Ухвала суду № 58744523, 04.07.2016, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 344/909/15-ц

Провадження № 22-ц/779/1463/2016

Категорія 44

Головуючий у 1 інстанції Бородовський С. О.

Суддя-доповідач Мелінишин Г.П.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 липня 2016 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Мелінишин Г.П.

суддів: Пнівчук О.В., Соколовського В.М.

за участю секретаря Турів О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення без надання іншого житлового приміщення, зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням та вселення, за апеляційною скаргою Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу на рішення Івано-Франківського міського суду від 11 травня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

В січні 2015 року Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення без надання іншого житлового до приміщення.

В квітні 2015 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду із зустрічним позовом до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням та вселення.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 11 травня 2016 року позов задоволено частково. Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_3 з кімнат АДРЕСА_1. В решті позову відмовлено.

Задоволено також зустрічний позов. Зобов'язано Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу усунути перешкоди ОСОБА_2, ОСОБА_3 в користуванні кімнатою АДРЕСА_1 шляхом передачі ключів від вхідних дверей та вселити їх у вказану кімнату.

На рішення суду Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права,неповне з'ясування фактичних обставин справи, які мають суттєве значення для правильного її вирішення. Так, розглядаючи спір, суд не врахував особливості законодавчого регулювання питання діяльності гуртожитків. Зокрема, п. 15 Примірного положення про гуртожитки, яким встановлено заборону на бронювання кімнат. Аналогічно, як і п.19 цього Положення щодо прямої заборони на самовільне переселення з одного приміщення в інше без дозволу адміністрації і профспілкового комітету. Оскільки відповідачі з 1995 року не проживають в кімнаті №3 гуртожитку №3 та відмовляються добровільно знятися із реєстрації в ній, то фактично своїми діями здійснили бронювання цього приміщення, що є недопустимим.

Не прийнято судом також до уваги, що відповідачі не мали дозволу на переселення в кімнати №№26,27 цього гуртожитку, не проводили там ремонту та не здійснювали будь-які платежі, що є підставою для виселення їх з цього приміщення без надання іншого житлового приміщення.

Крім того, неправильним є висновок суду щодо початку перебігу позовної давності про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням в кімнаті №3 та вселення, заявлених в зустрічному позові. Відповідачі не заперечували, що з 1995 року не проживають в кімнаті №3 цього гуртожитку, а користуються іншими приміщеннями в ньому. До 01.04.2015 року не зверталися із вимогою усунути перешкоди в користуванні цим приміщенням, достеменно знаючи, що воно використовується під комору. Відтак, саме з 1995 року розпочався початок перебігу позовної давності. Тому позов ними пред'явлено зі спливом позовної давності, що є підставою для відмови в позові. Водночас, суд безпідставно вважав, що строк звернення до суду не пропущено, зважаючи на письмові вимоги позивача,датовані кінцем 2013 року та 03.11.2014 року, оскільки вони стосувалися звільнення кімнат №№26,27 цього гуртожитку, в які відповідачі самовільно вселилися.

З цих підстав апелянт просив рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким їхній позов задовольнити в повному обсязі, а в задоволенні зустрічного позову відмовити.

В засіданні апеляційного суду представник апелянта доводи скарги підтримав з наведених у ній мотивів.

ОСОБА_2 та його представник доводів скарги не визнали посилаючись на обґрунтованість висновків суду.

ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилася будучи належним чином повідомленою, що не перешкоджає розглядові справи в її відсутності.

Вислухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які буди досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону виходячи з наступного.

Частково задовольняючи позовні вимоги Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі самовільно вселилися в кімнати АДРЕСА_1 тому підлягають виселенню з цих приміщень. Водночас відмовляючи в задоволенні позову в частині виселення їх без надання іншого житлового приміщення та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 суд врахував, що останній працює в університеті понад 10 років, та що йому у встановленому порядку було надано приміщення кімнати №3 цього гуртожитку. Однак, оскільки таке використовується адміністрацією гуртожитку не за призначенням, то зобов'язав усунути перешкоди в користуванні цим приміщенням та вселити позивачів в нього.

З таким висновком суду погоджується і колегія суддів, оскільки він ґрунтується на нормах закону та узгоджується з матеріалами справи з огляду на таке.

Відповідно до ст. 127 ЖК Української РСР та п. 2 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 03.06.1986 року №208, гуртожитки призначаються лише для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період їх роботи або навчання.

Згідно із ч.1 ст. 128, ст. 129 ЖК Української РСР, п. 10 Примірного положення про гуртожитки єдиною підставою для вселення на надану житлову площу в гуртожитку є спеціальний ордер, який видає адміністрація підприємства, установи, організації на підставі спільного із профспілковим комітетом рішення про надання житлової площі в гуртожитку.

В силу ст. 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_2 з 24 січня 1987 року працює в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу на посаді столяра відділу КіНР (а.с.40).

Встановлено, що розпорядженням Івано-Франківського інституту нафти і газу від 12 червня 1991 року №30 «Про надання житлового приміщення» зобов'язано директора студмістечка ОСОБА_4 на час роботи в інституті надати ОСОБА_2 на склад сім'ї 4 особи житлове службове приміщення №3 жилою площею - 15,7 кв.м, загальною площею 21,3 кв.м в гуртожитку АДРЕСА_1 (а.с.43).

Цього ж дня на підставі вказаного розпорядження ОСОБА_2 видано ордер (а.с.42).

Вказаний гуртожиток має статус студентського та входить до складу студентського містечка ІФНТУНГ.

Згідно довідки Івано-Франківського НТУНГ від 23 березня 2015 року №98 ОСОБА_2, ОСОБА_3 (дружина), ОСОБА_3 (син), ОСОБА_5 (дочка), ОСОБА_6 (внучка) зареєстровані в кімнаті АДРЕСА_1. При цьому зазначено, що дружина та син за даною адресою не проживають (а.с.44).

Разом з тим, як видно із матеріалів справи ОСОБА_3 та ОСОБА_3 проживають у кімнатах №№26,27 вказаного гуртожитку. З'ясовано, що рішення про надання цих кімнат для їх проживання університетом у встановленому законом порядку не приймалось, ордер на вселення в кімнати не видавався. Цієї обставини відповідачі не заперечували.

Відповідно до ч. ч. 2, 3ст. 132 ЖК Української РСР працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в ч. 2 цієї статті, а також осіб, перелічених у ст. 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Статтею 125 ЖК Української РСР передбачено, що не може бути виселено без надання іншого жилого приміщення осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

За таких обставин суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що відповідачі самовільно вселилися в кімнати АДРЕСА_1 та враховуючи, що ОСОБА_2 працює в університеті понад 10 років обґрунтовано частково задовольнив позов Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу.

В ході розгляду справи встановлено, що житлове приміщення кімнати №3 цього гуртожитку було надано ОСОБА_2 у передбаченому законом порядку. Однак, таке використовується адміністрацією гуртожитку не за призначенням, що не заперечується представником апелянта. В зв'язку із цим суд першої інстанції вірно зобов'язав усунути перешкоди в користуванні цим приміщенням та вселити позивачів в нього.

При цьому суд зважаючи на принцип диспозитивності цивільного процесу правильно врахував, що адміністрацією університету не порушувалося питання про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням в кімнаті №3 цього гуртожитку з підстав, передбачених ст. 71 ЖК України.

Що стосується спливу позовної давності, наслідки якої просив застосувати представник відповідача за зустрічним позовом, то колегія суддів виходить з наступного.

Згідно положень ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України визначено трирічний строк позовної давності, який застосовується до всіх правовідносин, за винятком тих, для яких законом встановлені інші, більш короткі або більш тривалі строки.

Разом з тим, позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у користуванні майном, оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення. За таких обставин позов може бути пред'явлений у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення прав особи.

Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 303 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції досліджені у встановленому законом порядку, а апеляційна скарга не містить посилання на нові докази, що давало б підставу для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Фактично всі доводи апелянта зводяться до переоцінки доказів. Будь-яких інших доказів, які б вказували на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права апелянтом не надано, як і доказів, що висновки суду не відповідають встановленим обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги були предметом дослідження суду першої інстанції, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

Розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що фактичні обставини справи судом першої інстанції з'ясовано всебічно та повно, дано їм вірну правову оцінку, а рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права щодо його законності та обґрунтованості.

Тому підстав для задоволення апеляційної скарги не вбачається.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу відхилити, а рішення Івано-Франківського міського суду від 11 травня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий Г.П. Мелінишин

Судді: О.В. Пнівчук

В.М. Соколовський