоєчасне виконання зобовязань по договору в розмірі 234 429 грн. 31 коп.

В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» судові витрати у розмірі по 5 736 грн. 81 коп. з кожного.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність у зв»язку з недоведеністю обставин, що мають значення для її вирішення, які суд вважав встановленими, невідповідністю висновків суду обставинам справи, порушенням судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення осіб, які беруть участь у справі, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що між Приватбанком та ОСОБА_2 18 травня 2007р. був укладений кредитний договір № ZPS0AE00000051, згідно з яким банк надав відповідачу кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 18.05.2007р. по 18.05.2012р. включено, у вигляд не поновлюваної кредитної лінії у розмірі 17106,42 доларів США на наступні цілі: придбання автомобілю у сумі 12 250 доларів США, 34 грн. для сплати за реєстрацію предмета застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна шляхом перерахування відповідно до п. 1.2 та у розмірі 3939,38 доларів США на сплату страхових платежів.

Сторонами визначено плату за користування кредитом у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 122,50 доларів США у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,14 % від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати з 18 по 24 число кожного місяця.

ОСОБА_5 з пунктом 7.1, 7.2 щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 299,62 долари США для погашення заборгованості за кредитом, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, на відкритий банком позичальнику рахунок 29092055728163.

Пунктом 4.1 кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником будь-якого зобов»язання, передбаченого п.п. 2.2.2, 2.2.3, 7.5 договору банк має право нарахувати пеню у розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн. за кожен день прострочки.

В забезпечення виконання зобов»язань за кредитним договором між Приватбанком та ОСОБА_4 був укладений договір поруки від 18.05.2007р., згідно з п. 4 якого у випадку невиконання боржником зобов»язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

Також для забезпечення виконання зобов»язань за кредитним договором ОСОБА_2 та ПРИВАТБАНК уклали договір застави рухомого майна від 18.05.2007р., за яким позичальник передала в заставу банку автомобіль Renoult Magnum, АР 0216АХ.

Відповідно до п. 25 договору застави рухомого майна від 18.05.2007р., у випадку, коли вирученої суми від продажу предмета застави недостатньо для повного задоволення вимог заставодержателя, останній може одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення своїх вимог з іншого майна заставодавця.

В позові банк посилався на те, що позичальник порушувала умови договору щодо строків та розміру сплати щомісячних платежів, а також не повернула кредит у визначений в договорі строк, у зв»язку з чим визначивши розмір її заборгованості станом на 12.01.2016р.в загальній сумі - 47866,58 доларів США, просив стягнути її з позичальника та поручителя в солідарному порядку.

Задовольняючи частково вказаний позов, суд першої інстанції виходив із того, що порушення позичальником умов кредитного договору та розмір заборгованості є доведеними позивачем, і тому підлягають стягненню з обох відповідачів в солідарному порядку. Але судом було зменшено суму заборгованості за пенею, розмір якої було визначено в межах річного строку позовної давності.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2, насамперед, посилається на те, що суд безпідставно, за відсутності додаткової угоди між нею та банком про продовження дії кредитного договору, стягнув нараховані банком відсотки поза межами дії кредитного договору, строк дії якого закінчився 18.05.2012р.

Проте вказані доводи апеляційної скарги колегія вважає неспроможними з огляду на таке.

В ч. 2 статті 1054 ЦК України, якою визначені правовідносини, що випливають з кредитного договору, зазначено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфу 1 цієї глави.

Статтею 1048 ЦК України, яка міститься у параграфі 1 цієї глави, встановлено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Отже, законодавчо врегульовано право кредитора на отримання процентів за кредитним договором до дня повернення кредиту (позики), якщо між кредитором і боржником відсутня інша домовленість.

З кредитного договору № ZPS0AE00000051 від 18.05.2007р., укладеного між позивачем та ОСОБА_6, вбачається, що кредит надано на строк з 18.05.2007р. по 18.05.2012р. включно, тобто датою повернення кредиту є 18.05.2012р.

Проте ця дата не є строком припинення дії договору, як помилково вважає відповідач ОСОБА_2, а є лише визначеною кінцевою датою, коли позичальник має повернути банку весь кредит, нараховані відсотки, комісію та інші нараховані на цю дати суми.

Разом з тим, в пункті 5.1 розділу 5 кредитного договору, в якому врегульовано термін дії договору, зазначено, що даний договір у частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту згідно з пунктом 7.1 набуває чинності з моменту його підписання обома сторонами, в інших частинах з моменту надання позичальником розрахункових документів або оформлення касових документів з метою використання кредиту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі виданих позичальником коштів до повного виконання сторонами зобов»язань за цим договором.

Також в пункті 3.4 договору сторонами визначено, що відсотки нараховуються щомісячно за період з першої дати поточного періоду сплати включно, але дата погашення кредиту в розрахунок не включається. Повне погашення відсотків здійснюється не пізніше дня повного погашення суми кредиту.

Тобто умовами договору сторони врегулювали, що договір діє до повного виконання сторонами зобов»язань, та передбачили нарахування відсотків до дня повного погашення кредиту.

Таким чином, банк правомірно та згідно з умовами кредитного договору, зважаючи на те, що 18.05.2012р. позичальник кредит не повернула, продовжив нарахування відсотків, визначених договором.

Відповідач ОСОБА_2 вказує також про незастосування судом норм матеріального права, якими врегульовано відповідальність у вигляді пені, зокрема, ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов»язань», статтею 1 якого встановлено граничний розмір ставки пені, який не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на час порушення зобов»язання. А також за ст. 232 ГК України строк нарахування пені не може перевищувати 6 місяців з дня, коли зобов»язання повинно було бути виконаним.

Проте ці доводи також не можуть бути прийнятними, оскільки вказані норми, на незастосування яких судом скаржиться відповідач, на правовідносини між сторонами у справі не розповсюджуються, а регулюють суто господарські відносини між суб»єктами господарювання. В той же час ОСОБА_2 брала споживчий кредит на придбання автомобілю як фізична особа та в господарських правовідносинах з ПРИВАТБАНКОМ не перебуває.

Крім того, суд обґрунтовано обмежив суму нарахованої пені річним терміном, стягнувши її в межах строку спеціальної позовної давності у відповідності до вимог ст. 258 ЦК України.

В апеляційній скарзі зазначається також, що позивачем пропущено строк позовної давності для пред»явлення позову про стягнення заборгованості за цим кредитним договором, та суд необґрунтовано вважав, що він переривався добровільним переданням нею заставленого автомобілю та сплатою нею одноразових платежів. Автомобіль в неї було вилучено примусово, а зазначені в розрахунку кошти вона не сплачувала. Тому вважає, що слід було відмовити в позові у зв»язку з пропуском банком строку позовної давності.

Проте такі ствердження апелянта суперечать матеріалам справи, а тому не можуть бути прийнятими до уваги, оскільки не спростовують висновки суду.

Так, строк повернення кредиту для ОСОБА_2 настав 18.05.2012р. Перед цією датою згідно наданого розрахунку заборгованості ОСОБА_2 зробила останній платіж 18.03.2010р.

ОСОБА_5 приймання-передачі автомобілю позичальником ОСОБА_2 від 17 березня 2012р., остання передала банку автомобіль Renoult Magnum, АР 0216АХ, який перебував в заставі, та підписала цей акт ( а.с. 135).

З вказаного ОСОБА_5 не вбачається, що ОСОБА_2 мала якісь заперечення проти передачі автомобілю, а сама назва ОСОБА_5 свідчить про те, що автомобіль саме передавався заставодавцем заставодержателю, а не вилучався примусово. На добровільність передання автомобілю вказує також відсутність будь-яких скарг до правоохоронних органів протягом періоду з 27.03.2012р. до 16.06.2016р., тобто практично до закінчення розгляду у цій цивільній справі про стягнення заборгованості за кредитним договором. А подання такої скарги тільки тепер свідчить лише про її формальний характер з метою намагання довести у цій справі факт щодо примусового вилучення автомобілю.

Але на теперішній час відомості акту нічим не спростовані, тому суд обґрунтовано прийняв його до уваги, оцінивши як добровільні дії відповідача з погашення заборгованості за кредитним договором за рахунок заставленого майна, вчиненням яких у відповідності до вимог ст. 264 ЦК України переривається строк позовної давності, який починає з цієї дати спливати заново.

Крім того, про переривання строку позовної давності свідчить також здійснення платежу 21.06.2013р. в сумі 30,60 доларів США, які були спрямовані на погашенні пені. Спосіб сплати цих коштів: чи шляхом внесення до каси банку, чи списання з рахунку позичальника, відкритого їй для погашення заборгованості за кредитним договором у відповідності до п. 7.2 договору, не має принципового значення, оскільки такі види погашення обумовлені в пунктах 1.2, 2.1.5, 2.2.5 договору.

Наступне переривання строку позовної давності відбулось 05.02.2014р. зарахуванням коштів у розмірі 3743, 90 доларів США, отриманих від продажу заставленого автомобілю, на погашення кредитної заборгованості, з урахуванням добровільної передачі автомобілю позивачу.

Таким чином, з урахуванням вказаних обставин, банком не було пропущено строк позовної давності поданням цього позову 26.01.2016р., оскільки він тричі переривався та починав спливати заново, а отже вся сума заборгованості вкладається в межі позовної давності, крім пені, до якої судом правильно застосовано спеціальну позовну давність 1 рік, в межах якої здійснено стягнення.

Зважаючи на вказані обставини, колегія визнає апеляційну скаргу необґрунтованою, і тому підстав для її задоволення не вбачається, у зв»язку з чим у відповідності до вимог ст. 38 ЦПК України її слід відхилити із залишенням без змін оскаржуваного рішення суду.

Вирішуючи питання щодо судового збору у справі, колегія бере до уваги наступні обставини.

Ухвалою судді апеляційного суду Запорізької області від 17.06.2016 року відстрочено ОСОБА_2 сплату судового збору за подачу апеляційної скарги до ухвалення судового рішення судом апеляційної інстанції за результатами апеляційного розгляду цієї справи.

Отже, ОСОБА_2 при подачі апеляційної скарги не сплачено судовий збір в сумі 18560,26 грн., який в такому разі підлягає стягненню судовим рішенням, ухваленим за наслідками розгляду апеляційної скарги, на наступні реквізити банківської установи, уповноваженої приймати судовий збір за подачу апеляційних скарг: банк одержувача - ГУДКСУ в Запорізькій області, одержувач: УДКСУ у м. Запоріжжі Запорізької області, код одержувача (код за ЄДРПОУ): 38025409, код банку одержувача (МФО): 813015, рахунок одержувача: 31218206780007, призначення платежу: судовий збір, код суду 02891457, п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір».

Керуючись ст.ст. 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 09 червня 2016 року у цій справі залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги, сплату якого було відстрочено до розгляду справи апеляційним судом, у сумі 18 560 (вісімнадцять тисяч пятсот шістдесят) гривень 26 коп. в дохід держави на наступні реквізити банківської установи, уповноваженої приймати судовий збір за подачу апеляційних скарг: банк одержувача: ГУДКСУ в Запорізькій області, одержувач: УДКСУ у м. Запоріжжі Запорізької області, код одержувача (код за ЄДРПОУ): 38025409, код банку одержувача (МФО): 813015, рахунок одержувача: 31218206780007, призначення платежу: судовий збір, код суду 02891457, п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір».

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: Маловічко С.В.

Судді: Савченко О.В.

ОСОБА_7