Постанова № 58625134, 30.06.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

30 червня 2016 року № 826/22513/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Іщука І.О., розглянув у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1до третя особа:Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м.Києві Головне управління Державної фіскальної служби у м.Києвіпро скасування податкового повідомлення-рішення від 10.06.2015 р. № 3904-17,ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м.Києві, третя особа: Головне управління Державної фіскальної служби у м.Києві, в якому просить скасувати податкове повідомлення-рішення від 10.06.2015 р. № 3904-17 ДПІ у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м.Києві про нарахування грошового зобов'язання в розмірі 25 000,00 грн. як оплату транспортного податку з фізичних осіб.

Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю дій відповідача щодо нарахування транспортного податку, оскільки автомобіль Toyota Land Cruiser 200 державний номер НОМЕР_3 був викрадений у позивача невстановленими особами 04.11.2014 р., відповідно останній фактично не знаходиться у володінні позивача.

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримала та просила суд задовольнити їх повністю.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити в їх задоволені, оскільки викрадений легковий автомобіль, що використовувався до 5 років з об'ємом циліндрів двигуна понад 3000 куб.см. не знято з реєстрації в органах внутрішніх справ (тобто обліковується у власності платника податку), то такий платник зобов'язаний сплачувати транспортний податок за ставкою та у строки, встановлені ст. 267 Податкового кодексу України.

Представник третьої особи в судове засідання не з'явився, про час, дату та місце судового розгляду справи був повідомлений належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи. Про причини неявки в судове засідання не повідомив. Пояснень по суті заявлених позовних вимог не надав.

Враховуючи неявку в судове засідання представника третьої особи, суд ухвалив подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження, відповідно до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

01.07.2015 р. ОСОБА_1 одержано лист від Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м.Києві із податковим повідомленням-рішенням від 10.06.2015 р. № 3904-17.

Вказаним податковим повідомленням-рішенням відповідач визначив суму податкового зобов'язання в розмірі 25 000,00 грн., що підлягає сплаті як транспортний податок з фізичних осіб у зв'язку із тим, що у власності ОСОБА_1 перебуває автомобіль марки Toyota Land Cruiser 200 державний номер НОМЕР_3.

Вважаючи дії відповідача щодо винесення оскаржуваного податкового повідомлення-рішення протиправними, позивач звернувся до суду із позовом.

Відповідно до пп. 267.1.1 п. 267.1, пп. 267.2.1 п. 267.2 ст. 267 Податкового кодексу України платниками транспортного податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які мають зареєстровані в Україні згідно з чинним законодавством власні легкові автомобілі, які використовувалися до 5 років і мають об'єм циліндрів двигуна понад 3000 куб. см.

Так, ставка податку встановлюється з розрахунку на календарний рік у розмірі 25 000 грн. за кожен легковий автомобіль, що є об'єктом оподаткування (п.267.4 ПК України). Обчислення суми податку з об'єкта/об'єктів оподаткування фізичних осіб здійснюється контролюючим органом за місцем реєстрації платника податку (пп.267.6.1 п. 267.6 ст.267 ПК України) на підставі відомостей, необхідних для розрахунку податку, наданих органами внутрішніх справ (пп.267.6.3 п.267.6 ст.267 ПК України).

Тобто, податкові органи обчислюють податкове зобов'язання платникам транспортного податку на підставі отриманих відомостей про зареєстровані транспортні засоби, згідно критеріїв, визначених Податковим кодексом України, за такими платниками податку (фізичними та юридичними особами).

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є власником транспортного засобу, а саме: легковий автомобіль марки Toyota Land Cruiser 200 державний номер НОМЕР_3, дата реєстрації 05.04.2013 р.

В судовому засіданні представник відповідача зазначив, що відповідачу від компетентних органів внутрішніх справ надійшла інформація про те, що позивач є власником вищезазначеного автомобіля, у зв'язку із чим на виконання вимог пп. 267.6.1 п. 267.6 ст. 267 Податкового кодексу України відповідачем проведено обчислення транспортного податку та 23.06.2015 р. направлено засобами поштового зв'язку податкове повідомлення-рішення від 10.06.2015 р. № 3904-17 на суму 25 000,00 грн.

Однак, автомобіль марки Toyota Land Cruiser 200 державний номер НОМЕР_3 був викрадений невідомими особами, що підтверджується наявним в матеріалах справи витягом із Єдиного державного реєстру досудових розслідувань, а станом на 15.09.2015 р. автомобіль перебуває у розшуку, що підтверджується довідкою, виданою начальником відділення СВ Дарницького РУ ГУМВС України в м.Києві та даними бази розшуку МВС України транспортних засобів.

Натомість, як вбачається з обґрунтувань відповідача, останній вважає, що обов'язок зі сплати транспортного податку законодавцем безпосередньо пов'язаний з фактом державної реєстрації транспортного засобу. У зв'язку із цим, згідно положень Податкового кодексу України, як на момент винесення оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, так і на даний час, факт неможливості власником користуватися своїм автомобілем, внаслідок його викрадення, не звільняє цю особу від сплати податку.

Згідно вимог Податкового кодексу України платниками транспортного податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які мають зареєстровані в Україні згідно з чинним законодавством власні легкові автомобілі, що є об'єктами оподаткування.

Диспозиція норми п. 267.2 ст. 267 Податкового кодексу України вказує на те, що обов'язок зі сплати транспортного податку існує в незалежності від того, що об'єкт оподаткування вибув з володіння власника поза волею останнього (викрадений), оскільки визначений законодавцем обов'язок сплати транспортного податку безпосередньо пов'язаний з фактом реєстрації транспортних засобів за фізичними/юридичними особами.

Однак, буквальне тлумачення податковим органом конкретної статті Податкового кодексу України, окремо від інших вимог законодавства, суперечить нормам, які встановлені Конституцією, загальними положеннями Податкового кодексу України. Крім того, відповідачем не враховано сутність цього податку, як податку з майна, що безпосередньо пов'язаний з фактом володіння цим майном.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, вищезазначена норма Основного Закону вимагає від посадових осіб суб'єктів владних повноважень, в даному випадку податкового органу, керуватися не лише буквою Закону, а й насамперед його змістом.

Так, Податковий кодекс України за своїм призначенням визначає правила оподаткування, разом з тим його положення побудовані таким чином, що презюмують наявність всіх необхідних елементів для встановлення та, відповідно, виконання платниками податку свого обов'язку. Законодавець не зобов'язаний спеціально для контролюючих органів визначати випадки, за яких визначення податкового зобов'язання та відповідно вимога його сплати, є незаконними.

Слід зазначити, що транспортний податок є різновидом податку на майно, який встановлюється для власників такого майна (транспортних засобів) або осіб, що використовують його на відповідній правовій підставі.

В свою чергу, норми Податкового кодексу України про оподаткування конкретним податком не можуть суперечити нормам загальної частини цього ж Кодексу. У зв'язку із цим для правильного вирішення спірного питання підлягають дослідженню загальні положення Податкового кодексу України, а також вимоги інших нормативно-правових актів.

Відповідно до ст. 15 Податкового кодексу України платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.

Згідно із ст. 22 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина, обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів (робіт, послуг) та інші об'єкти, визначені податковим законодавством, з наявністю яких податкове законодавство пов'язує виникнення у платника податкового обов'язку.

Тобто, ознаками платника податку є дотримання всіх або принаймні однієї правомочності, що становлять зміст права власності: володіння та/або користування та/або розпорядження (довірча власність).

Відповідно до ст.ст. 316-321 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складають права володіння, користування та розпоряджання своїм майном на розсуд власника, якщо такі дії не суперечать закону. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні інакше як у випадках і в порядку, встановлених законом. Вказані норми фактично розкривають та деталізують зміст ст. 41 Конституції України.

Тобто, вищенаведені норми визначають те, що обов'язок власника сплачувати податок на майно кореспондується з можливістю такого власника володіти, користуватися та розпоряджатися таким майном.

Згідно із ст. 267 Податкового кодексу України платником транспортного податку є особа, за якою зареєстровано транспортний засіб, тобто - власник майна, який має можливість ним володіти, користуватися та розпоряджатися. Об'єкт оподаткування - автомобіль, який використовується до 5-ти років, та який має об'єм двигуна понад 3000 см.куб., тобто - майно, володіння, користування та розпорядження яким здійснює власник відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Тобто, визначальним, як для вимог Податкового кодексу України, так і ЦК України, є встановлення обставин, які б, зокрема, встановлювали обов'язок власника нести тягар утримання майна, в даному випадку сплачувати податок за це майно. Проте, у разі протиправного вибуття майна з володіння власника у останнього припиняється обов'язок і щодо утримання цього майна аж до моменту його повернення власнику.

При цьому, посилання на норми ЦК України є правомірним та не суперечить вимогам ч. 2 ст. 1 ЦК України про незастосування до податкових відносин цивільного законодавства, оскільки в даному випадку йдеться про визначення критеріїв суб'єкта та об'єкта оподаткування, які, в свою чергу, встановлені Податковим кодексом України на підставі актів цивільного законодавства.

Окрім того, відсутність обов'язку сплати транспортного податку в особи, за якою зареєстрований транспортний засіб, у зв'язку із викраденням останнього, підтверджується також системним аналізом положень Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів» від 07 вересня 1998 року №1388 (Порядок - № 1388).

Так, згідно вимог чинного законодавства України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. В окремих випадках момент набуття права власності пов'язується з державною реєстрацією (нерухоме майно). В інших випадках, як правило, моментом набуття права власності є передання особі майна.

Водночас, абз. 2 п. 7 вищезазначеного Порядку передбачено, що експлуатація транспортних засобів, що не зареєстровані (не перереєстровані) в уповноважених органах МВС та без номерних знаків, що відповідають державним стандартам, а також ідентифікаційні номери складових частин яких не відповідають записам у реєстраційних документах або знищені чи підроблені, забороняється.

Таким чином, обов'язковій державній реєстрації підлягає майнове право особи - власника транспортного засобу. Проте, факт державної реєстрації сам по собі не може бути підставою для покладання на власника зареєстрованого за ним майна обов'язку сплати податків, якщо вказане майно вибуло з володіння власника внаслідок викрадення, оскільки таке твердження суперечило б цілям, які переслідувала держава, встановлюючи обов'язковість державної реєстрації транспортних засобів.

Так, мета з якою здійснюється державна реєстрація транспортних засобів визначена у п. 3 Порядку № 1388, а саме: здійснення контролю за відповідністю конструкції та технічного стану транспортних засобів установленим вимогам стандартів, правил і нормативів; дотримання законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов'язкових платежів); використання транспортних засобів в умовах воєнного і надзвичайного стану; ведення їх обліку та запобіганню вчиненню щодо них протиправних дій.

Таким чином, державна реєстрація транспортного засобу хоча і використовується для вимог податкового законодавства, оскільки відповідно до даних, внесених до реєстру, визначаються платники транспортного податку, разом з тим не може бути визначальною для покладення обов'язку сплати податку особами, які внаслідок вчинених стосовно них злочинних дій позбавлені правомочностей (володіння, користування, розпорядження) власника майна, яке є об'єктом оподаткування.

Більше того, положення Порядку № 1388 не тільки не зобов'язують власників зняти з обліку викрадені у них транспортні засоби, але й фактично унеможливлюють такі дії.

Так, відповідно до п.40 Порядку № 1388 зняття з обліку транспортних засобів проводиться після їх огляду в підрозділах Державтоінспекції на підставі заяви власника тощо. Такий огляд оформляється відповідним актом, засвідчується підписом посадової особи, що скріплюється печаткою підрозділів Державтоінспекції.

Згідно із п. 45 Порядку № 1388 зняття з обліку транспортних засобів без їх огляду уповноваженою особою Державтоінспекції можливе лише внаслідок вибракування (знищення) цих транспортних засобів. В такому випадку до підрозділів Державтоінспекції здаються номерні знаки та реєстраційні документи на такий транспортний засіб.

З урахуванням наведеного, слід дійти висновку, що позивач, внаслідок викрадення у нього транспортного засобу, позбавлений можливості виконати вимоги Порядку № 1388 та надати підрозділу Державтоінспекції автомобіль та номерні знаки на нього.

Зазначена обставина, як і та, що викрадений автомобіль позивачем не знятий з реєстрації, сторонами спору не заперечується.

Окрім того, п.п. 267.5.1. п. 267.5 ст. 267 Податкового кодексу України визначено, що базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року.

Відповідно до п.п. 10.1.1. п.10.1 ст. 10 та ст. 265 Податкового кодексу України транспортний податок у складі податку на майно віднесений до місцевих податків.

Питання щодо встановлення податку на майно відповідно до вимог цього Кодексу вирішують місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом.

Особливістю місцевих податків та зборів є те, що вони установлюються конкретною сільською, селищною, міською радою, але в межах тих податків та зборів, що передбачені Податковим кодексом України (п.п. 4.2 , 4.4, 10.4 Кодексу).

Відповідно до п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу України сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Пунктами 12.3.1. - 12.3.4. п. 12.3. ст. 12 Податкового кодексу України визначено, що встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом. При прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов'язково визначаються об'єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов'язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених розділом XII цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору.

Копія прийнятого рішення про встановлення місцевих податків чи зборів надсилається у десятиденний строк з дня оприлюднення до контролюючого органу, в якому перебувають на обліку платники відповідних місцевих податків та зборів.

Рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Повноваження сільських, селищних, міських рад щодо податків та зборів визначені в п. 12.4 ст. 12 Податкового кодексу України.

Зокрема, до повноважень місцевих рад належить до початку наступного бюджетного періоду прийняття рішення про встановлення місцевих податків та зборів, зміну розміру їх ставок, об'єкта оподаткування, порядку справляння чи надання податкових пільг, яке тягне за собою зміну податкових зобов'язань платників податків та яке набирає чинності з початку бюджетного періоду (п. 12.4.3 цього Кодексу).

Відповідно до п. 12.5 ст. 12 Податкового кодексу України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті.

В ч. 5 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" зазначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію.

Рішенням Київської міської ради від 28.01.2015 року №58/923 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629» установлений транспортний податок та затверджене Положення про транспортний податок, яке містить норми, аналогічні тим, що викладені в Податковому кодексі України.

Вказане вище рішення Київської міської ради було опубліковане у газеті "Хрещатик" 06.03.2015 року.

Отже, рішення, яким введено транспортний податок на території міста Києва, набирає законної сили та застосовується з початку бюджетного періоду, що настає після його оприлюднення, що відбулось 06.03.2015, а, отже, рішення Київської міської ради, яким установлений новий місцевий податок, може бути застосовано не раніше 2016 року.

При цьому, норми п.п. 4.1.4. п. 4.1. ст. 4 та п.п. 56.21 ст. 56 Податкового кодексу України зобов'язують суд, у разі коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, приймати рішення на користь платника податків.

Таким чином, встановлення відповідачем обов'язку ОСОБА_1 щодо сплати нею транспортного податку за відсутності у її володінні та користуванні самого об'єкту оподаткування є протиправним.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Як зазначено в ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Зважаючи на викладене вище, відповідачем не доведено, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення прийнято в межах повноважень податкового органу та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, обґрунтовано та правомірно. В той же час, позивач довів обставини в обґрунтування своїх вимог, в зв'язку з чим суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати підлягають відшкодуванню повністю.

Керуючись вимогами ст.ст. 69-71, 94, 160-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва

П О С Т А Н О В И В:

1. Позов ОСОБА_1 задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення ДПІ у Шевченківському районі ГУ ДФС у м.Києві від 10.06.2015 р. № 3904-17.

3. Судові витрати в сумі 487,20 грн. присудити на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ДПІ у Шевченківському районі ГУ ДФС у м.Києві.

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її отримання особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.О.Іщук