Ухвала суду № 58709099, 21.03.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 464/10598/14 Головуючий у 1 інстанції: Мичка Б.Р.

Провадження № 22-ц/783/1620/16 Доповідач в 2-й інстанції: Зверхановська Л. Д.

Категорія: 20

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2016 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого: Зверхановської Л.Д.

суддів: Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.

секретаря: Цапа П.М.

з участю: представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, представника ПАТ КБ «Приватбанк» - Гнатишака О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 22 грудня 2015 року,

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 22 грудня 2015 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, Публічного акціонерного товариства «Приватбанк», треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Юхимович Маряна Леонтіївна, ОСОБА_10, про визнання удаваним договору купівлі-продажу квартири, визнання покупцем, визнання недійсним договору дарування та іпотечного договору.

Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3.

В апеляційній скарзі зазначає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з неповним з'ясуванням обставин справи та з неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права. Викладаючи суть спору, апелянт вказує на те, що до спірних правовідносин районний суд не застосував положень ст. 235 ЦК України та ст. 58 ЦК УРСР, чим порушив норми матеріального права. Крім того, зазначаючи, що закон, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачав зміни суб'єктивного складу учасників шляхом переведення прав чи покладення обов'язків на осіб, які не були стороною угоди, суд першої інстанції порушив ч. 8 ст. 8 ЦПК України, так як не застосував ні аналогії закону, ні аналогії права. Вважає, що відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2, районний суд повинен був роз'яснити позивачу вірний спосіб захисту порушеного права. Також зазначає, що суд першої інстанції не дав належної оцінки доказам по справі, порушивши ст.212 ЦПК України. Переконує апеляційний суд в тому що строк позовної давності ОСОБА_2 не пропущено.

Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову повністю.

Колегія суддів вважає можливим розглядати справу у відсутності осіб, які беруть участь у справі, котрі належним чином відповідно до вимог ст.ст.74-76 ЦПК України повідомлені про час та місце розгляду справи, але не з'явилися в судове засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи із наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення у повній мірі відповідає даним вимогам.

Відповідно до положень ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Згідно із ст.ст.3, 4 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених прав, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає порушені права цих осіб у спосіб, визначений законами України.

Перелік можливих способів захисту міститься в ст.16 ЦК України.

Статтею 214 ЦПК України передбачено, що суд, встановивши фактичні обставини справи, для вирішення спору повинен застосувати правову норму, яка регулює виниклі правовідносини.

Скориставшись своїм правом, ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом про визнання удаваним договору купівлі-продажу квартири, визнання його покупцем, визнання недійсними договору дарування та іпотечного договору.

Районним судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_5 з 23 квітня 1998 року по даний час перебувають у зареєстрованому шлюбі, а відповідач ОСОБА_6 є матір'ю ОСОБА_5.

Згідно договору купівлі-продажу від 24 березня 2003 року ОСОБА_7, ОСОБА_8 продали, а ОСОБА_6 купила квартиру АДРЕСА_1, яка складається з двох житлових кімнат площею 27,7 кв.м, загальною площею 50,1кв.м. Продаж вчинено за 71240 гривень.

08.04.2003 року ОСОБА_6 зареєструвано право власності на дану квартиру ЛОДК «БТІ та ЕО», що стверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №316057.

Відповідно до ст.5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотньої дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства. який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Оскільки оскаржуваний договір купівлі-продажу квартири від 24.03.2003 року укладено до набрання чинності ЦК України, то районний суд щодо вказаного правочину правильно застосовував положення Цивільного кодексу Української РСР від 18.07.1963 року.

Відповідно до ст.224 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно із ч.2 ст.58 ЦК УРСР якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п.14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» №3 від 28 квітня 1978 року, зі змінами від 25 грудня 1992 року та від 25 травня 1998 року, встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч.2 ст.58 ЦК УРСР визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено того, що сторони оспорюваного договору купівлі - продажу мали намір приховати іншу угоду, а відтак твердження апелянта про те, що до спірних правовідносин районний суд не застосував положень ст.235 ЦК України та ст.58 ЦК УРСР, чим порушив норми матеріального права, є безпідставними.

Крім того, висновки суду першої інстанції є вірними ще й виходячи з таких обставин.

Угода, укладена однією особою(представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку представляють (ч.1 ст.62 ЦК УРСР).

Відповідно до ч.1 ст.64 ЦК УРСР довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Частиною 1 ст.65 цього ж Кодексу встановлено, що довіреність на укладення угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій повинна бути нотаріально посвідчена.

Оскільки договір купівлі - продажу квартири повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин(ст.227 ЦК УРСР),а тому і довіреність, на вчинення дій по даному договору від імені ОСОБА_2 повинна була бути надана у письмовій формі та нотаріально посвідчена.

Однак, доказів існування такої довіреності позивачем не подано, а тому його доводи у тій частині, що у нього була домовленість із ОСОБА_6 про те, що вона придбає квартиру для нього та ОСОБА_5 є голослівними та не можуть бути підставою для задоволення його позовних вимог в частині визнання договору купівлі - продажу квартири удаваним та визнання його покупцем за даним договором.

Частинами 1 та 2 ст.319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

01 жовтня 2007 року на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Юхимович Л.М., зареєстрованого в реєстрі за №318, відповідач ОСОБА_6 подарувала, а відповідач ОСОБА_5 прийняла у дар квартиру квартиру АДРЕСА_1.

24.01.2008 року між ОСОБА_5 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником прав та обов'язків якого є ПАТ «КБ «ПриватБанк», укладено іпотечний договір №LVH9GI0000002979, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Журомською М.В., згідно якого ОСОБА_5 як іпотекодавець, з метою належного виконання зобов'язань ОСОБА_13 за договором про іпотечний кредит, передала ЗАТ «КБ «ПриватБанк» в іпотеку двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1.

Згідно із ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Статтею 572 ЦК України передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Частиною першою ст.575 ЦК України визначено, що одним із видів застави є іпотека, тобто застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Більш детально відносини по іпотеці регулюються Законом України «Про іпотеку».

Згідно ст.1 даного Закону іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Стаття 215 ЦК України встановлює загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв'язку з недодержанням у момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених ст.203 ЦК.

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам моральним засадам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до вимог ч.3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно роз'яснень, наданих у п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога по визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Позивач стороною зазначених оспорюваних договорів дарування та іпотеки не був, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що укладенням даних правочинів жодні права та законні інтереси позивача не були порушені, а тому не підлягають судовому захисту відповідно до положень ст.15 ЦК України.

Згідно із ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення у повній мірі відповідає даним вимогам, а твердження апелянта про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним - безпідставними.

Неспроможними, на думку судової колегії, є доводи апеляційної скарги у тій частині, що суд першої інстанції порушив ч. 8 ст. 8 ЦПК України, так як не застосував ні аналогії закону, ні аналогії права.

Твердження апелянта про те, що суд не в повній мірі з'ясував усі обставини справи та не дав належної оцінки доказам по справі, колегія суддів вважає безпідставними, так як оцінюючи зібрані по справі докази, суд дотримався встановленого ст.212 ЦПК України принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін, та дав їм належну оцінку.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для її задоволення немає.

Судом правильно встановлені фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримана процедура розгляду, передбачена ЦПК України, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307 ч.1 п.1, 308, 313, 314 ч.1 п.1, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 22 грудня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:

Судді: