Ухвала суду № 58634016, 15.06.2016, Апеляційний суд міста Києва

Справа № 761/22201/15-ц С№ апеляційного провадження: 22-ц/796/6660/2016Головуючий у суді першої інстанції: Притула Н.Г. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Шкоріна О.І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 червня 2016 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва

в складі головуючого-судді: Шкоріної О.І.,

суддів: Антоненко Н.О.,Стрижеуса А.М.,

при секретарі: Юрченко А.С.,

за участю: представника позивача - ОСОБА_3

відповідача - ОСОБА_4

представника відповідача - ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за апеляційною скаргою скарги ОСОБА_4, на рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 10 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення коштів за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про визнання недійсним договору, -

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2015 року позивач ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення коштів за договором позики.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 18 вересня 2014 року між сторонами був укладений договір позики, за яким ОСОБА_6 передав ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 265 571,00 грн., що є еквівалентом 20 300,00 доларів США, строком до 18 вересня 2019 року зі сплатою 7% річних. Відповідач зобов'язання в частині сплати процентів не виконує у зв'язку з чим, виникла заборгованість станом на 5 липня 2015 року в розмірі 21 151,13 грн. 30 квітня 2015 року ОСОБА_4 було направлено повідомлення про сплату заборгованості за процентами, проте відповіді отримано не було. Станом на 15 липня 2015 року, 20 300,00 доларів США становить еквівалент 446 505,50 грн. На підставі ч.2 ст.625 ЦК України просив стягнути з відповідача інфляційні втрати на основну суму боргу, що становить 257 181,14 грн.

В свою чергу, 2 листопада 2015 року ОСОБА_4 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_6 про визнання договору позики недійсним. Свої вимоги обґрунтовував тим, що укладений між сторонами договір був безгрошовим, так як грошові кошти під час підписання договору та після його підписання передані не були. Даний договір є прихованим договором про сплату процентів за користування коштами за договором позики від 26 вересня 2012 року, тому грошові кошти за договором позики від 18 вересня 2014 року не передавались. Крім того, у відповідності до положень Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» надання позики особами, які не є фінансовими установами заборонено.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10 березня 2016 року задоволені частково позовні вимоги ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення коштів за договором позики.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 відсотки за Договором позики від 18 вересня 2014 року в сумі 21 151 грн. 24 коп. та судовий збір в розмірі 106 грн. 70 коп.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про визнання недійсним договору - відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням ОСОБА_4, подав апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині часткового задоволення первісного позову та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позивних вимог ОСОБА_6 про стягнення коштів за договором позики та задовольнити зустрічний позов про визнання договору позики недійсним.

В апеляційній скарзі посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Вважає рішення необґрунтованим, оскільки судом не в повному обсязі з'ясовано обставини справи, що мають значення для її вирішення; не доведено обставини, які суд вважав встановленими, а висновки суду не відповідають обставинам справи.

В судовому засіданні ОСОБА_4 та його представник ОСОБА_5 апеляційну скаргу підтримав і просив її задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_3 проти доводів апеляційної скарги заперечував і просив рішення як законне і обґрунтоване залишити без змін.

Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та пред'явлених у суді першої інстанції вимог, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом установлено, що 18 вересня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 був укладений договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Микитченко О.В. За умовами договору ОСОБА_6 передав у власність відповідачу грошові кошти в сумі 265751 грн., що є еквівалентом 20300 доларів США за офіційним валютним (обмінним) курсом НБУ, встановленим на момент укладення договору та зобов'язується повернути вказану суму за офіційним валютним (обмінним) курсом НБУ, встановленим на момент повернення грошових коштів, не пізніше ніж через п'ять років з моменту укладення даного договору, тобто до 18 вересня 2019 року зі сплатою процентів в розмірі 7 % річних, які сплачуються щомісячно на протязі п'яти календарних днів місяця наступного за поточним.

В пункті два договору позики визначено, що сума позики отримана позичальником від позикодавця до моменту підписання даного договору в повному обсязі. Сторони домовились та зазначили в пункті 13 договору, що цей договір відповідає їх дійсним намірам і не носить характеру фіктивного чи удаваного правочину, укладається відповідно до справжньої їх волі, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску на вигідних для них умовах і не є результатом впливу тяжких обставин, договір укладається ними без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, умови договору, його природу і правові наслідки, бажають настання саме тих правових наслідків, що створюються даним договором, а також свідчать, що договором визначені всі істотні умови, про що свідчать їх особисті підписи.

30 квітня 2015 року на адресу ОСОБА_4 було направлено повідомлення в якому ОСОБА_6 просив сплатити заборгованість за процентами станом на 5 квітня 2015 року в сумі 13769,87 грн. та інфляційні втрати. ОСОБА_4 отримав повідомлення 7 травня 2015 року, але вимогу ОСОБА_6 не виконав.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_6 та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги ОСОБА_4 про визнання договору позики, як удаваного правочину, та вимоги ОСОБА_6 про дострокове стягнення отриманих у позику коштів, стягнення інфляційних втрат є безпідставними. Вимоги ОСОБА_6 про стягнення відсотків, розмір яких визначений умовами договору, за період з 18 вересня 2014 року по 5 липня 2015 року в сумі 21151 грн.13 коп. є обґрунтованими.

Такий висновок суду першої інстанції ґрунтується на встановлених обставинах і відповідає вимогам матеріального права.

Згідно зі ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або іншій документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною 1 ст.1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч.1 ст.1049 ЦК України).

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка не лише є доказом укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Таким чином, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

Встановивши наявність між позивачем та відповідачем правовідносин за договором позики, за умовами якого ОСОБА_6 надав ОСОБА_4 грошові кошти, які останній зобов'язався повернути, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для визнання договору позики удаваним правочином.

Згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Доводи апеляційної скарги в тій частині, що договір позики від 18 вересня 2014 року є прихованим договором про сплату процентів за користування коштами за договором від 26 вересня 2012 року, не можуть бути прийняті в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення, оскільки обставини, на які відповідач посилається, не дають підстав кваліфікувати як удаваний договір позики.

Крім того, за змістом ст..048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України, якщо договір позики не передбачає інших умов.

Отже, передбачене в ст.1048 ЦК України право сторін на встановлення плати за користування позикою з урахуванням норм ст..6, ч.1 ст.627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення в договорі розміру процентів та порядок їх сплати.

Враховуючи, що умовами договору передбачено сплата відсотків за користування грошовими коштами щомісяця, свої зобов'язання по сплаті відсотків відповідач не виконує, суд першої інстанції вірного дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_4 відсотків за договором позики від 18 вересня 2014 року в сумі 21 151 грн. 24 коп

Доводи апеляційної скарги щодо безпідставності стягнення відсотків в національній валюті, незважаючи на те, що позика в іноземній валюті, колегія суддів відхиляє, оскільки засобом погашення грошового зобов'язання і його виконання, є національна валюта України - гривня. Відповідно, у національній валюті України підлягають обчисленню і стягненню і інші складові грошового зобов'язання (пеня, штраф, неустойка, проценти) та виплати, передбачені ст.625 ЦК України (правова позиція, висловлена Верховним Судом України у справі № 6-79цс14 від 2 липня 2014 року).

Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. При вирішенні даної справи судом першої інстанції правильно визначені характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно та всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 303, 308, 313, 315 ЦПК України, колегія суддів,-

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 10 березня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: