Ухвала суду № 58809674, 05.07.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

________

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 липня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі:

головуючого - судді Рейнарт І.М.

суддів Заришняк Г.М., Музичко С.Г.

при секретарі Клінчук О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 24 березня 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, треті особи: Солом'янський районний відділ Державної міграційної служби в м. Києві, ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

№ апеляційного провадження: № 22-ц/796/7111/2016 Головуючий у суді першої інстанції: Українець В.В.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Рейнарт І.М.встановила:

у вересні 2015 року позивач звернулась до суду з позовом про визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою №129 в будинку 57-А по вул. Донецькій у м. Києві.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначала, що вона, її чоловік ОСОБА_4 та їх неповнолітня донька ОСОБА_7 проживають та зареєстровані у зазначеній квартирі, де також зареєстрований її батько - відповідач по справі.

Позивач стверджувала, що відповідач добровільно виїхав зі спірної квартири в інший населений пункт - в м. Вишневе Київської області, в квартиру своєї дружини ОСОБА_8, з якою він одружився 21 липня 1990 року, тому відповідно до ст. 107 ЖК Української PCP втратив право користування цим житловим приміщенням.

Рішенням суду від 24 березня 2016 року в позові відмовлено.

У поданій апеляційній скарзі представник позивача просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Представник позивача посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, так як відповідачем суду не було надано доказів у підтвердження не добровільності залишення спірної квартири у 1993р., а також не надано належну оцінку показам свідків, які підтвердили не проживання відповідача у спірній квартирі.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, її представника та третьої особи ОСОБА_4, які підтримали апеляційну скаргу, пояснення відповідача, який просив залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що на час розгляду справи судом квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 7 березня 2014р.

Як пояснила позивач під час апеляційного розгляду, право власності на спірну квартиру було набуто відповідно до Закону України «Про приватизацію державного

- 2 -

житлового фонду» у період чинності рішення Солом'янського районного суду м. Києва про визнання відповідача таким, що втратив право на користування житловим приміщенням.

Проте, рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 червня 2014р. відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, та встановлено, що станом на 4 вересня 2013р. спірна квартира перебувала у комунальній власності.

Відповідно до наданих суду документів встановлено, що у квартирі зареєстровані: відповідач ОСОБА_3 з 16 серпня 1977р., позивач ОСОБА_1 з 1 червня 1982р., третя особа ОСОБА_4 з 19 жовтня 2010р. та ОСОБА_7 з 14 лютого 2013р.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності.

Колегія суддів вважає, що такий висновок суду відповідає наданим сторонами доказам та ґрунтується на нормах матеріального права.

Відповідно до ч.2 ст. 107 ЖК Української РСР у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

У п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12 квітня 1985р. роз'яснено, що на ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Згідно ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Таким чином, позивачка зобов'язана була надати суду докази того, що відповідач вибув на інше постійне місце проживання, однак таких доказів суду першої інстанції позивачкою надано не було.

Доводи представника позивача, що вказана обставина була визнана відповідача, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки відповідач зазначав, що був вимушений виїхати зі спірної квартири, оскільки у нього склалися конфліктні стосунки з позивачем після укладення нового шлюбу.

Крім того, позивачем суду не було зазначено до якої саме квартири виїхав відповідач на постійне місце проживання і якими доказами підтверджується, що це помешкання є його постійним місцем проживання.

Сам по собі факт не проживання у спірній квартирі не свідчить про зміну відповідачем місця проживання, оскільки відповідач був зареєстрований у спірній квартирі з 1977р. і місця своєї реєстрації не змінював, у жовтні 2010р. надавав згоду на реєстрацію у спірній квартирі ОСОБА_4, що свідчить про визнання позивачем та ОСОБА_4 у 2010р. права відповідача на користування спірною квартирою та спростовує їх доводи, що відповідач втратив право на користування спірною квартирою у 1993р.

Посилання позивача та її представника на те, що відповідач виїхав зі спірної квартири до квартири своєї дружини, в якій проживає і в даний час, належними доказами не підтверджено, так як квартира АДРЕСА_2 належить ОСОБА_8 з 24 липня 2003р., що підтверджується довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. При цьому, позивачем не зазначено, до якого саме жилого помешкання на постійне місце проживання виїхав відповідач у 1993р. і кому воно

- 3 -

належить.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно врахував при вирішенні даного спору рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 24 червня 2014р., яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням на підставі ст. 71 ЖК Української РСР.

Крім того, рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 березня 2016р. відповідача вселено у спірну квартиру.

Вказані обставини, на думку колегії суддів, спростовують твердження позивача про те, що відповідач у 1993р. добровільно обрав інше постійне місце проживання і втратив право на користування спірною квартирою.

Доводи апеляційної скарги про неврахуванням судом показів свідків, які підтвердили не проживання відповідача у спірній квартирі, колегія суддів вважає безпідставним, так як судом було враховано, що допитані свідки підтвердили тільки факт не проживання відповідача у квартирі, проте, їм невідомо ні причини не проживання, ні обставини, за яких відповідач перестав проживати у спірній квартирі.

Також колегія суддів вважає, що при вирішенні даного спору не має правового значення і та обставина, що на момент розгляду даного спору квартира перебуває у приватній власності позивача, третьої особи та їх дочки, так як даний позов заявлено на підставі ст. 107 ЖК УРСР, з посиланням на події, які відбувалися у 1993р.

Крім показів свідків про не проживання відповідача у спірній квартирі, позивачем не було надано інших доказів, на підставі яких можна прийти до висновку, що у 1993р. відповідач виїхав зі спірної квартирі на інше постійне місце проживання, тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про недоведеність позовних вимог.

Судом першої інстанції повно з'ясовані обставини справи, оцінені надані сторонами докази, правильно застосовані норми матеріального права, не допущено порушень норм процесуального права, тому колегія суддів вважає, що підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги не має.

Керуючись ст.ст.303, 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відхилити, рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 24 березня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом

двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: