Постанова № 58899897, 06.07.2016, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" липня 2016 р.Справа № 915/131/15 Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді Морщагіної Н.С.

суддів Діброви Г.І., Разюк Г.П.

при секретарі судового засідання: Земляк А.В.

за участю: ОСОБА_1 прокурор відділу військової прокуратури

та представників сторін:

від ОСОБА_2 оборони України: ОСОБА_3 за дорученням,

від ОСОБА_4 відділу міста Миколаїв: не зявився,

від Військової частини А1890: ОСОБА_5 за дорученням,

від Фермерського господарства «Алеся»: не зявився

Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 оборони України, м. Київ

на рішення господарського суду Миколаївської області

від 12 квітня 2016 року

по справі №915/131/15

за позовом Заступника військового прокурора Миколаївського гарнізону в інтересах держави в особі:

- ОСОБА_2 оборони України, м. Київ;

- ОСОБА_4 відділу міста Миколаїв, м. Миколаїв

до

- Військової частини А1890, с. Ульянівка, Миколаївська область;

- Фермерського господарства «Алеся», с. Кубряки, Миколаївська область

про визнання недійсним (на майбутнє) договору про спільний обробіток землі №350 від 24.09.2009 р.

В С Т А Н О В И В:

03.02.2015 р. Заступник військового прокурора Миколаївського гарнізону (далі прокурор) звернувся до господарського суду Миколаївської області з позовом в інтересах держави в особі ОСОБА_2 оборони України та ОСОБА_4 відділу міста Миколаїв (далі КЕВ м. Миколаєва) до Військової частини А1890 (далі ВЧ А1890) та Фермерського господарства «Алеся» (далі ФГ «Алеся»), в якому просив суд визнати недійсним (на майбутнє) договір про спільний обробіток землі №350 від 24.09.2009, укладений між ВЧ А1890 та ФГ «Алеся».

Позов мотивовано тим, що 24.09.2009 року між ВЧ А1890 та ФГ «Са.Єр.», правонаступником якого є ФГ «Алеся» укладено Договір № 350 про спільний обробіток землі, предметом якого сторони визначили спільну діяльність без утворення юридичної особи для досягнення загальних цілей, а саме: вирощування зернових, технічних та решти культур, не віднесених до інших класів рослинництва, збирання, зберігання та їх подальша реалізація з використанням земельної ділянки військової частини загальною площею 1210 га, терміном на 5 сільськогосподарських років, до 31.12.2014 і можливостей господарства по виконанню комплексу заходів по забезпеченню повного сільськогосподарського циклу вирощування продукції для отримання додаткових джерел фінансування Військової частини та отримання прибутку господарством.

Договір підлягає визнанню недійсним на майбутнє, оскільки:

- землекористувачем спірної земельної ділянки згідно Державного акту на право постійного користування землею № 062777 від 1989 року є КЕВ м. Миколаїв, тобто ВЧ А 1890 не мала права розпоряджатись та укладати оспорюваний договір (ст. 20, 77, 78, 84 ЗК України, ст. 14 Закону України Про Збройні Сили України, ст. 1, 2, 4 Закону України Про використання земель оборони);

- спірна земельна ділянка полігонів використовується не за цільовим призначенням (ст. 20, 115 ЗК України, Положення про полігони Збройних Сил України);

- на всіх додаткових угодах відсутні погодження КЕВ м. Миколаїв;

- погодження органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади не надавалось (ст. 4 Закону України Про використання земель оборони).

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 20.04.2015 (залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04.06.2015) в позові відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 11.11.2015 рішення господарського суду Миколаївської області від 20.04.2015 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.06.2015 року у справі № 915/131/15 скасовано. Справу № 915/131/15 направлено на новий розгляд до господарського суду Миколаївської області.

Ухвалою господарського суду Миколаївської області від 21.12.2015 справу №915/131/15 прийнято до провадження.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 12.04.2016 (суддя Олейняш Е.М.) у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що договір про спільний обробіток землі №350 від 24.09.2009 р. укладений з порушення вимог ч. 1 ст. 4 Закону України «Про використання земель оборони», проте застосувавши на підставі заяви Військової частини А 1890 строк позовної давності, суд дійшов висновку про відмову в задоволені позову.

Не погоджуючись з вищезазначеним судовим рішенням, ОСОБА_2 оборони України, звернулось до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило оскаржуване рішення скасувати та постановити нове, який позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що договір про спільний обробіток землі №350 від 24.09.2009 з додатковими угодами суперечить інтересам держави та вимогам статей 77, 95 Земельного кодексу України, статті 4 Закону України «Про використання земель оборони», у звязку з чим на підставі ст. ст. 9, 215 Цивільного кодексу України є недійсним.

Одночасно, заявник посилається на те, що в порушення приписів ст. ст. 256, 257, ч. 2 ст. 259 та ч. 1 ст. 261 ЦК України суд безпідставно застосував приписи ст. 264 ЦК України, належним чином не встановивши момент коли про порушення своїх прав дізнався апелянт.

На думку скаржника, про порушення власних прав ОСОБА_2 оборони України дізналось лише 21.02.2012 р. після ознайомлення в судовому засіданні представника з усіма матеріалами справи № 5016/136/2012, у тому числі з оспорюваним договором та додатками до нього, а позов предявлено 03.02.2015 р., тобто в межах трирічного строку встановленого чинним законодавством.

Через канцелярію суду апелянтом надано дані щодо переважування поштових відправлень.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Сторони були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи.

Представник ОСОБА_2 оборони України та прокурор в судовому засіданні просили рішення місцевого суду скасувати, позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Представник Військової частини А1890 проти доводів апеляційної скарги заперечував у повному обсязі та просив оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Представник КЕВ м. Миколаєва та ФГ «Алеся» у судове засідання не зявилися, про поважність неявки не повідомили.

Відповідно до статей 4-4, 81-1 Господарського процесуального кодексу України, здійснена фіксація судового процесу технічними засобами здійснена та складено протокол судового засідання.

Відповідно до статті 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не звязаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, у 1989 році ОСОБА_4 частині Миколаївського району Червонопрапорного Одеського військового округу Української РСР виконавчим комітетом Миколаївської районної ради депутатів трудящих Миколаївської області видано державний акт серії Б № 062777 на право постійного користування земельною ділянкою площею 29319,3 га в межах згідно з планом землекористування, для Широколанівського учбового центру.

Правонаступником ОСОБА_4 частини Миколаївського району Червонопрапорного Одеського військового округу є ОСОБА_4 відділ м. Миколаїв, що підтверджується витягом з директиви Міністра оборони України від 30.06.2005 № Д-322/1/014, довідкою Південно-Східного територіального квартирно-експлуатаційного управління ОСОБА_2 оборони України від 23.03.2015 № 303/22/7/137.

В свою чергу, правонаступником Широколанівського учбового центру на підставі директив Генерального штабу Збройних сил СРСР від 16.02.1991 № 314/3/0310 та ОСОБА_2 оборони України від 30.03.2016 № 115/3/03 є військова частина А1890, що підтверджується довідкою від 24.03.2015 № 317.

Судом також встановлено, що 24.09.2009 року між Військовою частиною А1890 та Фермерським господарством «Са.Єр.» укладено договір № 350 про спільний обробіток землі.

Предметом даного Договору сторони визначили спільну діяльність без утворення юридичної особи для досягнення загальних цілей, а саме: вирощування зернових, технічних та решти культур, не віднесених до інших класів рослинництва, збирання, зберігання та їх подальша реалізація з використанням земельної ділянки військової частини загальною площею 1210 га, терміном на 5 сільськогосподарських років, до 31.12.2014 року і можливостей господарства по виконанню комплексу заходів по забезпеченню повного сільськогосподарського циклу вирощування продукції для отримання додаткових джерел фінансування Військової частини А1890 та отримання прибутку господарством.

Згідно п. 1.2 договору спільний обробіток землі буде здійснюватися наступним чином: військова частина бере на себе зобов'язання залучити площу земельної ділянки під спільну діяльність та проводити її обстеження на предмет наявності та, в подальшому, проведення заходів своєчасного знешкодження вибухонебезпечних предметів з метою створення безпечних умов праці. Завчасно попереджати ФГ про початок проведення військових навчань та інших заходів бойової підготовки на території полігону; ФГ бере на себе зобов'язання власними силами та коштами провести необхідний комплекс заходів по забезпеченню повного сільськогосподарського циклу вирощування продукції, яка обумовлена договором.

Пунктом 3.1. договору передбачено зобов'язання військової частини, зокрема, залучити до спільної діяльності разом з ФГ земельні ділянки, що надані стороні 1 в безстрокове користування згідно з Державним актом від 1989 року за № 062777, площею 1210 га, терміном на 5 сільськогосподарських років, тобто до 31.12.2014.

Пунктом 4.1. договору встановлено обов'язок фермерського господарства приступити до господарської діяльності з використання залучених земельних ділянок; здійснювати виробничий процес, забезпечивши його необхідними машино - тракторними агрегатами, технічним обладнанням, інвентарем, паливно-мастильними матеріалами та відповідними спеціалістами та працівниками; вести бухгалтерській облік майна, цінностей, зобов'язань в тому числі платіжних та інших операцій, пов'язаних з виконанням цього договору.

Відповідно до п.п. 6.1., 6.2. договору внесок військової частини - вартість права користування земельними ділянками загальною площею 1210 га згідно з актом обміру земельної ділянки, який є невід'ємною частиною договору, а також ділова репутація та ділові зв'язки, складає 204490,00 грн.; - внесок фермерського господарства - грошові кошти, паливно-мастильні матеріали, обробка ґрунтів, сівба, посадка, внесення добрив та засобів захисту рослин, всі необхідні дії щодо вирощування сільськогосподарських культур, а також професійні знання, навички та вміння, ділова репутація та ділові зв'язки, інше, що встановлюють сторони по закінченню сільськогосподарського року.

Згідно п. 7.1. договору грошові та майнові внески сторін, а також майно, створене сторонами в результаті їх діяльності, є їх власністю. Земельна ділянка є власністю держави.

Відповідно до п. 8.1 договору прибуток, що отримують сторони від спільної діяльності, підлягає розподілу пропорційно понесеним фактичним затратам на вирощування сільськогосподарської продукції, при цьому відповідач 1 у будь-якому випадку повинен отримати прибуток у розмірі не менше частки та внеску, визначеними у статті 6 договору.

Пунктами 12.1., 12.2. договору передбачено, що він набирає чинності з 01.12.2009 та укладається строком на 2010 - 2014 сільськогосподарські роки з обов'язковою щорічною пролонгацією та узгодженням ціни внесків сторін за договором на кожний наступний сільськогосподарський рік впродовж строку дії договору.

24.09.2009 сторонами договору затверджено акт обміру земельної ділянки загальною площею 1210 га, яка виділена для здійснення спільної діяльності за цим договором.

Додатковими угодами до договору сторони продовжували строк дії договору, уточнювали розмір земельних ділянок залучених до спільної діяльності та внесків сторін.

07.11.2014 року між відповідачами та ФГ «СА.ЄР.» було укладено договір про заміну сторони у договорі, за яким ФГ «СА.ЄР.» передало, а ФГ «Алеся» прийняло на себе права та обов'язки ФГ «СА.ЄР.» у договорі.

Звертаючись з позовом у даній справі, заступник прокурора послався на те, що надана згідно з Державним актом на право постійного користування землею земельна ділянка площею 29319,3 га відноситься за цільовим призначенням до земель оборони та перебуває на картковому обліку в КЕВ м. Миколаїв, у зв'язку з чим землекористувачем земельної ділянки, яку військова частина А1890 залучила до спільної діяльності за оспорюваним договором, є саме ОСОБА_4 відділ м. Миколаїв; вказана земельна ділянка відноситься до земель полігону, а п. 2.5 Положення про полігони Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністра оборони України № 187 від 03.05.2008р., заборонено використання земельних ділянок полігонів не за призначенням та передача у користування іншим землекористувачам, а відтак спірний договір укладений без додержання вимог ст. 4 Закону України «Про використання земель оборони» та ст. ст. 20, 77, 115 Земельного кодексу України.

Оцінюючи правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Згідно із ч. ч. 1, 2, 4 ст.202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до ст. 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Згідно із ч.1 ст. 19 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на час укладення спірного договору) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Згідно із ст. 65 Земельного кодексу України землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Порядок використання земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення встановлюється законом.

Відповідно до ч. ч. 1-4 ст.77 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на час укладення спірного договору) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Як вбачається з матеріалів справи, земельна ділянка, яка залучена Військовою частиною А1890 до спільної діяльності з ФГ «СА.ЄР.» (ФГ «Алеся») за спірним договором №771 від 28.04.2014р., належить до категорії земель оборони, оскільки надавалась ОСОБА_4 частині Миколаївського району для Широколанівського учбового центру (наразі ВЧ А1890) саме для військових потреб, а отже, порядок її використання підпадає під регулювання норм Закону України «Про використання земель оборони».

Відповідно до ст.1 Закону України «Про використання земель оборони» землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).

Згідно із до ч.ч.1-4 ст. 2 Закону України «Про використання земель оборони» військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України. Особливості надання земельних ділянок військовим частинам під військові та інші оборонні об'єкти визначаються Кабінетом Міністрів України. Розміри земельних ділянок, необхідних для розміщення військових частин та проведення ними постійної діяльності, визначаються згідно із потребами на підставі затвердженої в установленому порядку проектно-технічної документації. Військові частини зобов'язані використовувати надані їм земельні ділянки відповідно до вимог земельного і природоохоронного законодавства та з дотриманням вимог щодо забезпечення безпеки населення у процесі проведення ними постійної діяльності.

Відповідно до ч.1 ст.4 Закону України «Про використання земель оборони» військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Згідно із ст.14 Закону України «Про Збройні Сили України» Збройні Сили України можуть здійснювати господарську діяльність згідно із законом. Земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування. Особливості правового режиму майна Збройних Сил України визначаються відповідним законом.

Отже, ч.2 ст. 2 Закону України «Про використання земель оборони» містить вказівку на існування особливостей надання земельних ділянок військовим частинам під військові та інші оборонні об'єкти, які мають визначатися Кабінетом міністрів України.

Як на дату укладення спірного договору, так і на даний час, Кабінетом Міністрів України не визначено порядок надання військовим частинам дозволу фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування. ОСОБА_6 з цим, Наказом Міністра оборони України від 22.12.1997 №483 затверджено Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями (надалі Положення №483) та Керівництво з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України.

Відповідно до п.1 Положення №483 землі (земельні ділянки) надаються військовим частинам, військово-навчальним закладам, установам, підприємствам та організаціям Збройних Сил України для їх розміщення та постійної діяльності.

Згідно із пунктами 17-19 Положення №483 право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або користування землею, забороняється. Право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються відповідними радами.

Відповідно до п.32 Положення №483 після отримання державного акта на право постійного користування землею і документів перенесення на місцевість меж відведеної земельної ділянки інженерне управління Військово-Морських Сил України, начальник квартирно-експлуатаційного управління військового округу, начальник квартирно-експлуатаційного відділу Північного оперативно-територіального командування дають вказівку військовим частинам, безпосереднім землекористувачам, приступити до фактичного використання виділеної в користування ОСОБА_2 оборони України земельної ділянки.

Згідно із п.36 Положення №483 військові частини, безпосередні землекористувачі, повинні використовувати земельні ділянки тільки за цільовим призначенням, яке визначене рішенням про надання в користування Збройним Силам України цих ділянок.

Відповідно до п.38 Положення №483 ділянки, території, що тимчасово не використовуються, полігонів, танкодромів, стрільбищ та інших об'єктів Збройних Сил України, придатних для сінокосіння, випасу скоту та посіву сільськогосподарських культур, дозволяється передавати у тимчасове використання (але не у збиток бойовій підготовці та при умові забезпечення збереження державної таємниці) військовим радгоспам, а також іншим сільськогосподарським підприємствам.

Під правом постійного користування земельною ділянкою розуміють право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (ст. 92 ЗК України).

Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право, окрім іншого, самостійно господарювати на землі; право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію (стаття 95 цього ж Кодексу).

Відповідно до ст. 125, ч. 3 ст. 126 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на час укладення спірного договору) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

Згідно із пунктами 39-40 Положення №483 передача земель у тимчасове користування відбувається з погодження заступників Міністра оборони України - командувачів видів Збройних сил України, начальників управлінь центрального апарату ОСОБА_2 оборони України щодо земель спеціальних обєктів центрального підпорядкування; командуючих військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування щодо земель обєктів окружного, Північного оперативно-територіального командування і підпорядкування. Передача земель в тимчасове користування оформлюється рішенням сільської, селищної чи міської рад.

В матеріалах справи наявні докази, що підтверджують лише облік земельної ділянки площею 27986,3га в користуванні Військової частини А1890, проте єдиним правовстановлюючим документом є Державний акт на землю серії Б №062777 1989 року, згідно з яким постійним землекористувачем є Квартирно-експлуатаційна частина Миколаївського району Червонопрапорного Одеського воєнного округу Української соціалістичної республіки (наразі КЕВ м.Миколаїв), а не Військова частина А1890.

Отже спірна земельна ділянка, що обліковується за Військовою частиною А1890, належить їй на праві оперативного управління, за змістом якого Військова частина А1890 не мала права розпоряджатись земельною ділянкою у будь-який спосіб без згоди землекористувача КЕВ м.Миколаїв, яка повинна була надаватись до укладення договору.

Додаткові угоди взагалі не були погоджені з КЕВ м. Миколаїв, хоча ними вносились істотні зміни до договору (зокрема щодо зміни площі земельної ділянки та строку дії договору).

З матеріалів справи вбачається, що листом №465-02-04 від 06.04.2010 Миколаївська районна державна адміністрація Миколаївської області за результатами розгляду листа від 12.03.2010 №222 не заперечила щодо укладання Військовою частиною А1890 договорів про спільну діяльність, утому числі, й договору з ФГ «СА.ЄР.».

Таким чином, на час укладення спірного договору 24.09.2009 таке погодження було відсутнє та відбулось лише через сім місяців. А тому не може розглядатися як належний доказ дотримання встановленого Положенням №483 порядку передачі земель оборони у тимчасове користування.

Отже з огляду на відсутність встановленого Кабінетом Міністрів України порядку надання дозволів фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури на землях оборони, а також на відсутність погодження відповідного органу виконавчої влади, при укладанні спірного Договору №350 від 24.09.2009 порушено приписи законодавства України.

Відповідно до ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідність чи не відповідність правочину вимогам закону має оцінюватися судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (п.2.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).

В силу частини першої, третьої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, враховуючи обставину встановлення місцевим господарським судом неправомірного розпорядження спірною земельною ділянкою Військовою частиною А1890 шляхом укладення оспорюваного договору - ненадання доказів передачі повноважень позивачем КЕВ м.Миколаїв Військовій частині А1890 на укладення оспорюваного правочину, неотримання погодження на укладання договору органу місцевого самоврядування або місцевого органу виконавчої влади, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір суперечить чинному на момент його укладення законодавству.

Посилання скаржника на те, що місцевим судом не правомірно застосовано наслідки спливу строку позовної давності у даній справі є необґрунтованими та передчасними з огляду на наступне.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «Відкрите акціонерне товариство «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Положенням ст. 256 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Визначення початку відліку позовної давності наведено у ст. 261 Цивільного кодексу України, зокрема, відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Крім того, інститут позовної давності передбачає обставини, які є підставами для зупинення та переривання строку давності, вичерпний перелік яких встановлено ст.ст. 263, 264 Цивільного кодексу України.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і суб'єктами, уповноваженими законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Згідно з частинами 1, 4 статті 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів (відповідна правова позиція наведена в постановах Верховного суду України від 11.05.2016, від 13.04.2016 у справах № 3-387гс16, № 3-224гс16).

Як вбачається з матеріалів справи, прокурор в інтересах позивача ОСОБА_2 оборони України та позивача ОСОБА_4 відділу міста Миколаїв звернувся до суду із позовом 03.02.2015 року.

Відповідно до ст.2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» ОСОБА_2 оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Згідно із ст.ст.3,4 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», положень Інструкції з обліку земельних ділянок в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 22.12.2001 №795, саме ОСОБА_4 відділ м.Миколаїв здійснює облік земельної ділянки (інвентарний номер 23), переданої у постійне користування за актом серії Б №062777 від 1989 року.

Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо розпорядження земель оборони, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

Предметом спору є вимога про визнання недійсним (на майбутнє) договору про спільний обробіток землі № 350, який укладено 24.09.2009.

Визначаючи момент, коли позивачу стало відомо про порушення його права, місцевий господарський суд обґрунтовано встановив, що оспорюваний договір про спільний обробіток землі № 350 від 24.09.2009 скріплено підписом начальника КЕВ м. Миколаїв - Конюховим та гербовою печаткою позивача - ОСОБА_4 відділу міста Миколаїв, що свідчить про його обізнаність з договором з моменту його укладення. Вказані обставини представниками КЕВ м. Миколаїв не спростовуються.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, 04.04.2011 територіальним південним контрольно-ревізійним управлінням контрольно-ревізійного департаменту ОСОБА_2 оборони України на виконання вимог рішення наради Міністра оборони України з керівниками підприємств від 25 березня 2011 та на підставі посвідчення на проведення перевірки від 25 березня 2011 року № 234/3/2/130/з проведено документальну ревізію фінансово-господарської діяльності військової частини А1890 за період з 01 січня 2008 по 28 березня 2011 року. Результати перевірки оформлені актом № 234/3/2/51ар від 04.04.2011.

В ході перевірки організації фінансового господарства, бухгалтерського обліку та звітності, встановлені обставини укладання командиром військової частини А1890 договорів про спільну обробку землі та сумісну діяльність, у тому числі й спірного договору № 350 від 24.09.2009.

Колегія суддів приймає до уваги, що відповідно до чинного на момент проведення перевірки Положення про Головну контрольно-ревізійну інспекцію ОСОБА_2 оборони України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 31 грудня 1993 року № 313 (надалі - Положення), Головна контрольно-ревізійна інспекція є органом ОСОБА_2 оборони України, входить до апарату Міністра оборони України і має призначення здійснювати у межах своєї компетенції контроль за дотриманням чинного законодавства у Збройних Силах України й забезпеченням соціально-правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей. Головна контрольно-ревізійна інспекція підпорядковується безпосередньо Міністру оборони України, виконує його доручення і про результати перевірок доповідає йому особисто для прийняття відповідного рішення.

Згідно з розділом IV Положення робота інспекції організується на основі перспективних планів, які затверджуються Міністром оборони України на кожне півріччя. Результати перевірок оформляються письмово (актами, довідками, доповідними записками). Висновки та пропозиції за результатами перевірок доповідаються Міністру оборони України для прийняття рішення.

За змістом ст. 261 Цивільного кодексу України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому, норма частини першої статті 261 Цивільного кодексу України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (постанова Судової палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 29.10.2014 у справі № 6-152цс14).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

ОСОБА_2 оборони України як центральний орган виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили, у питаннях організації фінансової, економічної та господарської діяльності здійснює забезпечення провадження фінансової, економічної та господарської діяльності у Збройних Силах, а також здійснює контроль за ефективним витрачанням коштів і матеріальних цінностей та їх збереженням, бухгалтерським обліком та звітністю (Постанова КМУ № 1080 від 03.08.2006).

Аналогічно питання організації основних завдань ОСОБА_2 оборони України визначені Положенням про ОСОБА_2 оборони України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 № 406/2011. Зокрема, у відповідності з п. 2 Положення ОСОБА_2 оборони України відповідно до покладених на нього завдань здійснює у межах повноважень функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери управління Міноборони України; веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони України; утримує в належному стані та організовує експлуатацію об'єктів військового призначення; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил.

З метою організації своєї діяльності ОСОБА_2 згідно з п. 5 Положення організовує планово-фінансову роботу в апараті Міноборони України, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку.

Відтак, добросовісно здійснюючи повноваження власника майна, ОСОБА_2 оборони України, як позивач, могло і повинно було дізнатись про факт укладення спірного правочину ще в 2011 році під час здійснення ревізії фінансово-господарської діяльності Військової частини А1890.

Колегія суддів вважає хибним твердження скаржника, що про порушення власних прав він міг дізнатись лише в 2012 році, після порушення провадження у справі № 5016/136/2012(17/19), адже як вірно встановлено місцевим господарським судом цією датою визначається момент переривання строку позовної давності.

Зокрема, норма частини 2 статті 264 Цивільного кодексу України визначає підставою для переривання перебігу позовної давності пред'явлення позову. Зазначена стаття встановлює підстави, за наявності яких починається новий перебіг строку позовної давності, незалежно від строку, який сплив до часу виникнення цих обставин, за умови, якщо до виникнення цих підстав не сплив строк позовної давності. Правила щодо переривання перебігу позовної давності застосовуються незалежно від наявності клопотання про це зацікавленої сторони.

Відповідно п. 4.4.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» № 10 від 29.05.2013 за змістом частини другої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального закону, зокрема, статей 54, 56, 57 ГПК. Тому якщо господарським судом у прийнятті позовної заяви відмовлено (стаття 62 ГПК) або її повернуто (стаття 63 названого Кодексу), то перебіг позовної давності не переривається. Так само не перериває цього перебігу подання позову з порушенням правил підвідомчості справ.

З урахуванням положення частини четвертої статті 51 ГПК України днем подання позову слід вважати дату поштового штемпеля підприємства зв'язку, через яке надсилається позовна заява (а в разі подання її безпосередньо до господарського суду - дату реєстрації цієї заяви в канцелярії суду). Якщо позовну заяву було повернуто, перебіг позовної давності переривається з того дня, коли заяву подано до суду з додержанням установленого порядку.

Як свідчать матеріали справи, 26.01.2012 Заступник військового прокурора Миколаївського гарнізону звернувся до господарського суду з позовом, предявленим в інтересах держави в особі ОСОБА_2 оборони України про визнання недійсним договору про спільну діяльність № 350 від 24.09.2009.

Ухвалою господарського суду Миколаївської області від 27.01.2012 року порушено провадження у справі № 5016/136/2012(17/19) (том 2, арк. 57).

Відтак, в силу приписів ст. 264 Цивільного кодексу України переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову в спірному випадку відбулось 26.01.2012. Отже, позивачем ОСОБА_2 оборони України пропущено строк позовної давності, оскільки строк позовної давності сплив 27.01.2015 року, а прокурор із даним позовом звернувся до суду 03.02.2015 року, тобто після спливу строку позовної давності.

Місцевим господарським судом обґрунтовано не прийняті до уваги посилання представника ОСОБА_2 оборони України на висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 20.08.2013 у справі № 3-18гс13, адже за обставинами даної справи початок перебігу строку позовної давності визначався датою вироку у кримінальній справі, в якому встановлені обставини вчинення посадовою особою під час укладання оспорюваного договору купівлі-продажу кримінального правопорушення та які, в свою чергу, визначені підставами недійсності такого правочину.

Відповідно до ч. 3 ст.267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Поряд з цим, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч. ч. 4, 5 ст. 267 Цивільного кодексу України).

Однак, прокурором та позивачами не обґрунтовано та не подано жодних доказів того, що строк позовної давності був пропущений з поважних (об'єктивних) причин, клопотання про його поновлення не заявлялось.

Доводи апеляційної скарги висновків місцевого господарського суду не спростовують.

Враховуючи викладене, апеляційна скарга ОСОБА_2 оборони України підлягає залишенню без задоволення, а рішення господарського суду Миколаївської області від 12 квітня 2016 року по справі №915/131/15 без змін.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати за подання апеляційної скарги покладаються на позивача-1.

Керуючись ст.ст. 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Одеський апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 оборони України залишити без задоволення, а рішення господарського суду Миколаївської області від 12 квітня 2016 року по справі №915/131/15 без змін.

Постанова може бути оскаржена до Вищого господарського суду України, в порядку передбаченому розділом ХІІ-1 ГПК України.

Повний текст постанови складено 11.07.2016.

Головуючий суддя:Н.С.Морщагіна

Судді:Г.І.Діброва

ОСОБА_6