Рішення № 58796751, 29.06.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 454/3381/14 Головуючий у 1 інстанції: Пахут С.О.

Провадження № 22-ц/783/2680/16 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 Ю. Г.

Категорія: 27

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого: Штефаніци Ю.Г.

суддів: Берези В.І., Бойко С.М.,

за участі судового секретаря: Брикайло М.В.,

позивача ОСОБА_2 її представника ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 30 грудня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики, -

в с т а н о в и л а:

В грудні 2014 року позивач ОСОБА_2 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики у розмірі 120000 євро, що еквівалентно 240 000грн.

На обґрунтування позову зазначає, що 01.11.2008р. між позивачем ОСОБА_2 та ОСОБА_4, в присутності відповідача ОСОБА_5, як поручителя, було укладено договір позики у формі розписки, за яким позичальник отримав від неї позику для особистих сімейних потреб в розмірі 6500 доларів США та 13 500 євро зі строком повернення до 01.06.2009 р.. Свої зобовязання щодо повернення позичених коштів відповідач належно не виконав та станом на день звернення до суду не повернув їй кошти на суму 120000 євро., які і просить стягнути з ОСОБА_4, як позичальника, ОСОБА_5, як поручителя та ОСОБА_6, як дружини позичальника.

Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 30 грудня 2015 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Судом постановлено стягнути солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 12 000 євро, що в еквіваленті до гривні становить 312 667 грн. 18 коп. боргу та 2400 грн. судового збору.

Рішення суду оскаржили відповідачі ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, яківважають, що це рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з'ясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. Апелянти зазначають, що позивачем жодним чином не підтверджено факту, що договір був укладений в інтересах подружжя та кошти отримані були використані на їх потреби, крім того на дані кошти були придбані автомобіль та квартира. Крім того, стверджують, що судом жодним чином не обґрунтовано відмову у застосуванні строку позовної давності зроблено відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України.

Просить рішення Сокальського районного суду Львівської області від 30 грудня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити (а.с. 191-193).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_2 її представника ОСОБА_3 в заперечення апеляційної скарги,перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як визначено положеннями ст.214 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Однак, на думку колегії суддів, дане рішеннясуду таким вимогам не відповідає.

Відповідно до ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої якості. Договір є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із ч.2 ст.1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

Відповідно до ч.1 ст.546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

У відповідності до ст.553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

За умовами ст.547 ЦК України, правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 01.11.2008р. між ОСОБА_2 таОСОБА_4, в присутності відповідача ОСОБА_5, як поручителя, дійсно було укладено договір позики у формі розписки, за яким позичальник отримав від позикодавця кошти в розмірі 6500 доларів США та 13 500 євро зі строком повернення до 01.06.2009 р., що підтверджується долученою до матеріалів справи розпискою від 01.11.2008 року (а.с.8), що відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 визнається та не потребує доказування.

В той же час, в супереч твердженням позивача та висновкам суду, вказана розписка не містить жодних застережень щодо цільового використання цих коштів, як і посилання на те, що ОСОБА_5 бере на себе зобовязання поручителя за цим договором та несе будь-яку відповідальність перед кредитором за порушення зобовязання боржником.

Відповідно до ч.1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Положення ст.640 ЦК України передбачають, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Як вбачається із змісту розписки на отримання ОСОБА_4 позики, в ній не міститься жодних умов та пропозицій щодо відповідальності ОСОБА_5 за договором позики та будь-якого волевиявлення остатньої щодо її ролі у забезпеченні виконання позичальником договірних зобовязань.

Враховуючи фактичні обставини справи та норми матеріального права, що регулюють порядок укладення договору поруки, колегія суддів приходить до висновку, що окрім підпису ОСОБА_5, як свідка щодо самого факту укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 договору позики, така не містить жодних істотних умов, які б свідчили про укладення між цими сторонами договору поруки, за яким би ОСОБА_5 виступала поручителем перед кредитором ОСОБА_2, а отже такий договір фактично є неукладеним та не породжує будь-яких прав та обовязків сторін, а тому ОСОБА_5 не є належним відповідачем у справі і позов до неї заявлено безпідставно, що судом не взято до ваги.

Окрім того, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про солідарну відповідальність ОСОБА_6, як подружжя, за боргові зобовязання ОСОБА_4 за вказаним договором позики.

Відповідно до змісту ст.65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сімї створює обовязки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сімї.

Згідно ч. 2 ст. 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сімї і одержане за договором використано на її потреби.

Матеріали справи, в супереч твердженням позивача та посиланням суду в своєму рішенні, не містять жодних належних і допустимих доказів на підтвердження того, що вказаний договір позики укладався в інтересах сімї , а отримані кошти за цим договором були використані ОСОБА_4 на її потреби, як і тих обставин, що відповідач ОСОБА_6, перебуваючи в шлюбі з останнім, знала про отриману ним позику та надавала йому згоду у письмовій формі на укладення цього договору позики.

При вирішенні цього питання судом не було враховано правову позицію Верховного Суду України, висловлену в постанові ВСУ №163цс12 від 20 лютого 2013 року.

З огляду на викладене у суду не було достатніх фактичних та правових підстав для визнання ОСОБА_6 солідарним боржником за вказаним договором та безпідставно задоволено позовні вимоги кредитора щодо вказаного відповідача.

Сукупність наведених в матеріалах справи доказів з достатньою очевидністю підтверджує сам факт отримання відповідачем ОСОБА_4 позики у ОСОБА_201.11.2008.

Позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, встановленими договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).

В той же час, належних і допустимих доказів, в розумінні положень ст.58, 59 ЦПК України, які б підтверджували факт повного або часткового погашення ОСОБА_4 позики сторонами не надано, та не містяться такі в матеріалах справи і не здобуті судом.

Твердження позивача про те, що в рахунок часткового погашення позичених коштів, відповідач передав їй ноутбук Note/14-16 Samsung NP-С530, сумку для ноутбука, роутер та акустику, безпідставно взяті судом до уваги, оскільки вказаний факт не доводить тих обставин, що передача таких речей відбулась саме з метою погасити відповідачем борг за договором позики, а не з інших мотивів, та при заперечуванні відповідачем таких тверджень, сам по собі не свідчить про виконання позичальником своїх договірних зобовязань саме за договором позики грошей, який, відповідно до вимог ст.1046 ЦК України та умов договору передбачає виконання зобовязання шляхом повернення позикодавцеві такої ж суми грошових коштів, а не майна.

В супереч твердженням позивача, не підтверджена жодними доказами і часткове погашення відповідачем заборгованості перед ОСОБА_2 грошовими коштами.

В судовому засіданні остання надала суду для огляду лише оригінал боргової розписки ОСОБА_4 про отримання ним від позикодавця 6500 доларів США та 13 500 євро з підписами сторін. В той же час, записів, скріплених підписами сторін, щодо повного або часткового повернення позики, така не містить.

Беручи до уваги викладене, судова колегія, не дивлячись на твердження відповідача ОСОБА_4 та його представника про повне погашення ним боргу ще в травні 2009 року, не знаходить такі твердження доведеними, та вважає, що на момент звернення позивача до суду такий борг не було повернуто, а тому вимоги ОСОБА_2 про повне погашення позики слід визнати правомірними.

У відповідності до розяснень в п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення в цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Відповідно до ст.ст.256,257 ЦК Українипозовна давністьце строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Положеннями ч.1 ст.261 встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з ч.ч. 3, 4, 5ст.267 ЦК Українипозовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Як вбачається зі змісту боргової розписки та матеріалів справи, про порушення свого права на повернення позики, позивачу достеменно стало відомо 02.06.2009 р., після закінчення визначеного сторонами терміну повернення позики 01.06.2009 р..

Отже, перебіг позовної давності для предявлення ОСОБА_2 відповідного позову для стягнення з ОСОБА_4 заборгованих коштів за договором позики, починається з 02.06.2009 р. та закінчується 02.06.2012 р.. Однак позивач звернувся з вказаним позовом до суду в належний спосіб лише 20 липня 2015 року, тобто, поза межами позовної давності.

Жодних належних і допустимих доказів про переривання цього строку позивачем не надано, а питання про його поновлення не ставилось.

Посилання у рішенні суду на те, що відповідачем вчинялись дії з погашення боргу в 2012 році не підтверджені належними доказами та є необгрутованими.

З матеріалів справи вбачається, що в ході розгляду справи в суді першої інстанції 02.02.2015 р. відповідач ОСОБА_4 звернувся до суду із заявою про застосування строку позовної давності при вирішенні вказаного спору (а.с.50).

З огляду на викладене, судова колегія вважає що дана заява ОСОБА_4 є обґрунтованою, а у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 слід відмовити на підставі ч.4ст.267 ЦК України.

Згідно ч.1 ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне зясування судом обставин справи, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики відмовити слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 303, 304, п.3 ч.1 ст.307, п.п.1, 4 ст.309, ч.2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 30 грудня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики відмовити.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскарженим у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання цим рішенням законної сили.

Головуючий: Штефаніца Ю.Г.

Судді: Береза В.І.

ОСОБА_7