Постанова № 58873473, 06.07.2016, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" липня 2016 р. Справа № 5008/626/2011

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Плотніцького Б.Д.

суддів Гриців В.М.

Давид Л.Л.

при секретарі судового засідання Куцик-Трускавецькій О.Б.

за участю представників

від позивача: Осика В.М.;

від відповідачів: не з'явились,

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Західна інвестиційна компанія», м. Ужгород

на рішення господарського суду Закарпатської області від 19.04.2016р. (головуючий суддя Карпинець В.І., судді Журавчак Л.С., Ремецькі О.Ф.)

у справі № 5008/626/2011

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Західна інвестиційна компанія», м. Ужгород

до відповідача 1: Ужгородської міської ради, м. Ужгород

до відповідача 2: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, м. Ужгород

про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним та спонукання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду Закарпатської області від 19.04.2016р. у справі № 5008/626/2011 у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Західна інвестиційна компанія» - відмовлено.

Рішення місцевого господарського суду мотивоване безпідставністю вимог позивача, зокрема тим, що чинне законодавство України не містить норм, які б передбачали визнання договору купівлі-продажу недійсним внаслідок визнання незаконним та не чинним рішення органу влади (місцевого самоврядування), на основі якого такий договір був укладений. Ні нормами Господарського кодексу України, ні нормами Цивільного кодексу України, ні нормами Земельного кодексу України не встановлено, що правочин, який був укладений на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке пізніше визнано судом нечинним, є нікчемним. Крім того, перелік підстав для припинення права власності на земельну ділянку, передбачений ст.140 Земельного кодексу України, є вичерпним. Такої підстави припинення права власності на земельну ділянку, як скасування рішення органу виконавчої влади, на підставі якого було укладено договір купівлі - продажу та видано державний акт на право власності на земельну ділянку, Земельним кодексом України не передбачено (постанова Вищого господарського суду України від 12.03.2015р. Справа № 922/3183/13). За змістом п. п. 32 - 35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24.07.2003року майном у значенні ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком Суду в зазначеній справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна» не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Таким чином, враховуючи практику Європейського суду з прав людини при вирішенні питання щодо припинення права власності приватної особи на майно внаслідок певних порушень, допущених з боку органу публічної влади при прийнятті рішення про передачу майна у власність, порушення, допущені Ужгородською міською радою при прийнятті рішення про продаж спірної земельної ділянки відповідачу-2, не можуть бути підставою для позбавлення відповідача-2 - приватної особи, яка не вчиняла жодних порушень та не знала і не могла знати про наявність певних порушень з боку відповідача-1 при прийнятті рішення про продаж земельної ділянки відповідачу-2, у якого (відповідача-1) такий( відповідач -2) придбав земельну ділянку за оплатним договором - права приватної власності на земельну ділянку.

Не погодившись з вказаним рішенням місцевого господарського суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Західна інвестиційна компанія» звернулось до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення місцевого господарського суду у даній справі та прийняти нове судове рішення, яким позов ТОВ «Західна інвестиційна компанія» до Ужгородської міської ради та ФОП ОСОБА_3 про визнання Договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення № 92 від 21.05.2010р. недійсним та спонукання вчинити певні дії - задоволити, оскільки вважає дане рішення таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, за невідповідності висновків, викладених в оскаржуваному рішенні, фактичним обставинам справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими.

Свої доводи скаржник обґрунтовує тим, зокрема, що перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку, визначений ст. 140 ЗК України, законодавцем встановлено для випадків, коли право власності було набуте у всановленому законом порядку і законнісь такого права не оспорюється. Онак, вказана норма ЗК України, як і власне в цілому норми глави 22 ЗК України, не підлягають застосуванню у спорах, якщо буде встановлено, що особа набула право власності на земельну ділянку з порушенням встановленого порядку на підставі неправомірного рішення органу місцевого самоврядування. Оскільки, рішення V сесії V скликання Ужгородської міської ради від 19.06.2009р. №1135 «Про перелік земельних ділянок, які підлягають продажу шляхом аукціону» в частині продажу шляхом аукціону земельної ділянки площею 0,04га під комерційну діяльність, яка знаходиться за адресою: м. Ужгород, АДРЕСА_1, за кадастровим НОМЕР_2 та розпорядження міського голови м. Ужгород «Про проведення аукціону з продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 05.03.2010р. №48 в частині продажу шляхом аукціону цієї ж земельної ділянки визнано протиправними та скасовано постановою Ужгородського міськрайонного суду від 03.08.2011р., то місцевий господарський суд, приймаючи рішення зі спору у даній справі, дійшов неправомірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

З врахуванням викладеного в сукупності, апелянт просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення господарського суду Закарпатської області від 19.04.2016р. у даній справі та прийняти нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 18.05.2016р. апеляційну скаргу прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 08.06.2016р.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 08.06.2016р. розгляд справи відкладено на 06.07.2016 року, про що присутніх у судовому засіданні представників сторін було повідомлено під розписку.

10 червня 2016 року представником ФОП ОСОБА_3 на розгляд суду подано відзив на апеляційну скаргу, в якому останній заперечує доводи скаржника, просить у задоволенні вимог апеляційної скарги відмовити, оскаржуване рішення господарсього суду Закарпатської області у даній справі залишити без змін.

В судове засідання, призначене на 06.07.2016 року, з'явилась представник скаржника, яка підтримала доводи, викладені в апеляційній карзі та висловила свої міркування з питань, що виникли в ході розгляду справи.

Відповідачі у судове засідання участі уповноважених представників не забезпечили. Ужгородською міською радою подано клопотання про розгляд справи без участі її представника.

Враховуючи те, що сторін не було позбавлено конституційного права на захист охоронюваних інтересів, судова колегія дійшла висновку про можливість розгляду справи у відсутності представників відповідачів.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши зібрані докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного судового рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що вимоги апеляційної скарги підлягають задоволенню, рішення господарського суду Закарпатської області у даній справі - скасуванню, виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачу на праві приватної власності належить будівля під літ. В загальною площею 125,7 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, що підтверджується Договором купівлі-продажу № 443 від 27.03.2003р., Актом приймання-передачі об`єкта від 28.03.2003р., Витягом про реєстрацію права власності, виданим КП «Ужгородське МБТІ» 04.06.2003р. та свідоцтвом Управління майнової політики міста Ужгородської міської ради №440 від 30.04.2003р. (а.с. 24-31, Том І).

В грудні 2009 року Позивач звернувся до Ужгородської міської ради з заявою №20 від 18.12.2009р. про надання дозволу на виготовлення проекту відводу на забудовану земельну ділянку за адресою: м. Ужгород, АДРЕСА_2, загальною площею 755 кв.м. (а.с. 32, Том І).

В матеріалах справи відсутні докази розгляду Ужгородською міською радою вищевказаної заяви Позивача.

Водночас, рішенням V сесії V скликання Ужгородської міської ради від 19.06.2009р. №1135 «Про перелік земельних ділянок, які підлягають продажу шляхом аукціону» до переліку земельних ділянок, які підлягають продажу у власність шляхом аукціону, було включено земельну ділянку по АДРЕСА_1 в м. Ужгород, загальною площею 0,04га під комерційну діяльність.

Аукціон проведено 17.05.2010р. на підставі розпорядження міського голови м. Ужгород «Про проведення аукціону з продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 05.03.2010р. №48.

За результатами проведеного аукціону та складеного протоколу переможцем визначено відповідача 2.

За результатами проведеного аукціону, 21.05.2010р. між відповідачами у справі було укладено Договір купівлі-продажу №92 земельної ділянки несільськогосподарського призначення, згідно якого відповідач придбав земельну ділянку несільськогосподарського призначення загальною площею 0,04га під комерційну діяльність, яка знаходиться за адресою: м. Ужгород, АДРЕСА_1, за кадастровим НОМЕР_2.

Постановою Ужгородського міськрайонного суду від 03.08.2011р., залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.04.2013р. та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 02.10.2014р., визнано протиправними та скасовано рішення V сесії V скликання Ужгородської міської ради від 19.06.2009р. №1135 «Про перелік земельних ділянок, які підлягають продажу шляхом аукціону» в частині продажу шляхом аукціону земельної ділянки площею 0,04га під комерційну діяльність, яка знаходиться за адресою: м. Ужгород, АДРЕСА_1, за кадастровим НОМЕР_2 та розпорядження міського голови м. Ужгород «Про проведення аукціону з продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 05.03.2010р. №48 в частині продажу шляхом аукціону цієї ж земельної ділянки.

В ході розгляду вказаної адміністративної справи судами встановлено, що частиною земельної ділянки загальною площею 0,0755га є земельна ділянка, площею 0,04га по АДРЕСА_1 в м. Ужгород (відповідно до схеми (плану) графічних атеріалів земельної ділянки на АДРЕСА_2 в м. Ужгород та матеріалів проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,04га по АДРЕСА_1 в м. Ужгород). При цьому, АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 є центральною частиною міста із щільною забудовою; іншої ділянки, придатної для забезпечення належної експлуатації будівлі Позивача, немає. Оскільки необхідною умовою для висновку про наявність підстав для продажу на конкурентних засадах земельної ділянки, на якій розташовано об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичної особи, є відмова власника розташованого на земельній ділянці нерухомого майна від її викупу або укладення договору оренди, рішення V сесії V скликання Ужгородської міської ради від 19.06.2009р. №1135 «Про перелік земельних ділянок, які підлягають продажу шляхом аукціону» в частині продажу шляхом аукціону земельної ділянки площею 0,04га під комерційну діяльність, яка знаходиться за адресою: м. Ужгород, АДРЕСА_1, за кадастровим НОМЕР_2 є протиправним, так як прийняте без урахування переважного права Позивача на отримання вказаної земельної ділянки у власність або оренду.

Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з того, зокрема, що чинне законодавство України не містить норм, які б передбачали визнання договору купівлі-продажу недійсним внаслідок визнання незаконним та нечинним рішення органу влади (місцевого самоврядування), на основі якого такий договір був укладений. Крім того, перелік підстав для припинення права власності на земельну ділянку, передбачений ст.140 Земельного кодексу України, є вичерпним. Такої підстави припинення права власності на земельну ділянку, як скасування рішення органу виконавчої влади, на підставі якого було укладено договір купівлі - продажу та видано державний акт на право власності на земельну ділянку, Земельним кодексом України не передбачено (постанова Вищого господарського суду України від 12.03.2015р. Справа № 922/3183/13).

Однак, судова колегія не погоджується з такими висновками суду першої інсанції, з огляду на наступне.

Підстави та порядок примусового припинення права власності на земельну ділянку визначені в гл. 22 ЗК України. Ці норми передбачають підстави припинення прав (права власності та права користування) на земельні ділянки як у добровільному, так і примусовому порядку, з об'єктивних і суб'єктивних причин, а також за наявності та за відсутності вини власників і землекористувачів.

Перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку визначений у ст.140 ЗК України і є вичерпним:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

д) конфіскація за рішенням суду;

е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим кодексом.

Орган виконавчої влади або місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права власності на земельну ділянку чи право користування нею лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених стст.140- 149 ЗК України.

Аналіз ст.140 ЗК України в редакції 2001 року дає підстави для висновку про те, що зазначена норма підлягає застосуванню тільки до тих правовідносин, коли право власності на земельну ділянку набуто особою правомірно - із передбачених законом підстав та в передбаченому законом порядку.

Застосування місцевим господарським судом до правовідносин, що виникли зі спору у даній справі, положень ст.140 ЗК України , не можна визнати обгрунтованим, оскільки ст.140 ЗК України встановлено перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку для випадків, коли право власності набуто в установленому законом порядку.

Водночас, особливість набуття права на земельні ділянки полягає в наявності чітко визначеної в законодавстві процедури, за якою в суб'єктів виникають повноваження щодо володіння, користування й розпорядження земельною ділянкою.

Таке набуття права на земельні ділянки передбачає обов'язкове прийняття уповноваженим органом держави (органом влади чи органом місцевого самоврядування) відповідного рішення, яке є юридичною підставою для подальшого укладення договору на відчуження земельної ділянки та юридичного оформлення відповідних прав на неї.

Разом з тим, у даному випадку, відповідач 2 отримав у власність земельну ділянку на підставі незаконних розпоряджень державного органу, які слугували підставою укладення спірного договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Таким чином, у разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав, особа не набуває права власності на неї, а тому ненабуте право власності не може бути припинене відповідно до ст.140 ЗК України.

Аналогічна правова позиція щодо застосування ст.140 ЗК України висловлена в постанові ВС України від 29.10.2014 року № 6-152цс14, яка, відповідно до ч.3 ст.11128 ГПК України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Згідно із ч.3 ст.152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

визнання прав;

відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

визнання угоди недійсною;

визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

відшкодування заподіяних збитків;

застосування інших передбачених законом способів.

Підставою недійсності правочину, відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 Цивільного кодексу України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України та статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За змістом ст. 34 ГПК України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Також, згідно ч.2 статті 43 ГПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Сторони вільні у наданні господарському суду своїх доказів і доведенні їх переконливості. Проте вирішуючи питання щодо доказів господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили (ст. 43 ГПК України). Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Матеріали справи та фактичні обставини справи свідчать про те, що в даному випадку порушено законні права ТОВ «Західна інвестиційна компанія», як власника будівлі під літ. В загальною площею 125,7 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, на першочергове придбання земельної ділянки, частину якої відчужено на підставі спірного договору купівлі-продажу земельної ділянки, оскільки необхідною умовою для висновку про наявність підстав для продажу на конкурентних засадах земельної ділянки, на якій розташовано об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичної особи, є відмова власника розташованого на земельній ділянці нерухомого майна від її викупу або укладення договору оренди.

Докази в підтвердження вищевказаних обставин в матеріалах справи відсутні.

Щодо посилань місцевого господарського суду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо підстав позбавлення особи власності, Львівський апеляційний господарський суд заначає наступне.

Положення Конвенції насамперед є виразником принципу «невичерпності прав людини та основоположних свобод», що призводить до певної їх абстрактності та наявності в Конвенції значної кількості понять, які є оціночними. У зв'язку з цим, зміст норм Конвенції та їх розуміння для практичного застосування відбувається лише через тлумачення положень Конвенції і протоколів до неї. При цьому, повноваження тлумачити норми Конвенції має виключно Європейський суд з прав людини, здійснюючи зазначене повноваження через судові рішення (ст. 32 Конвенції), які в свою чергу: 1) є обов'язковими щодо розуміння Конвенції не лише для сторін у справі, а й для інших держав-учасниць Ради Європи (хоч би вони й ратифікували Конвенцію пізніше, ніж було прийняте відповідне рішення); 2) за своїм змістом є прецедентними. Аналізуючи зміст рішення Європейського суду з прав людини, слід пам'ятати, що основою судового прецеденту є висновок, який міститься саме в мотивувальній частині рішення, до того ж слід розрізняти обов'язкові твердження - за принципом ratio decidendi (з лат. - підстава для вирішення), від необов'язкових тверджень - за принципом obiter dictum (з лат. - сказане між іншим).

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном.

При цьому, в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 7 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 січня 1986 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 1 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України», на яке посилається в своєму рішенні суд суд першої інстанції, встановлено такі обставини. 9 квітня 1997 року заявник продав свій будинок Головному управлінню юстиції в Кіровоградській області. Згідно з договором купівлі-продажу продавець мав виплатити за будинок кошти в розмірі 35 000 грн. в два етапи: 5 та 30 000 грн. відповідно 1 травня та 1 вересня 1997 року. У договорі також зазначалося: «У випадку падіння валютного курсу гривні загальна сума, що підлягає сплаті, не може бути меншою за гривневий еквівалент 17 000 доларів США». В подальшому покупець своєчасно розрахунку за придбаний будинок не провів, а тим часом курс гривні відносно долара США значно знизився, у зв'язку з чим, на думку заявника, він втратив приблизно 6 553 долари США.

Зважаючи на такі обставини справи, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що заявник мав щонайменше «законні сподівання» на дохід відповідно до пункту договору про доларовий еквівалент суми в гривні, і це сподівання може вважатися «майном» у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Європейський суд з прав людини також констатував, що дії управління юстиції можна розцінити як такі, що звели нанівець «законні сподівання» заявника за договором і позбавили його, зокрема, умови, на яку він погодився під час укладання договору.

За таких обставин Європейський суд зробив висновок, що в цій справі мало місце непропорційне втручання в мирне володіння своїм майном, а отже було порушено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

За обставинами справи «Стретч проти Сполученого Королівства», заявник в 1969 році уклав договір оренди земельної ділянки строком на 22 роки. Відповідно до умов цього договору він за власні кошти побудував на цій земельній ділянці кілька будівель для легкої промисловості, які здав в суборенду. Договір оренди також надавав йому право в подальшому продовжити оренду ще на 21 рік. У 1990 році заявник повідомив місцеву владу про намір продовжити договір оренди, в процесі переговорів він погодився на збільшення орендної плати. Однак, орган місцевої влади повідомив заявника, що продовження договору оренди відбутися не може, оскільки, погодившись з умовою договору про можливість його пролонгації орган місцевої влади перевищив свої повноваження.

Застосовуючи положення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції до обставин цієї справи Європейський суд з праві людини вказав на таке. Заявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити термін його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цій умові. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.

Дії місцевої влади Європейський суд з прав людини розцінив як порушення права заявника на законне очікування виконання певних умов і, таким чином, вони утворювали акт втручання у реалізацію його права власності.

Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника, Європейський суд з прав людини відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов'язання, взяті ним на себе у зв'язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат.

За обставин цієї справи Європейський суд з прав людини виніс рішення на користь заявника.

Відтак, висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не є тотожними, а висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним прецедентом при розгляді справи, яка переглядається.

У справі, яка переглядається, обставини справи є істотно відмінними.

Відтак, на переконання суду апеляційної інстанції, місцевим господарським судом неправомірно покладено в основу прийнятого ним судового рішення вищевказану практику Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Враховуючи все вищенаведене в сукупності, апеляційний господарський суд дійшов висновку про наявність правових підстав для скасування оскаржуваного рішення у даній справі з прийняттям нового судового рішення про задоволення позову.

Керуючись ст.ст. 33, 43, 99, 101, 103, 104, 105 ГПК України,

Львівський апеляційний господарський суд, П О С Т А Н О В И В :

1. Апеляційну скаргу задоволити.

2. Рішення господарського суду Закарпатської області від 19.04.2016р. у справі № 5008/626/2011 скасувати та прийняти нове судове рішення.

3. Позов задоволити.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення № 92 від 21.05.2010р., укадений між Ужгородською міською радою (код 33868924) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 (код НОМЕР_1).

Зобов`язати Фізичну особу-підприємця ОСОБА_3 (код НОМЕР_1) повернути Ужгородській міській раді (код 33868924) земельну ділянку несільськогосподарського призначення загальною площею 0,04 га під комерційну діяльність, яка знаходиться за адресою: м. Ужгород, АДРЕСА_1, за кадастровим НОМЕР_2.

Зобов`язати Ужгородську міську раду (код 33868924) повернути Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_3 (код НОМЕР_1) 238 200 грн.

4. Судові витрати у справі, в тому числі за перегляд рішення в апеляційному порядку покласти на відповідачів.

Стягнути з Ужгородської міської ради (код 33868924) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Західна інвестиційна компанія» (код 33868924) 918 грн. 40 коп. в повернення судових витрат та витрат на ІТЗ судового процесу.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (код НОМЕР_1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Західна інвестиційна компанія» (код 33868924) 918 грн. 40 коп. в повернення судових витрат та витрат на ІТЗ судового процесу.

5. Місцевому господарському суду видати накази.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

Повна постанова складена 11 липня 2016р.

Головуючий -суддя Б.Д. Плотніцький

Суддя В.М. Гриців

Суддя Л.Л. Давид