Рішення № 5877754, 20.07.2009, Господарський суд Луганської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

91000, м. Луганськ, пл. Героїв ВВВ, 3а. Тел. 55-17-32

______ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.07.09 Справа № 15/158пд

за позовом

Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Луганськ

до 1. Відділу реклами Луганської міської ради, м. Луганськ

2. Управління архітектури та містобудування Луганської міської ради, м. Луганськ

про визнання додаткової угоди частково недійсною

Суддя Пономаренко Є.Ю.

Представники сторін:

від позивача - ОСОБА_2, довіреність № 934 від 27.04.09;

від І-го відповідача - Яловєга О.Г. - головний спеціаліст - юрисконсульт, довіреність № 01- 16/7 від 09.01.09;

від ІІ-го відповідача - Єлгазіна Я.О., головний спеціаліст-юрисконсульт, довіреність № 01-19/14 від 15.01.09.

До початку слухання справи по суті не заявлено вимогу про фіксування судового процесу з допомогою звукозаписувального технічного засобу, у звязку з чим відповідно до ст. ст. 4-4, 81-1 Господарського процесуального кодексу України таке фіксування судом не здійснювалося.

Відповідно до вимог ст. 77 ГПК України у засіданні суду було оголошено перерву з 10.07.09 по 20.07.09.

Суть спору: позивачем заявлено вимогу про визнання недійсними п. 1 та п. 5 додаткової угоди № 009 від 01.08.06 до договору № 144 від 03.08.04, укладеної між позивачем та Управлінням архітектури та містобудування Луганської міської ради.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав.

Представники відповідачів у справі заперечили проти позову з підстав наведених у запереченнях на позовну заяву.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши представників сторін, суд встановив наступне.

Між Управлінням архітектури та містобудування Луганської міської ради та позивачем укладено договір №144 від 03.08.2004р., за яким позивачу надано у тимчасове платне користування місця розташування спеціальних рекламних конструкцій.

Пунктом 4.2 даного договору визначено, що плата за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Луганська визначається відповідно до Порядку, встановленого рішенням виконавчого комітету Луганської міської Ради та складає 229 грн. 50 коп. на місяць.

Розрахунок плати визначений у п.4.2 договору здійснювався на підставі Порядку плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Луганська, встановленого рішенням виконавчого комітету Луганської міської Ради від 26.09.02 № 215. Дана обставина підтверджується поясненнями представника позивача.

Між позивачем та другим відповідачем було укладено додаткову угоду №009 від 01.08.09, відповідно до якої розмір щомісячної плати за користування місцями розташування спеціальних конструкцій визначається відповідно до рішення Виконавчого комітету Луганської міської ради № 147 від 12.07.06, та збільшено до 856 грн. 80 коп. (п. 1 угоди).

За п. 5 додаткової угоди №009, який також оскаржується позивачем, сторони виклали в новій редакції п. 6.1.1. договору та передбачили можливість стягнення пені та зазначили про те, що стягнення заборгованості здійснюється у порядку, передбаченому законодавством.

Розмір плати за додатковою угодою було визначено на підставі рішення Виконавчого комітету Луганської міської ради № 147 від 12.07.06 «Про порядок плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів у комунальній власності територіальної громади м. Луганська».

На даний час стороною по договору замість Управління архітектури та містобудування Луганської міської ради є відділ реклами Луганської міської ради відповідно до Рішення Луганської міської ради від 10/30 від 24.10.2006р. та договору відступлення права вимоги (цесії) від 20.02.07.

Постановою Господарського суду Луганської області від 23.01.2007р. по справі №16/637н-ад визнано протиправними і скасовано рішення виконавчого комітету Луганської міської ради № 147 від 12.07.06 «Про порядок плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів у комунальній власності територіальної громади м. Луганська».

Зазначена постанова залишена без змін ухвалою Луганського апеляційного господарського суду від 12.04.2007р. та відповідно набрала законної сили.

Встановивши фактичні обставини справи, оцінивши доводи сторін та надані ними докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню повністю, виходячи з наступних підстав.

Закон України «Про рекламу»визначає засади рекламної діяльності в Україні, регулює відносини, що виникають у процесі виробництва та споживання реклами.

Статтею 16 вищевказаного Закону передбачено, що розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад та в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.03 №2067 затверджені Типові правила розміщення зовнішньої реклами.

Стаття 12 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, у даному випадку Законом України „Про рекламу”, Типовими правилами розміщення зовнішньої реклами, Цивільним та Господарським кодексами України.

Вищевказаними Законом та Правилами не визначено порядок укладення договорів з предмету тимчасового користування місцем розташування зовнішньої реклами, тому у даному випадку до цих відносин застосовуються норми Цивільного та Господарського кодексів України.

Стаття 648 Цивільного кодексу України встановлює, що зміст договору, укладеного на підставі правового акту органу державної влади, органу місцевого самоврядування, обовязкового для сторін договору, має відповідати цьому акту.

Аналогічні по суті положення наведені і в п.3 ст.184 Господарського кодексу України.

Пунктом 4 ст. 179 Господарського кодексу України визначено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, а п.7 цієї статті визначає, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Стаття 203 Цивільного кодексу України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, до переліку яких віднесено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам Цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст.203 Цивільного кодексу України.

Розмір плати за оскаржуваною додатковою угодою ґрунтується на положеннях Порядку плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Луганська, встановленого рішенням виконавчого комітету Луганської міської Ради від 12.07.06 № 147 (ст.648 Цивільного кодексу України).

Постановою Господарського суду Луганської області від 23.01.2007р. по справі №16/637н-ад визнано протиправними і скасовано рішення виконавчого комітету Луганської міської ради № 147 від 12.07.06 «Про порядок плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів у комунальній власності територіальної громади м. Луганська».

Так, розмір плати встановлений п. 1 оскаржуваної додаткової угоди ґрунтується на правовому акті органу місцевого самоврядування, який не відповідає вимогам чинного законодавства та скасований, у тому числі щодо визначення розміру плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів.

При визнанні протиправним та скасуванні правового акту оцінка його законності здійснюється судом станом на день прийняття такого акту.

Тому, слід вважати, що такий акт не відповідав законодавству з моменту його прийняття.

У будь-якому разі, відповідно до ст. 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

При винесенні Постанови по справі №16/637н-ад Господарським судом Луганської області судом встановлено, що рішення виконавчого комітету Луганської міської ради від 12 липня 2007 р. за № 147 прийнято з порушенням вимог Постанови Кабінету Міністрів України № 2067 від 29.12.2003р. (а саме п. 32 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 р. N 2067).

Таким чином, як наслідок слідує, що при укладенні додаткової угоди в оскаржуваній частині було порушено вимоги вказаної Постанови Кабінету Міністрів України № 2067 від 29.12.2003р.

За таких обставин положення додаткової угоди по визначенню розміру плати (п. 1) суперечить чинному законодавству та підлягає визнанню недійсним.

Позов в наведеній частині підлягає задоволенню відносно обох відповідачів з наступних підстав. Так, стосовно Управління архітектури та містобудування виходячи з того, що воно було стороною за договором та оскаржуваною угодою на момент їх укладення. Відносно Відділу реклами виходячи з того, що він набув права та обовязки сторони після Управління архітектури та містобудування. При цьому, до відділу реклами перейшли права та обов'язки сторони по договору. Крім того, подальші правовідносини по договору будуть стосуватися позивача та Відділу реклами, наприклад: стягнення боргу з оплати або стягнення зайво сплаченої плати, тощо. Рішення у даному спорі стосується Відділу реклами саме як сторони. Тому, Відділ реклами також має бути стороною у даному спорі.

Слід зазначити, що недійсність вказаного пункту не тягне за собою недійсність всієї додаткової угоди.

Так, додаткова угода мала бути укладена і без вказаного пункту. Зокрема, сторони мали право додатковою угодою окремо змінити банківські реквізити, за якими надалі має здійснюватися перерахування коштів, змінити строк виконання грошового зобовязання, тощо. Визнане недійсним положення щодо розміру оплати не впливає на інші положення додаткової угоди, оскільки останні можуть існувати за додатковою угодою окремо без визнаного недійсним пункту.

Позовна вимога про визнання недійсним п. 5 додаткової угоди є необґрунтованою.

Відповідно до вказаного пункту сторони виклали в новій редакції п. 6.1.1. договору та передбачили можливість стягнення пені та зазначили про те, що стягнення заборгованості здійснюється у порядку, передбаченому законодавством.

Отже, підстави якими позивач обґрунтовував незаконність п. 1 додаткової угоди вочевидь не можуть бути підставами визнання недійсним п. 5 оскаржуваної угоди. Визнання недійсним п. 1 угоди не тягне за собою недійсність п. 5 угоди. Положення пункту 5 можуть існувати окремо від визнаного недійсним п. 1 угоди.

Таким чином, позов підлягає задоволенню частково, слід визнати недійсним п. 1 додаткової угоди № 009 від 01.08.06 до договору № 144 від 03.08.2004 р., а у задоволенні вимоги про визнання недійсним п. 5 вказаної угоди слід відмовити за необґрунтованістю.

При визнанні недійсною даної додаткової угоди в певній частині реституція не повинна проводитися.

Відповідно до ч. 3 ст. 207 Господарського кодексу України виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Вказана норма застосовується при вирішенні питання проведення реституції при визнанні недійсним договору, яким визначаються правовідносини із зобовязаннями обох сторін.

Виходячи з системного аналізу норм ч. 3 ст. 207 Господарського кодексу України, ст. 236 Цивільного кодексу України та інших, слід зробити висновок про те, що у будь-якому разі після визнання правочину недійсним припиняється виконання поточних зобовязань.

За тими зобовязаннями, що були виконані (наприклад, здійснена оплата за договором купівлі-продажу та передано товар) проводиться реституція. При цьому ж за вказаним прикладом ті кошти, які не були сплачені не підлягають сплаті або стягненню.

За тими зобовязаннями, що при визнанні недійсними підлягають припиненню на майбутнє (наприклад, оренда): здійснене користування як безповоротна річ не підлягає поверненню.

У даному випадку оскаржується не договір, а додаткова угода і то лише в частині.

Виходячи з поняття та принципів реституції, вона полягає у поверненні кожною із сторін іншій стороні виконаного за договором. У даному випадку за оскаржуваними положеннями додаткової угоди визначається зобовязання лише однієї сторони (позивача).

Отже, при визнанні недійсними таких положень додаткової угоди, суд не має повноважень по здійсненню реституції за цією угодою. Здійснювати ж реституцію за основним договором у межах даної справи суд не має процесуальної можливості, оскільки це буде виходом як за межі позовних вимог зокрема так і за межі предмету спору в цілому.

Так, питання проведення реституції має вирішуватися при визнанні недійсним основного договору, а не уданому випадку при визнанні недійсними окремих положень додаткової угоди.

Крім того, в даному контексті також слід зазначити, що питання відносно моменту недійсності правочинів чітко визначено ст. 236 Цивільного кодексу України.

Згідно ч. 1 ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Так, вказана норма в імперативному порядку визначає момент, з якого правочин вважається недійсним.

З урахуванням наведеного подача позову про визнання недійсною додаткової угоди в частині збільшення розміру плати є належним способом захисту порушеного права.

Якщо до договору додатковою угодою вносилися зміни в частині збільшення розміру плати, що визнано незаконним, то сторона має виконати своє грошове зобовязання з оплати за користування за весь строк дії договору виходячи з плати встановленої основним договором без урахування незаконного збільшення плати за недійсною в такій частині додатковою угодою.

Питання повернення зайво сплаченої плати має вирішуватися за положеннями ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Таке питання не може бути вирішено в порядку застосування реституції при визнанні частково недійсної додаткової угоди ще й тому, що при цьому суд повинен буде дослідити виконання сторонами основного договору в цілому. Проте, це виходить за межі предмету дослідження у даній справі щодо оскарження пункту додаткової угоди.

Разом з тим, норми ст. 1212 Цивільного кодексу України чітко визначають можливість предявлення окремого позову про стягнення виконаного за недійсним правочином.

Так, відповідно до частини 1 вказаної статті особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно ч. 3 ст. 1212 Цивільного кодексу України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Таким чином, позов підлягає задоволенню частково, слід визнати недійсним п. 1 додаткової угоди № 009 від 01.08.06 до договору № 144 від 03.08.2004 р., а у задоволенні вимоги про визнання недійсним п. 5 вказаної угоди слід відмовити за необґрунтованістю.

Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати за позовом у складі: державного мита у сумі 42 грн. 50 коп., а також витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у сумі 156 грн. 25 коп. покладаються на другого відповідача у справі (враховуючи виникнення спору через укладення угоди внаслідок неправильних дій другого відповідача) пропорційно задоволених вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. 44, 49, 80, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати недійсним п. 1 додаткової угоди № 009 від 01.08.2006 р. до договору № 144 від 03.08.2004 р., укладеної між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та Управлінням архітектури та містобудування Луганської міської ради.

3. У задоволенні вимоги про визнання недійсним п. 5 додаткової угоди № 009 від 01.08.2006 р. до договору № 144 від 03.08.2004 р., укладеної між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та Управлінням архітектури та містобудування Луганської міської ради, відмовити.

4. Стягнути з Управління архітектури та містобудування Луганської міської ради, м. Луганськ, вул. Коцюбинського, б. 14, ідентифікаційний код за ЄДРПОУ 26130094, на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, державне мито у сумі 42 грн. 50 коп. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у сумі 156 грн. 25 коп.

У судовому засіданні 20.07.2009 р. за згодою представників сторін була оголошена тільки вступна та резолютивна частина рішення.

Дата підписання рішення 24.07.2009 року. Відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України рішення набирає законної сили після десятиденного строку з дня його підписання.

СуддяЄ.Ю. Пономаренко