Ухвала суду № 58900621, 06.07.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

03680 м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а,

факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua

Справа № 22-ц/796/9046/2016 Головуючий у суді першої інстанції - Шклянка М.П.

Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 липня 2016 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва в складі:

головуючий суддя Оніщук М.І.,

судді Українець Л.Д., Шебуєва В.А.,

секретар Майданець К.В.,

за участю:

представника стягувача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 18 грудня 2015 року по цивільній справі за скаргою ОСОБА_5 на бездіяльність начальника Відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві, стягувач ОСОБА_4,

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2015 року ОСОБА_5. звернувся до суду зі скаргою, в якій просив визнати протиправною бездіяльність начальника ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві щодо не винесення постанови про закінчення виконавчого провадження № 34668543 у зв'язку із закінченням строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення та зобов'язати останнього винести постанову про закінчення виконавчого провадження № 34668543 у зв'язку із закінченням строку, передбаченого п. 2 ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження».

В обґрунтування заявлених вимог вказував, що з моменту відкриття виконавчого провадження (05.10.2012) державним виконавцем не було вчинено практично жодної дії, крім арешту майна боржника та призначення експерта з оціночної діяльності. Оскільки відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець повинен провести виконавчі дії протягом шести місяців з моменту відкриття виконавчого провадження і даний строк вже сплинув, заявник вважає, що начальник ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві допустив бездіяльність щодо не винесення постанови про закінчення виконавчого провадження.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 18.12.2015 скаргу задоволено - визнано протиправною бездіяльність начальника ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві щодо не винесення постанови про закінчення виконавчого провадження № 34668543 у зв'язку із закінченням строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення та зобов'язано останнього винести постанову про закінчення виконавчого провадження № 34668543 у зв'язку із закінченням строку, передбаченого п. 2 ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження».

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 11.05.2016 задоволено подання ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві про роз'яснення ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 18.12.2015, а саме, роз'яснено мотивувальну та резолютивну частини ухвали, зобов'язавши начальника ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві винести постанову про закінчення виконавчого провадження № 34668543 на підставі п. 6 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження», тобто закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення, а саме передбаченого п. 2 ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження».

В апеляційній скарзі стягувач, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 18.12.2015 та постановити нову ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Вважає, що судом неправильно застосовано норму п. 6 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» та порушено норму ч. 2 ст. 19 Конституції України, внаслідок чого постановлено незаконну ухвалу.

В судовому засіданні представник стягувача підтримав апеляційну скаргу з викладених в ній підстав та просив її задовольнити.

Інші особи, які беруть участь у справі в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином за відомими суду адресами.

Згідно вимог ст. 77 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з'явилися в судове засідання без поважних причин.

Також, за процесуальним законом сторони та інші особи, які беруть участь у справі зобов'язані добросовісно користуватись своїми процесуальними правами та добросовісно виконувати свої процесуальні обов'язки, зокрема, цікавитись провадженням (рухом) справи.

З огляду на викладене, а також враховуючи строки розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явились, оскільки їх неявка, за викладених вище обставин, не перешкоджає апеляційному розгляду справи (ч. 2 ст. 305 ЦПК України).

Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення представника стягувача, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Задовольняючи скаргу суд першої інстанції виходив з того, що начальник ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві допустив бездіяльність, яка полягає у невинесенні постанови про закінчення виконавчого провадження у зв'язку із закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення, чим порушуються права боржника.

З вказаним висновком суду погодитись не можливо, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутись до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

З матеріалів справи вбачається, що 05.10.2012 державним виконавцем ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві винесена постанова про відкриття виконавчого провадження ВП № 34668543.

Провадження було відкрито на підставі виконавчого листа №2-6430/11 від 21.02.2012, виданого Дарницьким районним судом м. Києві про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованість в загальній сумі 1 861 183,13 грн.

01.03.2013 головним державним виконавцем ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві Тертичною В.В. проведено арешт майна боржника, а 03.09.2013 та 24.04.2015 призначено експертизи з оцінки майна боржника.

Наразі виконавче провадження не завершено, рішення суду залишається не виконаним.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх самостійно, визначено Закон України «Про виконавче провадження».

Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження, згідно із статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу, згідно із статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, згідно із статтею 48 цього Закону.

Підстави закінчення виконавчого провадження визначені статтею 49 даного Закону, відповідно до п. 6 ч. 1 якої виконавче провадження підлягає закінченню у випадку закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення.

Статтею 251 ЦК України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк може бути визначений актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

Тобто, рішенням суду, а так само й виконавчим документом, виданим на виконання такого рішення суду, може бути встановлено певний строк, на протязі якого необхідно провадити стягнення з боржника (наприклад до досягнення дитиною повноліття, тощо), проте рішенням суду, яке наразі знаходиться на виконанні у виконавчій службі, такого строку не встановлено, а тому закінчення виконавчого провадження з підстав невиконання виконавчого документа протягом шести місяців, є неприпустимим і порушує права стягувача, який має законні сподівання на виконання остаточного рішення суду.

При цьому, також слід зазначити, що поняття «строк здійснення виконавчого провадження» та «передбачений законом строк для даного виду стягнення» не є тотожними. Так, виходячи із змісту ст. 30 Закону, строк здійснення виконавчого провадження - це період часу, визначений Законом, на протязі якого державний виконавець зобов'язаний здійснити виконавчі дії по виконанню рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку. Поряд з цим, як уже було зазначено вище, передбачений законом строк для даного виду стягнення - це строк, на протязі якого боржник зобов'язаний здійснювати відповідні дії (наприклад, щомісяця виплачувати певну суму коштів, аліменти тощо).

Як вбачається з матеріалів справи, державним виконавцем дійсно не дотримано строку здійснення виконавчого провадження, але наслідком такого не своєчасного виконання рішення не може бути закінчення виконавчого провадження або ж скасування арешту на кошти та майно боржника, а тому у суду першої інстанції були відсутні належні правові підстави для визнання протиправною бездіяльності виконавчої служби щодо не винесення постанови про закінчення виконавчого провадження та, як наслідок, зобов'язання винести постанову про закінчення виконавчого провадження.

Разом з цим, щодо задоволення скарги в частині зобов'язання суб'єкта оскарження винести постанову про закінчення виконавчого провадження, то необхідно також наголосити, що таке судове рішення є незаконним, з огляду на наступне.

Діяльність суб'єктів владних повноважень врегульовано законами та підзаконними нормативно-правовими актами, ці правові документи дають суб'єктам владних повноважень можливість користування певною свободою розсуду при вирішенні питань і встановлюють лише межі такої свободи, тобто наділяють їх дискреційними повноваженнями.

Як передбачено ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п. 1.6 наказу Міністерства юстиції України «Про затвердження Методології проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів» № 1380/5 від 23.06.2010 дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом.

Тобто здійснення органом державної влади дискреційних повноважень може, в деяких випадках, передбачати вибір між здійсненням певних дій і нездійсненням дії.

При цьому, як випливає зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд, розглядаючи справу щодо правомірності дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Аналогічне роз'яснення надане судам в п. 18 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21.05.2012, яке зводиться до того, що суд не має права зобов'язувати державного виконавця до вчинення тих дій, які згідно із Законом України «Про виконавче провадження» можуть здійснюватися лише державним виконавцем або відповідною посадовою особою державної виконавчої служби.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що при вирішенні питання про зобов'язання начальника ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві винести постанову про закінчення виконавчого провадження, суд не вправі був підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього державного органу, вказуючи на те, яке саме рішення має прийняти орган виконавчої служби.

Відповідно до ч. 3 ст. 387 ЦПК України якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

З наведеного вбачається, що у суду першої інстанції були відсутні належні правові підстави для задоволення скарги.

Згідно вимог п. 2 ч. 2 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу.

Розглянувши скаргу на ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд змінює або скасовує ухвалу суду першої інстанції і постановляє ухвалу з цього питання, якщо воно було вирішено судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права або при правильному вирішенні було помилково сформульовано суть процесуальної дії чи підстави її застосування (п. 2 ч. 1 ст. 312 ЦПК України).

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги, а саме скасування оскаржуваної ухвали з постановленням нової ухвали про відмову в задоволення скарги.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 218, 303, 304, 307, 312, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - задовольнити.

Ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 18 грудня 2015 року по цивільній справі за скаргою ОСОБА_5 на бездіяльність начальника Відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві, стягувач ОСОБА_4 - скасувати.

Постановити нову ухвалу.

В задоволенні скарги ОСОБА_5 на бездіяльність начальника Відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві, стягувач ОСОБА_4 - відмовити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та протягом двадцяти днів може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий М.І. Оніщук

Судді Л.Д. Українець

В.А.Шебуєва