Рішення № 58806344, 29.06.2016, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

___________

Справа № 646/13449/14-ц Головуючий суддя І інстанції Міндарьова

Провадження № 22-ц/790/2957/16 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: Спори про право власності та інші речові права про приватну власність

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2016 року м. Харків

Судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі:

головуючого судді - Яцини В.Б.

суддів: -Бурлака І.В., Карімової Л.В.,

за участю секретаря : Баранкової В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 09 червня 2015 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа: Служба у справах дітей Червонозаводського району Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради про витребування майна,-

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2014 року до суду звернувся ОСОБА_4 із вказаним позовом, в якому поставив питання про витребування від відповідача нежитлові приміщення цокольного поверху №№ 15-1-15-9 у житловому будинку літ. «Б-4» загальною площею 69,7 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зобов'язати відповідача звільнити їх. На обґрунтування позову послався на те, що він є власником вказаних нежитлових приміщень, що підтверджується витягом № 34611477 з реєстру прав власності КП «Харківського міського БТІ» від 25.06.2012 року за реєстраційним номером 27026434, запис 91 у книзі 1. Відповідач ОСОБА_3, не зважаючи на відсутність у неї права власності або права користування цим приміщенням, зайняла їх незаконним шляхом. Посилаючись на акт дослідження даних приміщень, відповідно до ст. 41 Конституції України, ст.ст. 321, 386 ЦК України, які гарантують захист права власності від його порушення, просив задовольнити заявлені вимоги.

Відповідач позов не визнала, пояснила, що разом з неповнолітньою дитиною проживає у квартирі НОМЕР_1 по АДРЕСА_1, яка є житловим приміщенням, іншого житла вона не має, а позивач володіє нежитловими приміщеннями за іншою адресою: АДРЕСА_1, літера «Б-4». Якщо суд дійде до висновку, що відповідач разом з неповнолітньою дитиною займає нежитлові приміщення позивача, просила звернути увагу на інтереси неповнолітньої дитини.

Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 09 червня 2015 року позов ОСОБА_4 задоволено частково, витребувано у ОСОБА_3 нежитлові приміщення цокольного поверху №№ 15-1-15-9 у житловому будинку літ. «Б-4» загальною площею 69,7 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині у задоволенні позову було відмовлено.

Не погоджуючись с таким рішенням суду, ОСОБА_3 в апеляційній скарзі просить його скасувати і ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_4 у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. При цьому вказала, що суд не взяв до уваги, що вона разом з неповнолітньою дитиною не забезпечені житловим приміщенням, і не з'ясував, що факт їх проживання у квартирі НОМЕР_1 в будинку АДРЕСА_1, що ця квартира належить до житлового фонду, що підтверджується листом КП «Харківське міське БТІ» від 28.01.2015 року на адресу департаменту житлового господарства Харківської міської ради первинна інвентаризація приміщення цокольного поверху №№ 15-1-15-9 в літ. «Б-4» по АДРЕСА_1 проведена як житлова квартира НОМЕР_1. Рішення про виключення вказаних приміщень з житлового фонду на адресу БТІ не надходило. Вважає, що право власності на вказані нежитлові приміщення позивач набув неправомірним шляхом, на підставі заочного рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 28 лютого 2012 року по справі № 2-2686/11 про визнання дійсним усного договору купівлі-продажу вищевказаного нерухомого майна, оскільки продавець набув право власності на це майно від іншого власника, який у свою чергу набув право власності на це майно на підставі рішення господарського суду Харківської області від 24.10.2008 року, яке було скасоване ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 16.02.2009 року, що відповідно до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно (затверджене Наказом МЮ України від 07.02.2002р. № 7/5), що було діючим на 13.04.2009р., свідчить про невідповідність реєстрації права власності на підставі скасованого судового рішення. Відповідач в доводах скарги також вказала на безпідставну відмову апеляційного суду від витребування за клопотанням ОСОБА_3 від Харківської міської ради копії її особистої справи та оглядового талону від 05.04.2009 року на огляд квартири НОМЕР_1 по АДРЕСА_1, що позбавило її можливості вчасно надати до суду копію довідки КП «Жилкомсервіс» від 15.10.2012 року № 4114, акт обстеження житлової площі від 10.10.2012 року, складений дільницею № 58 КП «Жилкомсервіс» та рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 21.10.2013 року по справі № 646/6712/13-ц, яким встановлено, що власником житлового будинку на АДРЕСА_1, а також квартири НОМЕР_1 в цьому будинку є Харківська міська рада; листування КП Харківського міського БТІ на адресу Харківської міської ради, з яких вбачається, що ОСОБА_3 не є власником спірного майна, а лише проживає там на підставі оглядового талону, виданого Червонозаводським РВК 05.04.2009 року, у зв'язку з цим суд не залучив до розгляду справи дійного власника квартири НОМЕР_1, де мешкає відповідач, і за відсутності доказів від позивача ОСОБА_4 фактичного вибуття нерухомого майна з відання Харківської міської ради дійшов помилкових висновків по справі і задовольнив інтереси позивача, які мають незаконний характер. Суд не з'ясував, що місце реєстрації відповідача є адреса військової частини А-1215 в м. Харкові, яка розформована 29 липня 2008 року, відповідач разом зі своїм неповнолітнім сином ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 житловим приміщенням за адресою реєстрації не забезпечені, суд помилково не врахував позицію органу опіки та піклування Червонозаводського району м. Харкова щодо витребування майна у ОСОБА_3 призведе до грубого порушення прав неповнолітньої дитини ОСОБА_5, у якого іншого житла немає, на користування житлом за адресою спірного майна.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового засідання, що з'явилися, відповідно до ст. 303 ЦПК України перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, обговоривши їх доводи, вважає, що скарга підлягає задоволенню з наведених підстав.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Стаття 386 ЦК України передбачає, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Судом встановлено, що відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру права власності на нерухоме майно, що надійшов до суду з Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної Служби Харківського міського управління юстиції вих. № 413/0402-12/04-02/175 від 06.02.2015 року, нежитлові приміщення цокольного поверху № 15-1 15-9 в житловому будинку літ. «Б-4» загальною площею 69,7 м2 , що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 належать на праві приватної власності позивачу ОСОБА_4 на підставі рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 28.02.2012 року.

Допитані судом свідки зі сторони відповідача ОСОБА_6 та ОСОБА_7 пояснили суду, що дійсно ОСОБА_3 мешкає у нежитлових приміщеннях цокольного поверху за адресою: АДРЕСА_1, однак за вказаною адресою не зареєстрована і з яких правових підстав відповідач займає зазначені нежитлові приміщення їм не відомо.

Відповідно до статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Статтею 321 Цивільного Кодексу України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Задовольняючи частково позов, районний суд виходив з того, що позивач є власником майна, а відповідач всупереч волі позивача користується належним йому майном без відповідних правових підстав, доводів, які б спростували такий висновок суду відповідач до суду не надано.

Однак при цьому суд всупереч вимог ст. 213 ЦПК України про законність та обґрунтованість рішення повно і всебічно не з'ясував обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, помилково не задовольнив клопотання відповідача про витребування документів стосовно підстав її проживання разом із неповнолітнім сином у приміщеннях, зазначених ОСОБА_4 у своєму позові, внаслідок чого не встановив, що вказані приміщення фактично є спірними, оскільки Харківська міська рада, вважаючи їх належними міській громаді звернулася із позовом до відповідача ОСОБА_3 про її виселення із квартири НОМЕР_1 в будинку АДРЕСА_1, що вбачається із копії наданого відповідачем під час апеляційного розгляду справи заочного рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 21 жовтня 2013 року по справі № 646/6712/13-ц, яке на день розгляду справи судом не набрало законної сили (а.с. 141-144). З акту дослідження житлової площі від 10 жовтня 2012 року вбачається, що ізольована квартира НОМЕР_1 розташована в будинку АДРЕСА_1, складається із чотирьох кімнат житловою площею 48 кв.м, раніше використовувалася як нежитлове приміщення ТОВ ХРСМУ, документів про переведення до нежитлового фонду до КП «Жилкомсервіс» не надходило, гр.. ОСОБА_3 Червонозаводським РВК був виданий оглядовий ордер на дану квартиру, після огляду якої вона провела самовільний захват даної квартири (а.с. 146). Відповідно до довідки дільниці № 58 КП «Жилкомсервіс» від 15 жовтня 2012 року № 4114 ОСОБА_3 за вказаною адресою у квартирі НОМЕР_1 мешкає з 05 квітня 2008 року (а.с. 145).

З листа директора КП «Харківське міськБТІ» від 22 листопада 2006 року № 1790678 вбачається, що за даними інвентаризаційної справи з 1946 року нежитлові приміщення №№ 15-1-15-6, 15-8-15-9 враховані як квартира НОМЕР_1, а приміщення 15-7 - як нежитлове приміщення підвалу, пізніше у 2006 році вони проходили як нежитлові приміщення контори, на адресу МіськБТІ рішення Харківської міської ради про переведення приміщень із житлового фонду до нежитлового - не надходило (а.с. 147). Згідно до постанови про закриття кримінального провадження від 31.03.2015 року постановою Харківського апеляційного господарського суду від 16 лютого 2009 року по справі № 53/307-08 за позовом ТОВ «Турнпром» до Харківської міської ради про набуття права власності на вищевказані спірні нежитлові приміщення встановлено, що суд першої інстанції необґрунтовано визнав право власності на спірне нерухоме майно, на підставі чого у задоволенні позову було відмовлено (а.с. 149, 154-156). Заочним рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 28.02.2012 року за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_8, третя особа Харківська міська рада, було визнано дійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень цокольного поверху №№ 15-1-15-9 у житловому будинку літ. «Б-4» загальною площею 69,7 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 від 21 січня 2011 року. Визнано за ОСОБА_4 право власності на вказані нежитлові приміщення. При цьому в рішенні районного суду не встановлені обставини про те, що вони належали продавцю ОСОБА_8 на праві власності в якості нежитлових приміщень, а також - правові підстави такої належності (а.с. 158). Із довідки від 06.08.2008 року № 63/4837 начальника Червонозаводського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області вбачається, що відповідач є одинокою матір'ю, на утриманні має неповнолітнього сина, а згідно до листа директора юридичного департаменту Харківської міської ради Харківської області від 01.06.2016 року № 5072/9-16 та відповідно до рішення виконкому Червонозаводської районної ради від 16 вересня 2008 року № 436 - вона разом з сином перебуває на квартирному обліку у виконавчому комітеті Харківської міської ради за списком осіб, які мають право на першочергове отримання житла як працівник МВС з 16.09.2008 року (а.с. 202, 206 на зв., 207 ).

При таких обставинах, з огляду на відсутність належних і допустимих доказів вибуття вищевказаної квартири НОМЕР_1 із власності місцевої громади, з урахуванням того, що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру права власності на нерухоме майно інформація про позивача як власника нежитлових приміщень була внесена на підставі вищевказаного заочного рішення районного суду від 28.02.2012 року, яке не містить цих даних, а також - про належність цього майна продавцю - ОСОБА_8, у районного суду не було безспірних підстав вважати позивача власником квартири НОМЕР_1, відомості з вказаних реєстрів не є належними і допустимими доказами права власності на вищевказану квартиру НОМЕР_1.

Разом з тим, права позивача як власника нежитлових приміщень захищено, крім норм національного законодавства, гарантіями на мирне володіння своїм майном, передбачених ст. 1 Першого протоколу до Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950р.

Згідно названої статті Першого протоколу кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 4 ЖК Української РСР відносить до житлового фонду жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР.

У світлі обставин цієї справи, оскільки позивач не довів що належне йому право власності на нежитлові приміщення в будинку № 2 поширюються на житловий фонд - квартиру НОМЕР_1, колегія суддів не вбачає підстав для застосування правил вказаної норми міжнародного права.

Крім того, у контексті ухвалення судом про фактичне виселення відповідача разом з неповнолітнім сином із спірного приміщення, судова колегія також зважає на те, що вказана квартира НОМЕР_1 фактично є її єдиним житлом і тому її право проживання захищено гарантіями ст. 8 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод.

Стаття 8 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. (далі по тексту - Конвенція) передбачає таке:

1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Так, у в рішенні Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03), яка стосувалася порушення права на житло у зв'язку із визнанням недійсною їхньої прописки та подальшим виселенням, була висловлена правова позиція стосовно поняття житла та можливості виселення з нього, яка обов'язкова до застосування судом, виходячи із приписів ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.

У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То, чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).

Згідно до п. 69 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984р. № 470, на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет ордер районної, міської, районної в місті, селищної, сільської

Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Як вбачається із наведених вище доказів, відповідач після ухвалення рішення про прийняття на квартирний облік за списком першочергового надання житлової площі, вселилася до спірного приміщення на підставі оглядового ордеру, виданого їй ще у 2008 році. Однак вже тривалий час відповідного рішення виконавчого комітету щодо надання їй жилого приміщення не було прийняте і така правова невизначеність щодо житлових прав відповідача, що є проблемою належного врядування, за яке відповідач не відповідає, становить для неї надмірний тягар доведення своїх прав на проживання.

Згідно до ст. 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Стаття 110 ЖК України передбачає можливість виселення з жилих будинків державного і громадського житлового фонду з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення, якщо будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий.

За ч. 2 ст. 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

У світлі обставин цієї справи, не зважаючи на те, що ОСОБА_3 самоправно вселилася до квартири НОМЕР_1, її тривале користування цим житлом при бездіяльності в цьому питанні органу влади на протязі більше, ніж сім років на день ухвалення оскаржуваного рішення суду, - підпадає під вищевказані гарантії п. 2 ст. 8 Конвенції і тому витребування цієї квартири за позовом ОСОБА_4 є непропорційним втручанням у її право на повагу до житла.

До вирішення питання щодо житлових прав відповідача на належні позивачу нежитлові приміщення у передбаченому законом порядку, витребування вказаних приміщень для захисту майнових інтересів власника, що є фактичним виселенням відповідача разом з неповнолітнім сином, не відповідає передбаченому у ст. 3 ЦК України принципу справедливого, добросовісного та розумного застосування цивільного законодавства.

Таким чином, оскільки районний суд не з'ясував, що позивач ОСОБА_4 належним чином не довів своє право власності на приміщення, які займає відповідач, та необхідності витребування його майна із володіння відповідача; помилився із застосуванням норм матеріального права, - то з передбачених п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підстав рішення районного суду підлягає скасуванню, із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, за недоведеності підстав для застосування вищевказаних норм ст. 41 Конституції України, ст.ст. 319, 321, 386, 387 ЦК України.

Керуючись ст.ст. 303, 304, п. 2 ч.1 ст. 307, ст.ст. 309, 313, 315, 319, 323-325, 327 ЦПК України, судова колегія

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити .

Рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 09 червня 2015 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_4 - відмовити

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили може бути оскаржено у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий суддя:

Судді колегії: