Постанова № 58682633, 22.06.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" червня 2016 р. Справа№ 910/18710/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Скрипки І.М.

суддів: Гончарова С.А.

Яковлєва М.Л.

за участю представників сторін:

від позивача: Чубенко С.В. - дов. № 65 від 11.01.2016р.

від відповідача-1: Ральченко Ю.Г. - дов. № 258 від 23.03.2016р.

від відповідача-2: Павич Т.В. - дов. № 497 від 05.05.2016р.

розглянувши апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Київстар" на рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2015р.

у справі № 910/18710/15 (суддя Селівон А.М.)

за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці

до Приватного акціонерного товариства "Київстар" (відповідач-1)

Військової частини А1603 (відповідач-2)

про визнання недійсними договору та додаткової угоди

В судовому засіданні 22.06.2016р. відповідно до ст. ст. 85, 99 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

ВСТАНОВИВ:

В липні 2015р. Квартирно-експлуатаційний відділ м. Вінниці звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства «Київстар» (відповідач-1) та Військової частини А1603 (відповідач-2) про визнання недійсними договору та додаткової угоди.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що укладений між Приватним акціонерним товариством «Київстар ДЖ.Ес.Ем» та Військовою частиною А1603 Договір №VIN 090 про надання послуг від 01.11.2002р. та додаткова угода до нього № 3 від 15.08.2012р. фактично є удаваним правочином, укладеним з метою приховати справжні правовідносини, а саме договір оренди земельної ділянки, який було укладено з порушенням процедури оформлення, внаслідок чого позивач просить суд визнати вказаний договір недійсним на підставі ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.10.2015р. по справі № 910/18710/15 позов задоволено повністю.

Визнано недійсним договір на надання послуг № VIN 090 від 01.11.2002 р., укладений між Військовою частиною А1603 та Приватним акціонерним товариством "Київстар Дж.Ес.Ем".

Визнано недійсною Додаткову угоду № 3 від 15.08.2012 р. до договору на надання послуг № VIN 090 від 01.11.02 р., укладену між Військовою частиною А1603 та Приватним акціонерним товариством "Київстар Дж.Ес.Ем".

Стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Київстар Дж.Ес.Ем" в дохід Державного бюджету України 609,00 грн. судового збору.

Стягнуто з Військової частини А1603 в дохід Державного бюджету України 609,00 грн. судового збору.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, відповідач-1 звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про відмову в позові.

Апеляційна скарга обґрунтована порушенням судом норм матеріального та процесуального права (ст.4-2, 4-3, 43 ГПК України), рішення прийнято з неправильним з'ясуванням фактичних обставин справи, на думку апелянта, оспорюваний правочин є змішаним договором, який містить ознаки договору надання послуг та договору схову (зберігання), який не суперечить вимогам закону, породжує реальні правовідносини, земельна ділянка ні позивачем, ні відповідачем-2 у користування відповідача-1 не передавалась, відповідно суд помилкового дійшов висновку про те, що спірний договір є договором оренди землі, судом не наведено мотивів відхилення листів позивача та відповідача-1, не встановлено право позивача на передачу в оренду майна, на якому ніби-то розміщено обладнання Київстар, а тому оспорюваним позивачем договором не порушуються права позивача.

Відповідно до автоматизованого розподілу справ між суддями апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Київстар" передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Скрипці І.М., сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Скрипка І.М., судді Самсін Р.І., Шаптала Є.Ю.

Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 26.11.2015р., у зв'язку з припиненням повноважень судді Самсіна Р.І., сформовано судову колегію у складі: головуючий суддя - Скрипка І.М., судді - Гончаров С.А., Шаптала Є.Ю.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26.11.2015р. колегією суддів в зазначеному складі прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду.

Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції склад колегії суддів змінювався, у відповідності до ст. 77 ГПК України розгляд справи відкладався, останній раз на 22.06.2016р.

Представник відповідача-1 в судовому засіданні апеляційної інстанції 22.06.2016р. підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про відмову в позові.

Представник відповідача-2 в судовому засіданні апеляційної інстанції 22.06.2016р. підтримав вимоги апеляційної скарги відповідача-1, просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про відмову в позові.

Представник позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції 22.06.2016р. заперечував проти доводів відповідача-1, викладених в апеляційній скарзі, просив її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін з підстав, викладених у запереченнях на апеляційну скаргу.

Відповідно до частини 1 статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Частиною 2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Згідно статті 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення підлягає залишенню без змін виходячи з наступного.

Згідно ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Судом встановлено, що 01.11.2002р. між Військовою частиною А 1603 (відповідач-2, виконавець за договором) та Приватним акціонерним товариством «Київстар Дж.Ес.Ем» (відповідач-1, замовник за договором) укладено договір №VIN 090 про надання послуг, відповідно до п. 1.1. якого на підставі взаємної угоди сторін замовник передає, а виконавець приймає під спостереження RBS - обладнання базової станції стільникового зв'язку комунікаційної мережі замовника та вежі з розташованими на ній антенно-фідерними станціями і зобов'язується в найкоротший термін забезпечити прибуття групи попередження до RBS з якої надійшов сигнал "Тривога".

Умовами п. 1.2. Договору місце розташування визначене сторонами знаходиться на території, яка належить виконавцеві на правах державної власності за адресою: 23006, Вінницька область, Барський район, с. Балки, військова частина А 1603.

Згідно п. 1.3. Договору місце розташування радіотехнічної апаратури повинно бути ізольованим, мати захищений доступ, бути обладнаним пожежною та охоронною сигналізацією. Проведення відповідних робіт, зокрема щодо встановлення окремого захисного контейнера і вежі або відокремлення Місця розташування, встановлення сигналізації та засобів пожежогасіння покладається на замовника, здійснюється його силами та за його рахунок.

Пунктом 1.4. Договору визначено, що передача замовником RBS на спостереження виконавцю не призводить до переходу прав власності на неї, а також не спричиняє перекладання відповідальності за її роботу та збереження.

Дата готовності місця розташування до проведення робіт щодо його ізоляції (відокремлення) і обладнання для встановлення RBS вважається сторонами за момент початку виконання ними своїх обов'язків по даному договору і оформлюється Актом готовності, який підписується обома сторонами і є невід'ємною частиною Договору. Повернення виконавцем RBS замовнику вважається таким, що відбулося, при вивезенні замовником обладнання RBS у повному обсязі і звільненні Місця розташування у стані не гіршому, ніж до розміщення RBS, що оформлюється відповідним актом повернення (п. 1.7 Договору).

Розділами 2, 3 спірного Договору врегульовані зобов'язання сторін, умови та порядок розрахунків тощо.

Так, п.п. 2.1.1, 2.1.3 Договору передбачено, що виконавець зобов'язується в день підписання Акта готовності дозволити розташування RBS на Місце розташування і прийняти її під спостереження; дозволити підключення RBS спеціалістами замовника до систем енергопостачання та комунікацій, які знаходяться в розпорядженні виконавця. Дозволити прокладання, у випадку необхідності (силами та за рахунок замовника), на місці розташування додаткових комунікацій та підключення до контурів робочого та захисного заземлення.

Згідно п. 2.2.6. Договору замовник зобов'язується звільнити місце розташування не пізніше 15 діб з дати припинення договору та передати його виконавцеві в стані, не гіршому ніж наявний на момент укладання договору.

Відповідно до п. 3.1. Договору загальна місячна плата за надання виконавцем послуг (без вартості спожитої електроенергії ) становить 120,00 грн. на місяць без урахування ПДВ.

Щомісячно до 10 числа місяця наступного місяця оплати виконавцем надає замовнику рахунки на повний обсяг обумовлених договором платежів за попередній місяць. Замовник має право вимагати від виконавця розрахунку місячної плати за надання послуг. Всі рахунки передбачені договором, надаються замовнику разом один місяць (пункт 3.4 Договору).

Відповідно до п. 3.5. Договору замовник здійснює оплату згідно рахунку виконавця протягом п'яти днів з моменту його отримання шляхом банківського переказу на розрахунковий рахунок виконавця. Якщо замовник отримав рахунок виконавця пізніше строку, зазначеного у п. 3.4. термін оплати продовжується за строком такої затримки.

Відповідно до п. 7.1. Договору строк дії договору - з дати укладання до 01.11.2007р. з можливістю подальшої пролонгації. За 2 місяці до закінчення строку дії договору, сторона, яка бажає припинити його дію або продовжити її з коригуванням умов договору, повинна письмово попередити про це іншу сторону. Якщо у вказаний термін зазначене повідомлення не було зроблене, договір вважається продовженим на слідуючий 5-річний строк.

Договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками юридичних осіб.

15.08.2012р. відповідачі погодили та підписали Додаткову угоду №3 до договору, яка містить підписи уповноважених представників сторін та засвідчена печатками відповідачів 1 та 2, відповідно до якої сторони погодили Розділ 3 Договору "Умови та порядок розрахунків" викласти в наступній редакції: "відповідно до п. 3.1. договору за домовленістю сторін загальна місячна плата є фіксованою на весь строк дії договору за наданням виконавцем замовнику послуг з урахуванням відповідних витрат і нарахувань виконавця та з урахуванням індексації (без вартості спожитої електроенергії) становить 627,00 грн. без сплати ПДВ". Розділ 7 Договору "Строк дії договору" викладено в наступній редакції: "відповідно до п. 7.1. строк дії продовжено до 01.11.2015 з можливістю подальшої пролонгації. За 2 місяці до закінчення строку дії договору, сторона, яка бажає припинити його дію або продовжити її з коригуванням умов договору, повинна письмово попередити про це іншу сторону. Якщо у вказаний термін зазначене повідомлення не було зроблене, договір вважається продовженим на слідкуючий 1-річний строк».

З матеріалів справи вбачається, що згідно підписаного виконавцем та замовником Акту готовності від 01.11.2002р. по договору надання послуг №VIN 090, виконавцем проведено, а замовником погоджене як прийняте для розміщення базової станції мобільного зв'язку замовника на умовах, зазначених в Договорі, визначене в зазначеному в Договорі місце розташування, яке знаходиться на території військової частини А 1603, підпорядкованій відповідачу 2 за адресою: 23006, Вінницька область, Барський район, с. Балки, військова частина А 1603. Крім того комісією підтверджено задовільний технічний стан місця розташування та можливістю використання за цільовим призначенням, визначному у вищезгаданому договорі та не потребує проведення попередніх підготовчих робіт.

Таким чином, у відповідності до умов Договору відповідач 1 та 2 погодили розміщення обладнання RBS на території військової частини А 1603.

За таких обставин, судом встановлено, що відповідачем-2 було належним чином виконано свій обов'язок з передачі ПрАТ "Київстар Дж.Ес.Ем" місця розташування для розміщення базової станції стільникового зв'язку на підставі Договору, а відповідачем-1 прийнято вказане виконання без будь-яких зауважень.

При цьому в матеріалах справи містяться надані відповідачем-1 копії платіжних доручень ПрАТ "Київстар Дж.Ес.Ем" на підтвердження внесення останнім місячної плати за Договором та підписані між В/ч А1603 та ПрАТ "Київстар Дж.Ес.Ем" акти виконаних робіт до Договору, що підтверджують фактичне виконання спірного Договору сторонами.

Факт використання території Військової частини А 1603, яка визначена Договором як місце розташування для розміщення базової станції мобільного зв'язку підтверджується наявним в матеріалах справи актом готовності по Договору надання послуг № VIN 090 про надання послуг від 01.11.2002р. та сторонами не заперечувався.

Обґрунтовуючи підстави звернення з даним позовом до суду, позивач посилався на те, що спірний договір №VIN 090 про надання послуг від 01.11.2002р. та додаткова угода до нього № 3 від 15.08.2012р. є удаваними, оскільки насправді між сторонами укладено договір оренди землі, укладенням якого порушено вимоги законодавства щодо передачі військового майна в оренду та укладенням якого фактично відповідач-2 перевищив свої повноваження, в порушення вимог ст. 7 Закону України "Про господарську діяльність у збройних силах України" та Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду", затвердженого Постановою Кабінет Міністрів України від 11.05.2000р. № 778, а тому спірний договір та додаткова угода до нього підлягають визнанню недійсними.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадку та порядку, визначеному цивільним законодавством.

При цьому, судом визначено, що загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до постанови пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.

Окрім того, як зазначено в п. 2 вказаної постанови відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно частини 2 статті 58 Цивільного кодексу Української РСР, який був чинним на час укладення спірного договору, угода є удаваною, якщо вона укладена з метою приховати іншу угоду. До удаваної угоди застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, зі спірного договору, відповідач-1 отримав право розміщення на території військової частини - відповідача-2 обладнання базової станції стільникового зв'язку - RBS.

Судом враховано правову природу укладеного договору, згідно якого вбачається, що зобов'язання відповідача-2 в цілому зводяться до надання замовнику - відповідачу-1 земельної ділянки для розташування обладнання, облаштування і обслуговування якого здійснює замовник. Тобто замовник використовує надану земельну ділянку, розмістивши на ній своє обладнання на певний строк.

Надання замовнику можливості безперешкодного доступу до RBS, підключення до системи енергопостачання та комунікацій, що знаходяться в розпорядженні виконавця, забезпечення подачі живлення тощо не може вважатися послугою, а є лише гарантією прав замовника в процесі користування земельною ділянкою, на якій розміщене обладнання для його власних потреб.

Згідно ч. 1 ст. 256 Цивільного кодексу Української РСР, норми якого діяли на час укладення спірних правовідносин, за договором майнового найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату.

З наведеної норми законодавства та зазначених положень спірного договору місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що між відповідачами 1 та 2 виникли відносини майнового найму, а спірний договір за своєю юридичною природою є договором майнового найму.

Відповідно до частини 2 статті 58 Цивільного кодексу Української РСР угода є удаваною, якщо вона укладена з метою приховати іншу угоду. До удаваної угоди застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Згідно статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.

Відтак, звертаючись з відповідним позовом, позивач повинен довести, що спірний правочин укладено саме з метою приховання іншого правочину, і в результаті його вчинення не наступило інших правових наслідків.

У відповідності до постанови пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Встановлення обставин, передбачених ст. 58 ЦК УРСР та ст. 235 Цивільного кодексу України не є підставою для визнання недійсним укладеного правочину, а кваліфікує дійсний зміст спірного правочину, тобто не передбачає в якості правових наслідків удаваного правочину визнання останнього недійсним, а відзначає, що якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили, при цьому законність дійсно укладеного правочину розглядається відповідно до підстав, вказаних у статтях 203, 215 Цивільного кодексу України, статті 48 Цивільного кодексу Української РСР.

Проте, як встановлено судом, укладений між відповідачами 1 та 2 спірний договір за своєю суттю є договором найму, і між сторонами фактично виникли відносини найму відповідачем-1 майна, що належить позивачу, а на час укладення спірного договору належало відповідачу-2.

При цьому суд зауважує, що з окремих положень спірного договору не вбачається, що сторони мали дійсний намір оформити спірний договір не як договір найму, а як договір іншого виду, а саме договір надання послуг.

Окрім того, зміст договору та його правова природа, що не залежить від його назви, відповідає саме змісту договору оренди, визначеному статтею 12 Закону України "Про оренду землі", згідно якої договір оренди землі визначений як угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк, та відповідає фактичним правовідносинам сторін, отже назва договору не змінює суті останніх, тому положення спірного договору повинні відповідати законодавству, що регулює правовідносин у сфері оренди землі.

Колегія суддів зазначає, що відсутність ознак удаваності правочину не перешкоджає суду дослідити договір, що був предметом позову на предмет його дійсності, виходячи з наведених позивачем підстав.

Відносини, пов'язані з орендою землі регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі", іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі статтею 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Статтею 4 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених законом.

Крім того колегія суддів зазначає, що за актом № 91 приймання (передачі) будівель, споруди та території військового містечка від 10.10.2006р., підписаним командиром Військової частини А 1603, начальником КЕВ м. Вінниці та затвердженим начальником Барського гарнізону та начальником Західного територіального КЕУ, укладеного на підставі наказів начальника Західного територіального КЕУ № 9 від 13.02.2006р., начальника КЕВ м. Вінниці № 2 від 05.01.2006р., начальника Барського гарнізону № 3 від 20.01.2006р., з метою передачі фонду на баланс КЕВ м. Вінниці військовою частиною А 1603 було передано КЕВ м. Вінниці земельну ділянку площею 37,2 га, на якій, зокрема, розміщене військове містечко № 91 складом 55 об'єктів: будинків та споруд Міністерства оборони України.

При цьому згідно наявних в матеріалах справи копій рішення виконкому Барської районної ради № 55 від 21.02.1980р. та державного акту № Б№000347 1979р. на право користування землею Вінницька КЕЧ району є землекористувачем земельної ділянки площею 86,9 га в Барському районі Вінницької області.

Відповідно до ст. 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, однією з яких є землі оборони.

Згідно ст. 77 Земельного кодексу України (в редакції яка діяла на час укладення спірного договору) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.

У відповідності до ст. 20 вказаного Закону віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

На дату укладення спірного договору правовий режим майна, що закріплене за військовими частинами, регулювалося нормами законів України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", а також підзаконними нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" в редакції, що діяла на момент укладення спірного договору, військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

Частиною 2 ст. 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" передбачено, що з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна.

Таким чином, частина території підприємства, закріплена за відповідачем-2, та передана в користування відповідачу-1 на підставі спірного договору, за своїм правовим режимом є військовим майном.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" військові частини можуть передавати без шкоди бойовій та мобілізаційній готовності закріплене за ними рухоме та нерухоме військове майно в оренду юридичним і фізичним особам.

Передача військового майна в оренду юридичним і фізичним особам здійснюється виключно на конкурсній основі з урахуванням необхідності підтримання на належному рівні бойової та мобілізаційної готовності. Умови та порядок проведення конкурсів визначаються Фондом державного майна України за погодженням з Міністерством оборони України.

Оцінка вартості майна, що підлягає передачі в оренду, проводиться комісіями, до складу яких входять фахівці (уповноважені особи) Міністерства оборони України або іншого органу військового управління та Фонду державного майна України чи його регіонального відділення (представництва) за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Акт оцінки майна, яке передається в оренду, погоджується з Фондом державного майна України чи його регіональним відділенням (представництвом) і затверджується Міністерством оборони України.

З матеріалів справи вбачається і сторонами не заперечувалось, що спірний договір був укладений без проведення конкурсу, проведення оцінки майна, що передається в користування відповідачу-1, спеціальною комісією із затвердженням акту відповідної оцінки позивачем та його погодження з регіональним відділенням Фонду державного майна України та без визначення на підставі такої оцінки розміру орендної плати.

До того ж, частиною 2 ст. 7 Закону України "Про господарську діяльність в Збройних Силах України" передбачено, що порядок надання дозволу військовим частинам на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно п. 4 Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.05.2000 № 778 дозвіл військовим частинам на передачу військового нерухомого майна в оренду надається Міністерством оборони України.

В свою чергу, матеріали справи не містять доказів надання Міністерством оброни України дозволу відповідачу-2 на укладення спірного договору та наявності повноважень у Військової частини А 1603 на укладення додаткової угоди до спірного договору в 2012 році після передачі майна на баланс позивача.

При цьому, зважаючи на приймання КЕВ м. Вінниці на баланс нерухомого майна та земельної ділянки від військової частини А 1603 за актом № 91 від 10.10.2006р. та приписи ч. 1 ст. 761 ЦК України в редакції, чинній на дату укладення Додаткової угоди № 3, згідно якої право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права, укладати оскаржувану Додаткову угоду Військова частина А 1603 також не мала права.

Отже, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що законодавство не надає військовим частинам право передавати землю в оренду (суборенду), при цьому будь-якого рішення щодо земельної ділянки, розташованої на території військової частини, оренда якої фактично була предметом спірного договору для розміщення на ній обладнання базової станції стільникового зв'язку відповідача, не приймалось, спірний договір та додаткова угоди до нього були укладені з порушеннями встановленого законодавством порядку, тобто положення укладеного сторонами Договору не відповідають положенням законодавства про оренду земельної ділянки та порядку розпорядження землями оборони, зокрема, статтям 1 та 7 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", статтям 20 та 77 Земельного кодексу України, що є підставою для визнання договору недійсним за статтею 48 Цивільного кодексу Української РСР.

Доказом того, що насправді мала місце оренда земельної ділянки свідчить лист відповідача-1 від 08.01.2013р. №59/7/05/04/01 до позивача з проханням укласти договір оренди майданчика для розташування базової станції стільникового зв'язку на території військової частини А1603 (а.с.124, т.1) та дублюючий його лист від 23.07.2013р. №6096/7/05/04/01 (а.с.127, т.1), лист-пропозиція відповідача-1 від вересня 2013р. №15/10/09/00/00 (а.с.129-130, т.1) про погодження відповідної схеми оренди майданчика з планом-схемою, а також переписка між позивачем та відповідачем-1 свідчить про наявність у відповідача-1 заборгованості з відшкодування земельного податку пропорційно займаній під обладнанням площею (а.с.121-123, 125, 128, т.1).

З листа позивача від 22.08.2013р. №2539 вбачається, що розміщена станція стільникового зв'язку ПрАТ «Київстар» знаходиться на площі близько 4 150 кв.м. на території військової частини А1603 (а.с.128, т.1).

Враховуючи те, що судом встановлено невідповідність Договору №VIN 090 про надання послуг від 01.11.2002р. вимогам чинного на момент його укладення законодавства, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про задоволення позову та визнання недійсним вказаного Договору та додаткової угоди до нього № 3 від 15.08.2012р., яка є невід'ємною частиною спірного Договору.

Як зазначає місцевий господарський суд, під час розгляду справи в суді першої інстанції представником відповідача-1 заявлено усне клопотання про застосування позовної давності до спірних правовідносин, посилаючись при цьому на те, що позов про визнання недійсним Договору №VIN 090 про надання послуг від 01.11.2002р. та додаткової угоди до нього № 3 від 15.08.2012р. позивачем подано зі спливом строку позовної давності.

Відповідно до ст.71 Цивільного кодексу УРСР від 18.07.1963р. та ст.251 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За ст. 76 Цивільного кодексу УРСР та ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно ч. 2 ст. 80 Цивільного кодексу УРСР та ч. 5 ст. 267 Цивільного кодексу України, якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Згідно ч. 1 ст. 53 ГПК України за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк.

У позовній заяві позивач вказує на подання позову з пропущенням строку позовної давності, просить суд поновити пропущений процесуальний строк звернення до суду із позовною заявою та обґрунтовує поважність причин пропуску тією обставиною, що КЕВ м. Вінниці довідався про існування оспорюваного договору та додаткової угоди до нього під час розгляду в 2013 році Господарським судом міста Києва справи № 902/748/13 за позовом заступника прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Квартино-експлуатаційного відділу м. Вінниця до ПАТ "Київстар Дж.Ес.Ем" за участю третьої особи - Військової частини А 1603 про усунення перешкод в користуванні майном та стягнення коштів, при цьому надання вказаного спірного Договору стало підставою для ухвалення рішення від 09.12.2013р. про відмову в задоволенні позовних вимог.

Слід також зазначити, що між КЕВ м. Вінниця та відповідачем-1 16.12.2009р. був укладений договір №1/09/М3 з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на об'єктах Міністерства оборони України (Вінницька область, Барський район, с.Балки, військове містечко №91). Строк дії договору закінчився 01.12.2015р.

Колегія суддів звертає увагу на те, що приписами статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною першою статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України), а спливає у відповідні місяць та число останнього року строку, якщо строк визначений роками (частина перша статті 254 ЦК України).

В абзаці першому та п'ятому підпункту 2.1 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (далі - Постанова № 10) зазначено, що частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Посилання сторони на сплив позовної давності в процесі касаційного перегляду судового рішення не вважається такою заявою.

Суд вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 2.2. постанови № 10 за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен розглянути справу у повному обсязі, дати належну оцінку доказам, відповідно до вимог статті 43 ГПК України, з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Положення закону про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть бути застосовані судом тільки у тому випадку, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права і факт його порушення чи оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити у позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової-вимоги.

За приписами ч. 5 ст. 267 Цивільного кодексу України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Згідно ч.ч. 3, 4 п.2.2 постанови № 10 позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності.

При цьому питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Судом встановлено відсутність в акті № 91 приймання (передачі) будівель споруди та території військового містечка від 10.10.2006р., підписаного в тому числі КЕВ м. Вінниця, який свідчить про приймання на баланс земель та майна Військової частини А 1603, зазначення серед переліку переданого майна, передачі позивачу саме обладнання базової станції стільникового зв'язку - RBS, яке належить ПрАТ "Київстар Дж.Ес.Ем", що, в свою чергу, виключає можливість здійснення беззаперечного висновку щодо поінформованості КЕВ м. Вінниця про укладені відповідачем-2 договори щодо переданого майна, в тому числі і оскаржуваного Договору та додаткової угоди до нього, зважаючи на той факт, що позивач не є стороною оскаржуваних правочинів.

Інших належних та допустимих доказів наявності у позивача - КЕВ м. Вінниця інформації про господарські договори щодо передання на баланс позивача майна відповідача-2, укладених Військовою частиною А 1603 як в період до відповідної передачі майна, так і після вказаної події, сторонами суду не надано.

Таким чином всебічно і повно розглянувши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду даної справи, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про поважність причин пропуску позивачем позовної давності та можливість його поновлення, у зв'язку із чим заява відповідача-1 про застосування позовної давності задоволенню не підлягає.

Відповідно до пункту 1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про обґрунтованість вимог позивача про визнання недійсним Договору №VIN 090 про надання послуг від 01.11.2002р. та додаткової угоди до нього № 3 від 15.08.2012р., які доведені позивачем належними та допустимими доказами, відповідачами не спростовані, а такому є такими, що підлягають задоволенню.

Посилання апелянта на відсутність порушених прав позивача не узгоджуються з матеріалами справи, оскільки позивачу нерухоме майно в/ч А1603 було передано в оперативне управління з 2006 року, і в 2012 році відповідач-2 не мав законних прав на укладення з відповідачем-1 додаткової угоди до спірного договору, зокрема п.2 якої було визначено строк дії договору до 01.11.2015р. з можливою пролонгацією.

Згідно ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що скаржником зроблено не було.

Решта доводів апеляційної скарги спростовується матеріалами справи.

Таким чином, застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права відповідає встановленим обставинам справи, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення від 13.10.2015р.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 85, 99, 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Київстар" на рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2015р. у справі №910/18710/15 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2015р. у справі №910/18710/15 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/18710/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.

Головуючий суддя І.М. Скрипка

Судді С.А. Гончаров

М.Л. Яковлєв